Легенда про безголового

Жихар неквапом пройшовся спочатку по вiтальнi, потiм — по спальнi. Вiдхиляючи не зовсiм свiжi завiси, для чогось уважно роздивлявся пiдвiконня. Потiм настала черга шафи: торкаючись ручок пучками пальцiв, вiн прочиняв дверцята i зазирав усередину, де, звичайно, нiчого не було. Не лише нiчого цiкавого — взагалi нiчого. Потiм, вiдсунувши крiсла вiд стiни, заглянув за них. Так само нiчого. Нарештi, повернувшись у спальню, вiн пройшовся по нутрощах тумбочок.

З шухляди тiєї, яка стояла праворуч вiд лiжка, Стас витягнув якусь тоненьку книжечку.

— «Iсторичнi пам'ятки нашого краю», — прочитав вiн на обкладинцi, поклав брошуру на тумбочку i повернувся до мене. — Це з нашого музею. Вiдвiдувачам пропонують купити. Для тих, хто купить, екскурсовод працює безкоштовно. Бiзнес такий: книжечка дорожче коштує, нiж послуги екскурсовода. Вони їх самi в районнiй друкарнi клепають.

— Значить, Едуард Сизий цiкавиться не лише дiвчатками, а й iсторiєю вашого краю, — зробила я цiлком логiчний висновок.

— А якого, вибачте, хрiна, йому тут п'ять дiб робити? Музей у нас до того ж знатний.

— Ви ходите по музеях? — не приховала я свого подиву.

— Про наш музей всi знають, навiть ходити не треба. Директор на всю область знаменитий. Хочете познайомитися?

Для того, щоб пройти до Подiльського краєзнавчого музею, машина, яку я залишила бiля прокуратури, так само не знадобилася. Вiд готелю туди йти не бiльше кiлометра, i я продовжила свої пiшi прогулянки в компанiї мiлiцейського опера. Сьогоднi Жихар справдi вразив мене. Вiн справдi типовий роздовбай, проте справу свою знає добре. I коли йдеться про реальну результативну роботу, а не писання службових рапортiв та iншу паперову тягомотину, Стас швидко стає дуже серйозним. З директорського телефону вiн подзвонив Тамарi, у двох словах описав ситуацiю, i дуже скоро вона сама опинилася в «люксi» з групою експертiв, яких у першу чергу зацiкавила музейна брошура.

Едуард Сизий напевне не раз тримав її в руках, i сто вiдсоткiв цю книжечку не помiтила прибиральниця.

Залишивши їх працювати, ми пiшли в музей i по дорозi Стас коротко розповiв те, чим я, на свiй сором, нiколи не цiкавилася, скiльки б разiв не приїздила в Подiльськ. Виявляється, директор музею, Анатолiй Бондар, десять рокiв тому продав квартиру у Хмельницькому, аби перебратися сюди i з головою пiрнути у справу розбудови тутешнього краєзнавства. Попереднiй директор звiльнився за власним бажанням — дружина майже догризла його через малу зарплату. Бондар попросився сюди сам i вiдмовився вiд казенної квартири, яку готова була надати добровольцевi мiськрада. Грошей на купiвлю пристойного будинку в Подiльську новому директору вистачило i навiть лишилося.

За цю решту Бондар почав робити ремонт музейного примiщення.

Усiх подробиць Стас не знав, бо до його роботи бурхлива дiяльнiсть цього фанатика не мала жодного вiдношення. Але трохи бiльше нiж за рiк Бондар урочисто привiз якихось iноземцiв, здається, полякiв, пiсля чого краєзнавчий музей отримав перший цiльовий грант. Коли ще через пiвроку Бондар невiдомо як заманив сюди французiв, частими приїздами представникiв iноземних благодiйних фондiв зацiкавилися довколишнi бiзнесмени. Уже пiд кiнець року краєзнавчий музей мав двох стабiльних мiсцевих меценатiв, якi подружилися з поляками, французами, нiмцями, шведами, американцями, котрих директор музею з регулярнiстю, яка викликала тiльки повагу, продовжував заманювати в Подiльск.

За десять рокiв Анатолiй Бондар змiг зробити в краєзнавчому музеї кiлька постiйних експозицiй, органiзувати i провести на його базi низку наукових конференцiй та семiнарiв, органiзувати в околицях Подiльська археологiчнi розкопки, пiд час яких навiть вiдкопали справжнiй бивень мамонта, захистити дисертацiю i зiбрати при музеї невеличку бiблiотеку раритетних книжок, виданих та надрукованих на Подiллi в рiзнi часи. Раз на рiк, як каже Жихар, сюди обов'язково приїздить якесь вiдоме телебачення щось там знiмати про музей чи про самого Бондаря. Тiльки заради бивня мамонта в Подiльську перебувало з десяток телевiзiйникiв.

