Легенда про безголового

Панiв Ржеутських на той час у резиденцiї не було. На господарствi лишилася тiльки Ганна, молода дружина молодшого панича. Коли слiдчий показав цiй особi фотографiчну картку, вона зойкнула i зомлiла. Спочатку полiцейськi вирiшили, що це вiд незвичного видовища — голову жертви сфотографували окремо. Проте управитель справами Роман Сокальський конфiденцiйно пояснив Рудницькому: добродiй, чиє обличчя зображене на фотокартцi, кiлька разiв приїздив сюди в гостi до панянки. Причому завжди в той час, коли панича не було вдома. Прийшовши до тями i приперта до стiнки прямим запитанням слiдчого, Ганна зiзналася у незаконному позашлюбному зв'язку iз Степаном Боровиковим, помiчником управляючого проскурiвського вiддiлення Пiвденно-Росiйського промислового банку. Шлюб iз паничем Ржеутським — наслiдок давньої оборудки її батька та батька її нинiшнього чоловiка. Тому виходець iз проскурiвських мiщан Боровиков почав уперто робити кар'єру фiнансиста, аби одного разу виступити достойним супротивником родовитому та впливовому шляхтичевi.

Пiдозра цiлком закономiрно впала на панича, i аби вiн був у цей час не в Варшавi на промисловiй виставцi, полiцiя влаштувала б йому не найкращi днi в життi. Iнших кандидатiв у вбивцi поки що не було, i полiцейське розслiдування забуксувало, аж поки за тиждень у Ржеутовому Яру не знайшли ще один безголовий труп. Цього разу тiло лежало не бiля маєтку, а на березi рiчки. Голови нiде не було. Судячи з одягу та стану рук i тiла, вбитий явно бiдував i часто ночував, де доведеться. Виразки на тiлi свiдчили про серйозне враження шкiри через недотримання жертвою особистої гiгiєни. Пальцевi вiдбитки пiсля звiрення з картотекою повiтової кримiнальної полiцiї збiглися з вiдбитками пальцiв Пилипа Гнатюка, грабiжника та вбивцi. Два роки тому, пiд час чергового сплеску робiтничих страйкiв у Проскуровi, вiн, скориставшись нестабiльною ситуацiєю в мiстi, пограбував та вбив родину єврейського ювелiра — Соломона Кушнiра, його дружину Нехаму Кушнiр i сiмнадцятирiчного Переця Кушнiра. Звiрячу розправу Гнатюк чинив сокирою, яку залишив на мiсцi злочину — вона стирчала у спинi юнака. Знайшли вбивцю швидко завдяки iнформацiї таємних полiцейських iнформаторiв. Його засудили, заслали на каторгу, з якої вiн утiк i, очевидно, довго пробирався до рiдних мiсць.

У слiдчого Рудницького не було жодних версiй стосовно того, хто i за що мiг так по-звiрячому вбити каторжанина-втiкача. Тим бiльше — не в самому повiтовому мiстi Проскуровi, а в глибокiй провiнцiї, якою був Ржеутiв Яр. Ось тут i нагодився тутешнiй урядник Михайло Немира, який пiд протокол переповiв слiдчому мiсцеву легенду про безголового привида, столiтнє прокляття роду Ржеутських.

Пани Ржеутськi спершу не хотiли говорити з полiцiєю на цю тему, але врештi пiдтвердили — в основi легенди справдi лежать реальнi подiї. Знайти очевидцiв, котрi справдi колись бачили безголову примару, не вдалося, а на рапортi слiдчого Рудницького на iм'я начальника полiцiї Проскурова стояла резолюцiя: «Рекомендую не читати в робочий час оповiдання п-а Гоголя, а старанно проводити пошуковi дiї».

Третє вбивство сталося за два тижнi. Тiло з вiдрубаною головою знову знайшли неподалiк вiд резиденцiї Ржеутських, i хоча голови нiде не було, особу загиблого встановили досить швидко: ним виявився мiсцевий крамар Анатоль Тетерук. А вже до вечора полiцiя рапортувала про затримання вбивцi. Ним виявився Тетерукiв прикажчик Василь Валуйко. Удень у корчмi вiн, сильно напiдпитку, хвалився, що таки вiдучив хазяїна затримувати його платню, i всiм радить поводити себе так само, аби-сь боялися. У нього вдома пiд ґанком знайшли закривавлену сокиру, а коли Валуйко протверезiв — з переляку в усьому зiзнався й показав мiсце, де закопав голову.

Далi я вже вступала в царину домислiв, проте навряд чи методи полiцейського дiзнання в Росiйськiй iмперiї сильно вiдрiзнялися вiд аналогiчних методiв, що практикуються через сто рокiв. Тому з усього виглядає, що наступнi тижнi у повiтовiй тюрмi остаточно деморалiзували прикажчика i вiн взяв на себе два попереднiх вбивства, пiсля чого, не дочекавшись суду, повiсився в одиночнiй камерi, куди його заховали вiд гнiву тюремної братiї — таких душогубiв за ґратами не любили як колись, так i тепер. Удавку вiн змайстрував, порвавши на смуги свої онучi зубами.

