"Веста" не знаe пощади

— Ну, то, я бачу, ти матимеш досить роботи, перш ніж знайдеш відповідь на всі ці питання.

— Стільки роботи для однієї людини, — стурбовано похитала головою Марія.

Капітан засміявся і випростався — від багатогодинного корпіння над паперами Рема у нього боліла спина.

— Невже ви думаєте, що я сам розв’язуватиму цю головоломку?! Кажу ж вам — я не герой з вашого фільму, а міліціонер, за покликанням. А справжній міліціонер завжди діє не сам, а з цілим апаратом, зрозуміло?

Дружина капітана подумала, що для неї ця поправка нічого не змінить. Але про свої думки Марія не сказала ні слова. Досвід навчив її, що про ці справи з Романом краще не розмовляти.

Професор Верхар почав мішати ложечкою захололу каву. Годинник пробив північ.

РОЗДІЛ III

1

На другий день Завірюха зайшов до оперативного відділу. Поручик Казімеж Комісяк — худий хворобливий чоловік в окулярах — кисло привітався. За сусіднім письмовим столом працював молодий сержант, якого Завірюха не знав.

— Слухай, Казеку, — почав капітан без ніякого вступу, — ти, напевно, знаєш усіх варшавських бандитів. Скажи мені, цей опис нікого тобі не нагадує?

Завірюха прочитав з блокнота прикмети незнайомого маляра, про якого розповідала Вероніка Галка. Поручик Комісяк слухав байдуже, заплющивши очі.

— А що він зробив?

— Видурив гроші у однієї жінки, обіцяючи їй пофарбувати квартиру.

Комісяк зневажливо надув губи:

— Знаєш, таких “бандитів” у Варшаві багато, хто їх там усіх запам’ятає.

— Його, крім того, підозрівають ще в участі у вбивстві, — додав, трошки запинаючись, Завірюха.

— О, це зовсім інша справа. Таких значно менше. Отже, низький, чорнявий, років тридцять—тридцять п’ять? Гаразд, я підготую тобі список старих рецидивістів, портрети яких відповідають цьому описові, — буркнув Комісяк і, вийнявши з шухляди маленький флакончик, витрусив на долоню білу таблетку, ковтнув її, запиваючи водою. — Шлунок мучить, — сказав, ніби виправдуючись. — Без операції, мабуть, не обійдеться.

— Товаришу поручик, — несміливо обізвався молодий сержант, який досі мовчав, — може, я зроблю ці списки?

Комісяк насупився.

— Робіть те, що вам накажуть, сержанте Недєльський.

Юнак почервонів. Завірюха піймав його погляд, сповнений протесту і прихованого роздратування. Не розуміючи, в чому справа, капітан глянув на Комісяка. Той понишпорив у шухляді письмового стола, дістав якийсь папірець і подав його сержантові.

— Ось вам номер машини — Х–24–200. Встановіть, чия вона, в якому гаражі стоїть. Це завдання якраз відповідає вашим знанням і міліцейському досвіду. — Голос поручика був ущипливий і трохи зневажливий.

Недєльський мовчки взяв аркуш, злегенька вклонився, на що Комісяк зовсім не відповів, і вийшов з кімнати.

— Якийсь новий?

— Так, пройшов курс криміналістики в Лодзі, — знехотя відповів поручик. — Місяць тому закінчив школу, а думає, що вже мудрий, як Соломон.

— На перший погляд, він справляє непогане враження, — зауважив Завірюха, якому сподобався інтелігентний вираз обличчя молодого сержанта.

— Що ж, хлопець закінчив вищу школу, магістр юстиції. Бач, яка риба йде до нас тепер. Це ті, що за кілька років випиратимуть нас на пенсію, хоч людина, може, тринадцять років просиділа в міліції, тринадцять найважчих років. Я тут здоров’я втратив, — скривився від нового приступу хвороби. — А тепер, брат, доводиться годувати свого могильника. Хіба це моя вина, що в той час, коли інші здобували атестати зрілості, я ганявся з автоматом за бандами?

Капітанові не хотілося підтримувати цієї розмови, і, щоб одвернути увагу Комісяка від особи сержанта-магістра, він запитав, яку то машину шукають і чому.

