Серце гарпii

Ярка біжить навскоки, цілком несолідно, як для Вергілія.

— Дивися! Тут — кухня! Тут — ванна, сидяча, ну але… Ремонт! І пралька є!

Катруся озирається — справді… Невеличка, але чистенька квартирка, світлі паркетні дошки, нові склопакети. З усіх меблів, правда — лише бузкова канапа і ослінчик. Проте — квартира! Осібне, нехай і наймане, помешкання! І то — після років і років гуртожицької комуни, де приватність була відома лишень умоглядно! Заздрісно Катрусі, адже сама і досі утрьох з дівчатами винаймає житло… проте заздрість її межує з гордістю: аж он як піднеслася приятелька, порятована нею із пекельних безодень! Вже й не впізнати!

— За скільки сторгувала?

— Двісті! — гукає Ярка з кухні.

— Не так вже й… — супиться Катруся.

— Та дорого, дорого, знаю! — Ярка вертається з пляшкою в руках. — Але мені якраз зарплату підняли, от я і… ти цеє, звиняй, келишків під шампанське іще не придбала… Мистецтвознавці як, п’ють з гранчака?

— Тут головне — правильно тримати кисть, — серйозно сповіщає Катруся. — Давай я тобі покажу. Зійдеш за культурну.

Подруги сумлінно тренуються, і скоро кисть набирає балетної постави, а голова — веселого шуму. Ярка і далі хвалиться добрим своїм таланом: недавно на нову посаду призначили, на зустрічі кличуть, а раз так — то диви, які придбала черевики! Цілу зарплату за пару віддала, натуральні Баллі! Ну бо справді, не світити ж перед гостями облізлими шкарами з Троєщини!

Катруся ніяково щулиться: аякже, в передпокої нею облишено саме такі, з товчка, ще й пишалася ними — недорого взяла, а як сидять! — то тепер, хоч ховай подалі… А Ярка знай собі торохкоче: була в Гранд-Галереї, слід придбати костюмчика, ну бо ти знаєш — в партнерів наших око примітливе, враз оцінять що й почому…

— Чекай, — зупиняє ту споживчу ораторію Катруся. — За нову посаду ти не казала!

— А! — несподівано вщухає Ярка. — Справді.

Здивовано дивиться гостя: по розмовній гарячці — тиха така, вдоволена посмішка, лише блим! — і зникає. Таке, наче мова про любовні пригоди, стидкі та солодкі — ну точно ж не про торгові справи!

— Ну то як це сталося, розказуй! Невже розгледів упир твої таланти? Чи, радше, як то… Розкусив?

Тільки раз бачила Катруся Володимира Франка, і моментально його незлюбила. Ставши до праці в його компанії, Ярка помалу змінила своє ставлення — дедалі частіше звучали шанобливі, чи й захоплені вже інтонації; Катруся ж ніяк не могла того розторопати.

Кривиться господиня.

— Що ти так, справді… Всюди свої ігри — хоч у бізнесі, хоч де. Всяк справується, як може.

— А що, без ігор не буває? — сумно зітхає Катруся.

— Не буває! — впевнено відказує Ярка. — Як здається, що хтось не грає, то означає лишень — грає краще за тебе!

— Сама придумала?

— Ха!

Ярка полишає пляшку, підходить до вікна, за яким вже займаються вечірні вогні. Як обертається, бентежна усмішка знову блимає-зникає, мовби моститься на її вустах.

— Ось розкажу тобі. Слухай. Є в нас у торговому відділі гарна дівчинка, Настя. Весела, білява — ну, квіточка, одне слово. Якось приходить вся замріяна — зустріла, каже, кавалера. Розумний такий, упевнений, все на світі знає. А цілується як! Просто пісня! Так от… пару тижнів ходила щаслива, наче сонечко — лишень про вечір мріяла, як її Артур з роботи забере. А потім раптом — все. Зник Артур. Наче й не було. А натомість стаття з’являється в «Контрактах» — усе про наші потужності, цифри, плани, таке всяке… Як ти розумієш, не виноситься з дому така інформація — хіба от, якщо коханий попросить.

Катруся хитає головою, ошелешена.

— Слухай, невже правда?

Ярка сміється.

— Ні.

— Що?!

Господиня всідається на ослінчику, позирає вдоволено.

— Так могло би бути. Тільки ж не дарма шеф мене на прес-конференції ганяв — я того Артура бачила, знаю, що з «Леліткою» дружить…

— Лелітка?

— Наші конкуренти. Плакала Настя — то страшне. Але врешті понесла Артурові те, що шеф сказав — а ми півночі з Ольгою «дезу» малювали! — ну і скандал потім вийшов, скажу тобі, неслабий! «Лелітка» вибачалася, «Контракти» з переляку полосу під рекламу пообіцяли…

Гостя мовчить якусь хвилю.

