Серце гарпii

Хоч-не-хоч, а глянеш: високий чоловік у темному плащі з піднятим коміром — пригальмував, мовби володіння свої озираючи. А втім, от і йде собі, лиш оком кинувши на рекламну стійку. Ярка пересмикується від холоду у своїй легкій рекламній футболці — от уже ж є нечемні люди! — і ловить погляд Лeci-наглядачки, такий нетутешній, наче примару стрінула. Чого б то? Але нема коли роздумувати, от якраз дві мамулі з дівчатками нагодилися — треба їм гарненько розповісти про ту росу з маком, котру належить нині продавати.

Ярка, втім, і далі бентежиться, і не дарма — онде той чоловік, не пішов назовсім, а позирає звіддаля, а ще й дивиться так, мовби бридиться їхньою справою. Хіба от на малих дівчат поглядає уважно — не з огидою, а з холодною радше цікавістю.

Коли врешті він підходить до стійки, Ярка й не дивується. Катруся ж завмирає, мов заворожена — справді, чоловік непересічний: високе чоло, опуклі, широко посаджені очі, тонкі риси, мов у якого кревного шляхтича. Щось може за сорок йому, і віє від його постави певністю та зневагою.

Пальцями, запнутими у чорну шкіру, він бере скляночку соку, стрімко її перехиляє і тут-таки кривиться.

— Гидота, — мовить він.

Тоді розвертається, аби йти. Катруся ж, заскочена, так від нього сахається, що випускає з рук барвисте віяло проспектів. Чоловік на те глузливо пирхає, розкішним порухом зводячи брову.

Мимовільно чи ні, Ярка заступає йому дорогу.

— Тут легко схибити, — каже вона, вклавши в свій усміх усю зневажену досі учительську поблажливість. — Адже цей сік для дітей. Вони по-іншому сприймають смак. На те і проводимо дегустацію… Я впевнена, вашій дівчинці сподобається.

Западає така тиша зненацька, що аж чути, як судомно вдихає за стійкою Леся. Шляхтич зводить на Ярку погляд — і вже немає в ньому ані крихти гумору. Змія — і та дивилася б привітніше.

— Гм, — каже зрештою. — Цікаво.

Тоді швидким рухом — спалахує дорогий метал — дістає з кишені візитницю.

— Прийдеш в понеділок, — мовить до Ярки.

Ані крихти в тому сумніву — немовби наказ.

А тоді так само стрімко виходить геть.

— Що то був за упир?! — отямившись, гнівиться Катруся.

— Тшш! — люто шипить Леся-наглядачка. — Це був… це ой…

— Володимир Франк, — читає Ярка зі сніжно-білої візитки. — «Delecta Inc.».

— Він наш замовник, — врешті пояснює Леся, враз утративши керівничі свої інтонації. — І упир, ага.

Тоді додає, обернувшись до Ярки:

— І в нього немає дітей.

По обіді, несподівано для себе Ярка засинає, поринувши в якісь уривчасті марення про польоти над крутоярами. Прокидається стрімко, сполохана немовби різким звуком, і довго ще не може збагнути, що ж це таке за кімната з похилою стіною та низькою стелею. Марення і далі клубочиться, огортаючи голову цупкою шалькою, і Ярка ледь не навпомацки спускається крутими сходами, аби закалатати собі індійської кави.

За третім горням пекельного того напою щось їй потроху вигодинюється, хоча приходить натомість судомний біль рівно над очима. До чого б то? Чи не до негоди? А хоч би й так, киває страдниця, нехай негода, аби не ця лишень безжальна спека, від якої тануть рештки і так не надмірно потужних душевних сил.

Коли би була хоч трохи сильнішою, похмуро картає себе Ярка, то давно би знала, що робити. Уже би мала мудру яку стратегію, шиковану стадіями, озброєну пунктами, та вже й до справи би взялася, замість того, аби ціпеніти оце над горнятком кави, наче кріль, задивлений у зміїне око. Скільки ж можна відкладати, бігме, то п’яниць рознімаючи, то шукаючи за небилицями… Не вікувати ж їй і справді у Вістовому!

Належно себе розтроюдивши, Ярка підхоплюється з кривого ослінчика. Коли би можна було горю зарадити безтямною метушнею, то тут би все й залагодилось; а так воно не буває, звісно, і Ярка точно знає чого їй бракує нині — а власне, чорної папки.