— Це зв’язано з тими спостереженнями, що їх ми вели в установах громадського харчування. Сьогодні ввечері капрал Рембік помітив у барі одного піжона, який дав двісті злотих чайових. А ще цікавіше те, що піжон поїхав од бару власною машиною, разом з Чорною Ручкою — бандитом і волоцюгою, якого ми добре знаємо. Треба побачити, що воно за пташка…

Капітан Завірюха слухав це пояснення тільки з чемності, бо думки його повернулися до “Вести”, до справ, які чекали на нього.

2

У житті навіть сильної людини бувають такі хвилини, коли їй немилий світ, а все, що досі доводилося робити, здається, не має ніякого сенсу. Капітан Завірюха не був у цьому відношенні винятком. І в нього інколи бували такі хвилини. Цього разу такий настрій викликав букет тюльпанів, які секретарка поставила в його кабінеті. Квіти, мов прозорі келихи з барвистого воску, ясніли на письмовому столі, який звичайно розцвітав лише червоними та синіми печатками на службових паперах. І капітана огорнув меланхолійний настрій.

“Як добре було б з Марією і хлопцями виїхати за місто, помилуватися зеленню та блакиттю”, — сумно подумав він, крутячи в руках конверт з штампом інституту криміналістики. У двері хтось постукав. Капітан зітхнув. Треба відігнати мрії — у двері стукає дійсність. В даному разі “дійсність” була втілена в особі молодого сержанта, якого позавчора капітан бачив у Комісяка.

— Сержант Недєльський прибув за дорученням поручика Комісяка, — доповів той, стукнувши каблуками так, що капітан мимоволі усміхнувся: старі міліціонери рідко додержувались такої військової дисципліни. “Видно, що новачок”, — подумав Завірюха і ввічливо запросив Недєльського сісти.

— Ми працюватимемо разом, колего, — почав капітан з приємністю, спостерігаючи інтелігентне обличчя молодого сержанта. — Поручик Комісяк виділив вас допомагати мені в оперативній справі, якою я саме займаюсь. Ви задоволені?

— Дуже! — радісно спалахнув Недєльський. — Це буде моя перша справа! Ні, справа, звичайно, ваша, капітане, а моє перше справжнє завдання. Бо я вже боявся, що поручик Комісяк ніколи не випустить мене з своєї канцелярії…

Завірюха усміхнувся, але, звичайно, не сказав новачкові, що Комісяк тільки після довгих умовлянь погодився відпустити молодого сержанта.

— З чого почнемо? — нетерпляче запитав Недєльський, якому, видно, хотілося одразу, негайно ж почати “діяти”.

— Насамперед ознайомтеся з справою, а потім поговоримо про перші завдання.

Поки Недєльський вивчав справу “Веста”, капітан переглядав пошту. Поганий настрій поступово минав — можливо, на нього вплинули радість і завзяття, що їх наче випромінював цей юнак.

З інституту криміналістики повідомили, що експертиза підтвердила думку капітана про незвичайне положення, з якого повинна була стріляти людина, така на зріст, як Рем. Гаданий вбивця, якщо судити з лінії польоту кулі, становив приблизно 160–169 сантиметрів. Завірюха одразу ж подумав про маляра.

У другому конверті були дані про осіб, які оточували Рема. Капітан уважно прочитав їх, дещо занотував у своїй службовій записній книжці. Телефонограмою з Лодзі прибули потрібні відомості про сестру Вільгельміни Рем. Міліцейська машина, мов автомат, до якого вкинули монету, працювала вже кілька днів і ось тепер давала донесення, докладні інформації, без яких слідство не могло б посуватися вперед.

А це що за пакет, весь у печатках, з написом “Таємно”? Ага, це відомості про вбивства, вчинені з пістолем “Веста”. З цими матеріалами треба буде уважно розібратися після обіду.

У двері заглянула секретарка:

— Пане капітан, до вас хорунжий Барський…

— Нехай заходить, — швидко відповів Завірюха, відсуваючи купу листів на край столу. Сержант-магістр одірвався на мить від паперів і зацікавлено глянув на хорунжого, який саме заходив до кабінету.

Це був рудий, аж червоний, і трохи незграбний чоловік з обличчям, яке нічим не запам’ятовувалось. Але “вади” в зовнішності хорунжого компенсувалися його добрим слідчим “нюхом”. Саме тому Завірюха і залучив його до справи “Веста”.

— Ну, що там у готелі? — запитав капітан. Барський важко сів у крісло і почав обмахуватись полотняним капелюхом.