— То тебе після того підвищили?

— Ага!

Дивно, думає Катруся, що ж то за новий вираз на обличчі приятельки — гордість, ні… Радість перемоги? Зловтіха?

— Але чуйка в генерального! — тішиться Ярка. — Красень, хіба ні?

Чи закохана в нього? — жахається Катруся. Такого і справді — або зовсім не зносити, або безтямно любити… Як же ж так, як же вона, бідолашна, запала на таку поторочу?

— Ти не знаєш, де тепер Влад працює? — питається гостя. — Ви ж ніби з ним…

— Хто? — блимає Ярка. — А… — додає байдуже. — Влад…

Що ж це? — чудується Катруся. — Може й справді я ніц не тямлю? А вона й справді така? Упиреві до пари?

— Я другу пляшку дістану, еге?

— Давай, — зітхає Катруся. — І повісь на вікно фіранки. Бо хтозна — ану ж конкуренти зазиратимуть!

Ярка сміється, вільно, впевнено — чи не вперше по тому, як її покинув Михайло.

— А нехай зазирають! Може, навернуться від завидків!

Завидки — може й так, зітхає Катруся, — тим-то й шукаю в ній те, чого нема. Авжеж, добрі люди не перекидаються на упирів? Не так зразу, принаймні!? Хіба ні?

Коридори старої сільради виглядали направду моторошно: продавлені дошки, осип жовтого тиньку, сміття та листя — по темних кутках. За дверима з порізаним дерматином — уламки стільців, бите скло, розсипані течки з неодмінним «Дело №»; таке, наче штурмували сільраду на манер Бастилії, відсвяткували гарненько та й полишили стару твердиню в ганьбі та занепаді.

«Чи я уже зовсім схибнулася? — дивується Ярка власній звитязі. — Пощо забралася до цього склепу?!». Тамта будова із забитими хрест-навхрест вікнами та іржавими дверима аж ніяк не надихала на відвідини, проте саме тут, за словами Галі, можна було в такій годині надибати Нестора. Галя нібито мусила знати: Нестор був її добрим приятелем, а для Ніки — щось на зразок приватного вчителя. Галя і знала, певна річ, проте — могла ж пожартувати? Хіба ж не кумедно відправити допитливу зайду по курячі зуби? Хіба ж то не одвічна сільська забава? Коли б оті важезні металеві двері не прочинилися настільки легко, Ярка б і не поткнулася досередини. Ну та поткнувшись уже, відступати не збирається.

— Аго-ов! — репетує натомість. — Люди добрі!

І тільки вітер — шурх! І двері за спиною — грюк! Зразу відчутно темнішає в коридорі, і Ярка пришвидшує крок. Хай йому біс, тому Нестору! — люто чмихає гостя. — Лише дійду до повороту, і зразу — назад!

Втім, за поворотом коридорчик несподівано виглядає чистішим та більш обжитим, а з-за єдиних замкнених дверей долинає відчайдушне «…червоне — то любо-ов, а чорне — то журбаа-а!». Не дивно, що господар не чув Ярчиних зойків у передпокої — оно, як голосить, дарма, що такий хирлявий!

Ярка стукає, і господарів спів уривається, лишивши ту відповідальну справу локальній «радіоточці». Чути шурхіт, грюкання, яре «от же ж, сса-бацюра!», і врешті двері відчиняються.

— Лapa? — дивується Нестор. Вигляд має чомусь розтріпаний, рештки волосся стовбурчаться вусебіч, наче очерет після буревію.

Ярці раптом заходить якась лиха забаганка, і вона тут-таки притуляє пальця до губів, каже «шшш!» і налякано роззирається. Нестор супиться, прислухається і собі. Тоді змовницьки блимає очима і кивком запрошує гостю до кабінету.

— Що? — тихо запитує господар, щільно зачинивши двері за собою. — Слідять?

— Сподіваюся — ні, — супиться Ярка. — Але ж хтозна…

— Да-да! — тішиться Нестор. — Казав же вам!

Ярка тим часом зацікавлено роззирається. Нічогеньке у Нестора «лігвище»: пара книжкових шаф, таких натоптаних, аж репнуть от-от, як перестиглі кавуни… Провислі полички, повні загадкового краму… Ого! Невже — рештки ракетного снаряду? Обскубане опудало — байбак? Загадкові каменюки з напівстертими надписами грецькою… Чорна археологія, не інакше! А по стінах іще — козаки Мамаї, вирізки з журналу «Хуторянінъ» і ой… Моніка Белуччі? З підписом «Берегиня»? Але клас!