Заметiль

— Доброго дня. Ми шукаємо парубка, який колись вчився в мед університеті і жив тут з мамою…

— А хто ви такі?

— Ми з деканату. Хочемо поновити хлопця на студіях. Нам дали цю адресу, але можливо вони вже тут не живуть.

— Живуть-живуть, хлопець правда переїхав, але ви скажіть Вірці, вона йому і перекаже…

— Хто його зна, чи перекаже, Стефо, Вірка ж йому і не мама зовсім?

— Не мама?

— Вона всім говорить, що вона його мама, а насправді — тітка. Ну, мамина сестра.

— А де його мати?

— Де-де? В Америці. Виїхала разом з діточками ще тоді, коли це було рідкістю, правду я кажу, Стефо?

— Атож. Їх же ж у сім’ї було п’ятеро дітей, спробуй їх тут усіх прогодувати. От вони швиденько вступили в баптисти чи єговісти, точно не скажу, і майнули за океан.

— Нічого не розумію, а ти, Зенику?

— Та що тут розуміти, правда, Стефо?

— Атож. Ота Вірка мала на ті часи хорошу роботу, квартиру, а сім’ї не мала, і утримувала за свої гроші всю іхню голоту. І ото взамін за її допомогу, це не я, це так люди говорять, правда, Стефо? — ця сімейка, коли від’їжджала, залишила їй одну свою дитину, наймолодшого сина.

— Як залишила?

— Ти нас питаєш? Мабуть, в оплату боргу.

— І що?

— І нічого, так і жили: вона хоче, щоб він називав її мамою, а хлопчисько… воно і біля своєї мами не втримається, а біля тітки і подавно, правда, Стефо? Десь чкурнув за кордон, я чула…

— Атож-атож. Давненько я його вже тут не бачила.

— А я бачила. Сьогодні зранку… Може вернувся…

Коли вони зайшли у будинок і подзвонили у квартиру на першому поверсі, довго ніхто не відчиняв.

— Ви скажете мені нарешті, звідки ви його знаєте?

— Ти теж його знаєш, Зенику.

— Щось мені вже не хочеться сміятись…

Двері врешті решт відчинили. На порозі виріс молодий чоловік у білій футболці і світлих джинсах. Мав вигоріле волосся, засмаглу шкіру і фізично треноване тіло.

Змінився. Дуже навіть. Подорослішав. Тільки очі залишились незмінними.

Першим, як завжди, отямився Зеник.

— Та-ак, а от і наш зниклий безвісті масажист. Подивіться, як він засмаг. На морях відпочивав чи, може, де в солярії, а, Гриб Володимирович? Поділіться своїм секретом. З простих людей вже весь загар зліз.

Молодий чоловік набрав у груди повітря, хотів щось сказати, але тільки розуміюче посміхнувся і відступив, пропускаючи їх до квартири. Зеник не вгавав.

— Не чекав? Нас не чекали, Сергію Романовичу, а ми приперлися. Здоров був, зраднику. Два роки ні слуху, ні духу від тебе. До речі, ти не забрав свою чесно зароблену платню. Але ми тобі грошей не принесли. Ми взагалі не збирались тебе тут побачити… А це що таке..? Що це таке?!

— Я зроблю вам чаю. Сідайте, будь ласка. Діми нема? Шкода.

— Слухай, Богдане, що це означає?

У кімнаті, куди їх завели, на дивані, на високих подушках лежала жінка, вік якої було важко визначити. Тому що її припухле обличчя вкривали крововиливи і садна. І з того, як вона лежала і дихала, було зрозуміло, що такі сліди є на всьому тілі.

— Пані Віро?..

Вона припинялась і ворухнула розбитими губами:

— Сідайте отутечки… що ж ви… сідайте… Ви прийшли в гості до мого синочка?

Сергій Романович зрозумів, що йому дійсно треба негайно сісти.

— До нас так рідко приходять гості… А ким ви йому будете?

— Богдан колись працював у мене… масажистом.

— Та ви що? Він же мені нічого не розказує…

Сергій Романович зустрівся поглядом із Зеником. Розв’язок їхньої задачки знаходився десь на відстані витягнутої руки. Треба було тільки добре подумати.

Але думати йому заважали спогади дворічної давності.

Два роки тому. Кінець осені.

