"Веста" не знаe пощади

— Чому ви покинули роботу в готелі якраз у понеділок, на другий день після вбивства Рема?

— Якби знаття, що його там уб’ють і мені буде стільки клопоту, то я покинув би її ще в п’ятницю. Така важка праця за вісімсот злотих у місяць — це не на мої сили, пане комісар.

— Але ви навіть не прийшли одержати чотириста злотих, які вам належали. А кажете, що вам потрібні були гроші! Чотириста злотих на дорозі не валяються.

Чорна Ручка зневажливо скривився.

— З тих грошей стільки користі, пане капітан, як козла молока. А йти, щоб кадровик почав мучити своїми умовляннями не кидати роботу, що так робити не можна і всяке таке інше…

— Ну, ну, не замилюйте мені очі. Яка невинність! А чому в готелі записалися під фальшивим прізвищем, дали фальшиву адресу? Може, для того, щоб вас кадровик не відвідав?

Чорна Ручка збентежено посміхнувся:

— Пане комісар, скажу як на сповіді. Ви самі знаєте, що я не завжди був у згоді з карним кодексом. Тягнеться дещо за мною. Колись я трохи провинився, одсидів, але хвіст завжди якийсь лишається. О, нічого особливого, але на всякий випадок я вважаю за краще візитних карточок на кожному кроці не залишати…

В цю мить задзвонив телефон. Завірюха взяв трубку, вислухав щось, потім, не змінюючи виразу обличчя, повернувся до затриманого, який з невинною міною колупається у підошві свого тапочка.

— Послухайте, що я вам скажу, Чорна Ручко. У нас і дані про те, що Рем не застрілився і своєї дружини він не вбивав.

— Мені дуже приємно, пане комісар, але яке я маю до цього відношення? — здивувався Чорна Ручка, граючи, як поганий актор.

— Є докази, що ви брали участь у цій справі! — грізно промовив капітан.

Чорна Ручка знову зацмокав, — це, напевно, був його улюблений спосіб виражати своє невдоволення.

— Ай, ай, ай, пане комісар! Як так можна? Робити мені такі закиди, та ще годі, коли я нарешті вирішив стати на той, як він зветься, — на шлях доброчесності! А, вибачайте, пане комісар, які докази ви маєте щодо мене?

Завірюха не відповів, бо ніяких доказів у нього не було. Але коли капітан висловив свою підозру щодо причин смерті Ремів, на обличчі Чорної Ручки сталася якась зовсім незначна, а все-таки помітна зміна. І хоч алое його звучав так само впевнено і насмішкувато, капітанові здалося, що бандит вражений тим, що почув, а роки роботи в міліції у Завірюхи виробилась якась надчутливість до тих майже невловимих змін, які відбуваються в поведінці підозрілої особи. Офіцери, що займаються кримінальними справами, між собою називають це “відчуттям” або “інтуїцією”, хоч напевно секрет тут у конкретній підсвідомій реєстрації різних спостережень, які в сумі й дають певний сигнал-застереження. Тепер Завірюха був певен, що Чорна Ручка багато чого знає про смерть Августа і Вільгельміни Рем, але доки не буде незаперечних доказів, з цього досвідченого злочинця нічого не витягнеш. Зрештою капітан не це мав на увазі, провадячи слідство. Він і раніше не обманював себе думкою про те, що Чорна Ручка “розколеться” перед його голослівними закидами. Але це була єдина нитка, яку Завірюха тримав у руках, єдиний провід, через який він міг викликати тривогу і паніку серед злочинців. Стривожена банда почне діяти, затирати сліди, і тоді натрапити на неї буде значно легше, ніж тепер, коли вона причаїлась. Уже п’ятнадцять хвилин три оперативні працівники уважно слухають допит і вивчають Чорну Ручку через замасковані отвори в стіні кабінету, ретельно запам’ятовують усі його риси.

Завірюха поглядає на годинник: ще є час. За шість хвилин оперативні працівники вийдуть на вулицю. А поки що капітан продовжує допит, ставлячи такі запитання, які могли б викликати у злочинця тривогу.