— I знаєте, що тут найцiкавiше? — аби договорити, Стас перед самим музеєм притримав мене за лiкоть, зупиняючи: — Пiд це дiло можна легко списувати бабло. Не мiльйони, але можна. А Бондар домовився з нашою мiською газеткою, щоби вони друкували iнформацiю про кожен ґрант i кожний спонсорський внесок, i сам потiм через газету звiтує!

— Чому вас це дивує?

— Надто вже показна чеснiсть, вам не здається?

— Нi, — моє «нi» було абсолютно щирим. — Ми з вами все ж таки крутимося в рiзних колах, Стасе, ви вже не ображайтеся…

— А до чого тут…

— Кажу ж — не ображайтеся. Це нормально. Ви про щось знаєте бiльше за мене, а я — про щось бiльше за вас. Так, щоб ви знали: краєзнавцi, любителi iсторiї — народ по-хорошому божевiльний. Добре, що ваш Бондар виявився таким системним менеджером, як тепер прийнято казати. Бiзнес у нього б не пiшов. Торгуючи салом чи шкарпетками на базарi, вiн би точно прогорiв, можете менi повiрити. А те, чим вiн тут займається — його улюблена справа. Тому так i виходить. Ви хочете сказати, що вiн наркотиками торгує, а музей — ширма? I пiд соусом культурного вiдродження через директора вiдмиваються наркодолари? Я вже готова смiятися.

— Може, це справдi не тi речi, в яких я розбираюся, — легко погодився Стас. — Менi директор музею справдi нiчого поганого не зробив. Дивний трошки, але, може, так i треба. Тiльки давайте зараз про iнше домовимося.

— Про що?

— Перейдемо на «ти».

Вiд несподiваної змiни теми розмови я автоматично ляпнула: «Перейдемо». Посмiхнувшись i за звичкою пiдморгнувши менi, Жихар штовхнув хвiртку i ми зайшли на музейний дворик.

Очевидно, колись тут так само жила заможна родина.

Будинок був помiтно вiдреставрований, i тепер, коли я роздивилася його зблизька, трошки нагадував менi iграшковий. Або, що бiльше вiдповiдало дiйсностi, павiльйон для кiнозйомок. Колись я працювала з групою юристiв, яка надавала юридичну пiдтримку компанiї, що забезпечувала зйомки iсторичного кiно. I на власнi очi бачила, як зводять декорацiї. Звiсно, цей будинок зовсiм не був декоративним, проте, наблизившись до нього, я нiби опинилася в епосi панування тут Польського королiвства.

Садок у дворi теж виглядав доглянутим. У глибинi саду я помiтила невеличкий флiгель, а неподалiк вiд нього — чоловiка в штормiвцi i кепцi-бейсболцi, який зривав з яблунi стиглi яблука, складав у кошик i зовсiм не звертав на нас уваги, тiльки глипнув на секунду, кого це там принесло. Я вирiшила привiтно махнути йому, та чоловiк тут же вiдвернувся, втративши до нас будь-який iнтерес i повнiстю захопившись процесом збирання врожаю.

Далi все вiдбувалося само собою. Зайшовши всередину i запитавши в чергової при входi, чи на мiсцi директор, ми почули головне: «А що таке?», i до нас вийшов моложавий мужчина в коричневiй водолазцi, джинсах i шкiряному пiджацi. Вiн виглядав пiдтягнутим i однозначно не на свiй вiк. Проте, за моїми прикидками, Анатолiю Бондарю було не бiльше, але й не набагато менше сорока п'яти рокiв. Музейних працiвникiв я не уявляю без окулярiв, тому якби перенiсся мого нового знайомого не прикрашали елегантнi окуляри в тонкiй оправi, я б точно прийняла його за чиновника або, швидше, приватного пiдприємця середньої руки i середнiх статкiв.

— Я вас, здається, знаю, — простягнув вiн Стасовi руку. — Ви з мiлiцiї, правильно?

— Мiстечко в нас i правда маленьке.

— Не скажiть. Я живу i працюю тут бiльше десяти рокiв, а спiлкуємося ми вперше. I це погано. Знаєте, чому? Це означає, що ви в музей не ходите.

— Або — що у вас немає проблем iз законом, — посмiхнувшись кутиком рота i блиснувши фiксою, вiдповiв Жихар.

— Я б уточнив: не доводилося, на щастя, бути анi злочинцем, анi жертвою. А ви… — Бондар перевiв запитальний погляд на Ларису.

— А я прийшла в музей, як повноцiнний вiдвiдувач i гiсть Подiльська, — менi починав подобатися новий знайомий, хоча ще точно не знала, чим саме.