Раптовий снігопад за дві години замів геть усі дороги, буксувала майже кожна друга машина, добре, що був пізній вечір, і аварій трапилося не так багато, як могло би бути. А сніг валив валом.

Вони поверталися з чергової ділової зустрічі, котра в просторіччі зветься п’янкою, хоча п’яними їх не можна було назвати. Ну, хіба не зовсім тверезими. Добре, що його новенькій п’ятидверній «Сузуці Гранд Вітара» височезні замети були по «коліна».

Біля Стрийського парку, там де дорога круто завертала униз до центру, просто на снігу біля огорожі сидів ще один не зовсім тверезий чоловік. По вуха виваляний у снігу, сидів так, ніби це було його улюблене місце для сидіння.

Порівнявшись з ним, Зеник опустив шибку і помахав йому рукою:

— Привіт братам по розуму!

Дивно, але п’яний не спав. Він підняв голову і в світлі фар стало видно, що це молодий хлопець. І ще стало видно, що він тремтить.

— Замерзне, бідака, до ранку, — зітхнув Зеник, піднімаючи шибку. — Нам пощастило, ми сидимо в теплі, в хорошій компанії, а йому напевне там холодно і самотньо. І страшно.

— Замовкни.

— Але ж Сергію Романовичу, які ви не душевні…

— Дімо, спини.

— Та ви що, я пожартував! Він має повне право сидіти, де хоче і з ким хоче. Ви бачите, він не збирається сюди йти. Йому й там добре.

Побачивши, що машина зупинились, п’яний спробував встати, але у нього це погано вийшло. Він завалився обличчям в сніг і цього разу не намагався навіть сісти.

— Дімо…

— Вже виходжу.

— Подуріли чисто, — висловив свою думку Зеник.

Коли Діма приволік хлопця до машини, той привалився до дверцят і, ледве дихаючи, спробував щось сказати, але це йому теж не вдалося.

— Залазь, там розберемось.

Усю дорогу він просидів мовчки, звісивши голову і охопивши себе руками за боки. При різкому гальмуванні і на стрімких поворотах він не міг втримати рівновагу і падав, його добряче товкло, але він не промовляв ні звуку.

Біла паморозь густо вкривала його волосся, брови і вії. Одяг мав чистий, нерваний, хоч і недорогий, але на одяг п’яниці однозначно не схожий. Коли сніг почав танути, його обличчя вкрилось потьоками води. Але він не стирав їх.

Справляв двояке враження. Його однаково можна було назвати злочинцем і маминим синочком. І з тими, і з іншими Сергій Романович волів не мати справ. Тому він погано розумів, навіщо взяв його до свого авто.

— Пригальмуй, Дімо. Тут є магазинчик «нон-стоп», принеси нам… Хто що замовляє?

— «Старий друже», — відволікся від своїх думок Зеник. На його приколи ніхто не звертав уваги, тому кілька хвилин назад він ображено замовк. — Була колись така горілка, що — не пам’ятаєте? Друзів теж прихопи. Побільше.

— А ви що будете, молодий чоловіче?

Зеник покотився від сміху.

— Так культурно запитати алкаша, що він буде пити, тільки наш татко може, правда, Дім?

Минула хвилина-друга, перш ніж «алкаш» зрозумів, що звертаються до нього.

Він поволі підняв голову і подивився спочатку на Зеника, а потім на нього. І Сергій Романович зрозумів, ЩО змусило його зупинити машину там, на трасі. Погляд.

Якось він прочитав роман Стівена Кінга, де люди жили завдяки нитці, прив’язаній до їхньої голови і з’єднаній в небі з чимось на зразок життєвої сили. І коли обрізати цю нитку, людина може ще довго ходити по землі, але її огортатиме пелена сірого туману і її шлях буде приречений на повільне згасання.

Така людина зараз дивилась на них і не розуміла, чому її потурбували.

— Яке бухло тобі до вподоби? — переклав Зеник. Не міг він довго мовчати. — Тобі конче треба щось прийняти на грудь, для сугрєву.

Знайда ворухнув потрісканими губами, але одразу сухо закашлявся і замовк. І враз винувато посміхнувся. Пробачте, мовляв.

З цієї посмішки видно було, що йому стає дедалі гірше. Не дивно: різкий перехід від морозу до спеки (а Діма включив обігрів на повну потужність) привів до різкого розширення звужених капілярів, а це досить болюче відчуття.