Справу закрито i списано в архiв.

I, коли вiрити Бондарю, в усiй цiй iсторiї його найбiльше зацiкавила легенда про Безголового. Зацiкавила настiльки, що вiн спромiгся на власне дослiдження, наслiдком якого стали газетнi публiкацiї та окрема експозицiя, присвячена iсторiї роду Ржеутських, його прокляття та занепаду.

Знаєте, як це називається навiть попри прочитане щойно? Правильно, дурдом «Веселка»!

Про дурдом я не жартую. Тiльки той, у кого в головi не все в порядку, може начитатися всього цього й почати якусь не до кiнця менi зрозумiлу власну гру. Елементами якої є полювання на людей та вiдрубанi голови. Ти правда вiриш в це, Ларчику? А чому б i нi? Iншої логiки в цих убивствах я, чесне слово, не бачу.

Варто менi було так подумати, як заспiвав мiй мобiльний. Номера, що висвiтився на монiторi, я не впiзнала. Зате вiдразу впiзнала голос.

Стас Жихар запрошував мене на побачення. Так i сказав: «Привiт. Пiшли на побачення». Ну, просто зразок провiнцiйної галантностi, помножена на галантнiсть мента й досвiд розлученого чоловiка у спiлкуваннi з жiнками. Вiдмовляти такому, як каже Оля Примара, все одно, що ображати вагiтну жiнку.

Тим бiльше, що, за моїми прикидками, навiть у Подiльську даму, запрошену на побачення, повиннi чимось погодувати. А годинник показував, мiж iншим, початок п'ятої. Нiчого собi ти, подруго, казками зачиталася…

— I що це все означає? — поцiкавилася я в Жихаря, вдягнутого в традицiйнi джинси, кросiвки, сiрий светр i шкiрянку. Вiн навiть не поголився, i, здається, вже щось пив. А туди ж, на побачення. Чи це вiн для хоробростi?

— У смислi — «це»?

— А якби в мене виникли iншi справи?

— Якi?

— Iншi! Я, мiж iншим, тут у вiдпустцi…

— Значить, тобi вже нашi резонанснi вбивства не цiкавi?

— Послухай, ми знайомi четвертий день, на «ти» перейшли вчора, а ти вже вриваєшся в мої плани…

— Ларо, — перервав мене Стас, рвучко взявши своїми ручиськами за плечi i ледь стиснувши, нагадавши менi цим поведiнку молодого ведмежати ґрiзлi, колись побаченого мною по «Анiмал планет».

— Пусти, — у своє прохання я поклала максимальну кiлькiсть льоду.

— Ага, — вiн забрав руки, i аж тепер я помiтила, як сяє в його очах азарт. — Ну, менi здається, що все це тобi ще цiкаво. У будь-якому разi, менi дуже хочеться, щоби це було так. I зараз ти послухаєш одну коротеньку веселу й повчальну iсторiю.

— I що потiм?

— А потiм сядемо на твою машину, поїдемо до Кам'янця. Менi здається, там ми почуємо продовження цiєї iсторiї.

— Отак, значить! Я потрiбна тобi, як водiй! I це вже третiй раз за… Коротше, знаєш що?

— Тобi не цiкаво, що ти можеш почути?

— Це має якесь вiдношення до двох убивств?

— Не знаю точно. Але до особистостi громадянина Сизого, талановитого журналiста й дослiдника легенд нашого краю, безпосереднє. Можу тобi все розказати, але хочу, аби ти сама послухала. Погнали?

— Куди? — сказавши так, мимоволi зловила себе на тому, що безпардоннiсть Жихаря i його цiлком чоловiче бажання користуватися жiнкою по максимуму — правила гри, якi менi завжди не подобалися, але саме зараз я чомусь готова їх прийняти.

— Спочатку до «Павука».

Ну, для походу в клуб пiд назвою «Павук» я виглядаю цiлком нормально: непоказний робочий брючний костюм в купi з жилеткою спокiйних тонiв. Правда, поруч iз одягненим «а-ля босяк» Стасом я все одно виглядаю як вiдмiнниця, до котрої прикрiпили двiєчника та хулiгана для перевиховання, причому всi, навiть тi, хто дав таке доручення, розумiють: справа безнадiйна…

Не знаю, що я чекала побачити всерединi закладу, над дверима якого розпластався здоровенний потворний павук, основу якого, ймовiрно, складав дротяний каркас, обтягнутий темною ворсистою тканиною. Переступивши порiг, я опинилася в стандартному прямокутному примiщеннi зi столиками, розставленими по кутках, iз досить сучасним танцмайданчиком посерединi, з широкою барною стiйкою та невеличкою напiвкруглою сценою. Поки ми йшли, Стас пояснив, що в «Павуку» час вiд часу грає жива музика — лабають мiсцевi музиканти, часом приїздять команди з довколишнiх райцентрiв, iнодi наскакують хлопцi з Хмельницького. Поки що грала неголосна нейтральна фонова музичка, та на сценi бiля апаратури вже вовтузилися пацанчата петеушного вiку. «Живими» концертами народ тут розважали по п'ятницях, суботах i недiлях.