Була така в неї на роботі, ну та, може, десь і нині є. Велика така тека з блокнотом на А-чотири; прекрасна річ, як на нудній нараді чортиків малювати, а ще й вельми придатна, аби розкреслити план якоїсь орудки — зі стрілками, колами та питальними знаками. Як би вона їй нині придалася!

Ну та звісно, тікаючи похапки, чорної теки Ярка не прихопила. А що нетбук? Хіба може та забавка вдовольнити дитячу іще потребу псувати папір? А паперу ж, як навмисне, якраз і немає!

Врешті, розколошкана надміром кави, Ярка не втримується і вибігає на вулицю. Паперу немає, а зате є прекрасний піщаний берег неподалік, і, за браком іншого, креслити свої стрілки та кола можна і там.

Бігцем проминає Ярка вулицю Тупікову, гальмуючи свій крок лише на рудому пустищі, та і то лиш тому, що їй до сандалії набивається жменька крихких камінців. Спинившись, аби витрусити перечіпку, вона раптом відчуває, як тихо нині довкіл — ані шереху шин, ані погуку, ані відлуння кроків. Тільки протяглий подих вітру і гупання крові у вухах; і таке, наче докір у тій довкільній тиші — яку невсипну бентегу, мовляв, ти принесла до цього мирного краю?

Здригається Ярка, а однак затято продовжує йти. Раптовим посмиком вітер куйовдить її руді пасма, огортаючи запахом пустища — сухим згаром, гірким полином та далеким солодкавим духом шавлії. Ярка глибоко вдихає той гарячий дурман, відчуваючи, як здіймаються в голові легкі памороки; тим приємніше виявляється ступити на берег, де, хоч і стиха, а віє солоною далиною.

Тут, як і сподівано, знаходиться рівний клаптик вологого піску. Зламавши сухий патичок, Ярка проводить першу риску.

Отже, що ми маємо нині? Чого досягли, покинувши столицю та її небезпеки? А так, дістали трохи часу. Кружальце. Часу — для чого? Знати би… Знак питання. Доведеться відійти на кілька кроків назад і глянути пильніше на витоки своїх негараздів.

Звідки ж почати? Від самої зустрічі того далекого дощового дня? Невже усе, що сталося, було відтоді неуникне? Ні, не може бути! Адже ж сталося чимало — лихого, але й доброго теж. Вона вчилася, росла, робила помилки, але й брала на себе помилки інших… Спізнавала свої власні сили та немощі, користалася з помилок ближніх, а хтось, як і належить, користався з її невдач. Вона знаходила і втрачала, і знову знаходила — та хоч би й любила, коли вже на те. Ні, останні п’ять років — хіба насправді її змінили? Хіба самочинно зумовили нещастя?

Ярка зітхає, знову виводячи на піску знак питання. Проте знає одне: окрім неї, були ще двоє. Але ж де межи них помістити себе — на короткому проміжку між лиходієм і жертвою? Завмирає, не знаючи, як це можна поєднати, однак певна — так і є.

Одного з цих двох не стало… Викреслюємо, абощо? Інший лишився — і що тут, стрілочка? — шукає за нею. Чого ж він прагне? Знак питання, і ще один, і ще… Чи знає він те, чого не знає Ярка — її власне ставлення до недавніх подій? Він завжди знав, зітхає вона, і знав усе краще за неї. А все ж таки? Злодій чи жертва? Від цього залежить усе, хоч як крути. На чий же бік вона стане? Візьме на себе провину? Чи зважиться на спротив?

Риска між двома питальними знаками так і лишається неперетнутою.

Кинувши патичка, Ярка заходить у воду, не тямлячи навіть, що не скинула одягу. Їй кортить загорнутися в цю теплу синь, немов у грубу ковдру, відкладаючи пробудження, бодай на хвильку. Треба зробити вибір: треба, треба, треба! Але ж як це важко, боже милий!

Хтозна, скільки вона просиділа в літній воді — кілька хвилин, а чи й годину. А тільки, вибравшись нарешті зі сколоченої мілизни, розуміє, що на березі вже не одна. Як лишень та гостя підібралася настільки нечутно? Може, занурена у власні біди, Ярка й не тямила, що діється довкіл? Ну та певно, так і було.

Хлюпаючи водою та послизаючись в узбережній твані, Ярка підходить ближче. Дитина? Так, дівчинка років, може, восьми. Коротка жовта сукенка, неохайна чуприна, ноги запилюжені аж до щуплявих колін. Її голова похилена, Ярка не бачить обличчя; дитина, схоже, якраз розглядає Ярчині кривулі на піску. Уже й патичок підібрала, проноза…

— Привіт, мала! — стиха каже Ярка.