— У вас, мабуть, багато знайомих у Варшаві?

— Є трохи, ми ж не в пустелі живемо, — по-філософськи відповідає Чорна Ручка.

— А Теофіла ви знаєте? — питає Завірюха, проникливо дивлячись в обличчя злочинця. Той відповідає швидше, ніж капітан сподівався:

— Знаю.

— Що він робить?

— Теофіл?

— Авжеж, Теофіл!

— А який?

— Той, з яким ви знайомі, — каже Завірюха спокійно хоча розуміє, що бандит відкрито насміхається з нього.

— А, той, — легковажно відповідає рецидивіст, — тої працює гробокопом, йому вже років сімдесят, а щодо горілочки, то й молодого за пояс заткне.

— Перестаньте строїти дурня! — обурюється Завірюха. — Ви ж знаєте, що мене цікавить не цей Теофіл, а той, який замішаний у справу Ремів. Молодий хлопець пристойний, — імпровізує капітан.

— Такого Теофіла я не знаю, — з уболіванням хитає головою Чорна Ручка, вдаючи, ніби йому неприємно, ще не може зробити офіцерові таку дрібну послугу. — Але якщо ви бажаєте, пане комісар, то я можу запитати серед своїх друзів і знайомих. Хоч, правда, у Варшаві молодих і пристойних Теофілів може бути тисяч двадцять, а то й більше…

Шість хвилин минуло. Завірюха бере заздалегідь підготовлений бланк і підписується на ньому.

— Ви вільні, — каже він, вручаючи папірець Чорній Ручці, — але поки що вам не можна виїжджати з Варшави.

— Хіба я не казав? — зауважує Чорна Ручка і не поспішаючи бере звільнення з-під арешту. — Є в Польщі правопорядок! Що ж до виїзду з Варшави, то можете бути спокійні, пане комісар. Я варшав’янин з діда-прадіда і ніколи не виїжджаю з любимої столиці далі, ніж на околицю — на маївку.

— Ну, йдіть, уже! — Завірюха нетерпляче махає рукою.

— А браслети? — простягнув обидві руки Чорна Ручка. — Не можу ж я з такими дорогоцінностями прогулюватись по місту…

Завірюха знімає наручники. Чорна Ручка розтирає зап’ястя і неквапливо прямує до дверей. Потім на мить обертається.

— То ви, пане комісар, відшукаєте власника цих годинників? Інакше, їй-богу, я не зможу спокійно скати, думаючи, що мимоволі скривдив невинну людину!

Капітан дивиться на злочинця, який цинічно шкірить зуби, і несподівано каже:

— Знайду, безумовно знайду. І обов’язково, скажу вам, хто і чому вбив Ремів. Тоді вже з доказами. До побачення, пане Чорна Ручко! До побачення!

Капітан закурює, підходить до письмового стола, на якому лежать шість сріблястих плоских годинників, бере один, підкидає на долоні. І раптом у свідомості зринають два факти, дуже далекі один від одного: рахунки та закордонні листи з приводу імпорту годинників у сейфі Августа Рема і оці шість блискучих, тонкої роботи іграшок, які лежать на столі. Між ними нема ніякого зв’язку, але в слідстві все важливе. Ці дві окремі деталі можуть бути частинами в ланцюгу логічно пов’язаних доказів. Капітан кидає цигарку, яка вже починає припікати пальці.

У двері просовує голову секретарка:

— Пане капітан, до вас якийсь чоловік з Бюро імпорту точних приладів…

Завірюха нехотя, повертається, відриваючись од своїх думок.

— Як прізвище?

— Не хоче назвати, говорить, що скаже особисто вам.

— Так… — усе ще думаючи про своє, мимрить Завірюха, потім машинально перепитує: — Звідки він, я не дочув?

— З Бюро імпорту точних приладів, — читає з аркушика секретарка.

— Так давайте ж його негайно! — раптом жвавішає капітан і одним рухом згрібає всі годинники в шухляду.