Серце гарпii

Решта — пастушки, царі й вояки — ішли щойно позаду, штурхаючись, теленькаючи дзвіночками та заводячи час від часу уривки коляд. Узрівши веселу ватагу, перехожі, бува, аж розверталися зачудовано, вже наступної миті розквітаючи посміхом. Звісно ж, то було втілення щастя і юнацьких безтурботних дурощів, ладних паморочити незгірше паленки. Власне, відсвяткувати прем’єру колядники іще не мали нагоди — ішли щойно з підшефної школи, де пиячити не годилося, однак на горизонті бовваніла велика і тепла хованка, де можна було дозвільно надолужити згаяне.

Хованка належала родині Михайла — тітці і дядькові, що нині від’їхали в новорічне турне, залишивши небожеві двокімнатну квартиру в центрі і величезного кудлатого різеншнауцера. Песика слід було регулярно вигулювати, квартиру — провітрювати; оце й планувалося робити — усім гуртом, аби, крий боже, не потомитися. Втім, родина могла покластися на Михайла — гулянки за його участю були пильно контрольовані, і ніколи не призводили до заворушень чи руйнувань. То була дивовижна Михайлова здатність — контролювати усе, хоч би до чого брався; навіть і ця коляда була його починанням, ретельно спланованим і сумлінно втіленим. Бували через те й недогоди: Циган, приміром, повсякчасно прагнув імпровізації — як не поцупити кожуха, то продати козу, і Янгол зі сценарієм ледь не сипав іскрами від люті. Нині, втім, ніхто вже про те не згадував; прем’єра відбулася, на розпашілі лиця сипав сніг, і місто світилося й вихоріло, немов святкові каруселі.

Тріумфальна прохідка скінчилася, як і мусила, при брамі старого будинку на Саксаганського. Колядники весело потупцяли на третій поверх і Михайло, як небесний ключник, відчинив для друзів двері.

От, правда, той, хто зустрів за дверима, доречніший був би в античному пеклі — з квартири загавкало так, що гості ледь не посипалися зі сходів. «Тшш, Тимко, свої, — затуркотів до пса Михайло. — Чорта не чіпай, він хороший! І Бальтазара не кусай — він з дарами… А от Ірода можеш трохи погризти…». Колядники, хихочучи, попід стіночкою оминають кудлатого собацюру, Ірод показує господарю щуплявого кулака.

За кілька хвилин гості розбрідаються квартирою: хтось гопкає на м’якій канапі, хтось причаровано визирає з вікна на центральну вулицю — авжеж, переважно за вікном геть зовсім не такі пейзажі. Четверо чільників прямують на кухню, аби підготувати нехитрий наїдок.

— А давайте чогось гарячого, — просить Ярка, позираючи на закоцюблу Катрусю. — Бо коли Смерть завтра шмарклі підбиратиме, несолідно буде, ні?

— Глінтвейн! — пропонує господар. — Є вино, та і мед знайдеться!

Михайло роззирається, тоді дістає з шафки пару пляшок.

— Ти би крила зняв, — перепиняє Влад. — Або дай краще я! Гріх янголу закалатанку гріти!

— Гріх — це доручати пляшку цигану! — відказує Михайло.

Хлопці перезираються і регочуть.

— На ось, краще, апельсини поріж! — пропонує янгол, дістаючи торбинку, тоді позирає помисливо. — Гляди, я рахую! Один!

Апельсин сонячним зайчиком перепурхує від Михайла до Влада.

— Один? — підморгнувши по-циганськи, дивується той. — Та хіба ж я, панотче, один? Маю жонку, маю діти, а діти голодні, а жона — вередлива!

Влад спритно ховає апельсин за пазуху.

— А що маю робити? Дайте ще, бо задушить!

— Два! — регочучи, Михайло відправляє в політ другий апельсин.

— Два ока маю, два вуха маю, а роти — чотири! Як то їх прогодуєш! — скиглить циган, ховаючи здобич.

— Три! — злітає чергова подача.

— А так-таки-так, три дні не їв, панотче, — бідкається Влад. — І жона не їла, і діти не їли, а тільки плакали! А дайте…

— А нема, — суворо відказує янгол. — Бог трійцю любить.

— Бо скнара-ааа! — плаче циган, тоді штовхає янгола в плече. Той відповідає дружнім стусаном, від якого розсипаються поцуплені апельсини. Обидва сміються, перезирнувшись, наче змовники, і беруться підбирати розсипане.

Ярка стежить за цією невеличкою кухонною виставою, неначе причарована. Тепла хвиля здіймається в її серці — які вони… які прекрасні, обоє! З нею Михайло інший, ніжніший, абощо, а от із другом — ну просто тобі півник-задирака! Це смішне змагання, зичливе хлоп’яче буцання — його нема і бути не може в її житті, хіба от, як чуже засвідчити. Хай і кумедний, але прояв мужності не може не тішити, надто ж в людині коханій; Ярка всміхається потайки, милуючись — а так, ними обома.

Приготувавши вина та гору гарячих канапок, герої перебираються до вітальні; за столом не вистачає місця для всього гурту, тож господар стелить скатертину просто на барвистий килим, і компанія влаштовується довкруж, наче ватага волоцюг — на узбіччі. За мить опускається на приблуд благодать і затишок; Ірод присувається ближче до Смерті, Чортик тягає в Пастушків з тарілки смажений сир, Балтазар втовкмачує Цигану облудність усякої ворожби.

— А що не кажіть, панотче, — не йме віри Влад, — а відкриті нам небо і зорі! Правда, жінко?

Ярка сміється, позираючи на Цигана, що врочисто підносить до стелі склянку з вином. Якось він швидко захмелів — чи то з одних тільки веселощів?

— Правда, чоловіче. Усе-усе бачу, і небо і зорі. І те бачу, що чекає тебе, голубчику, тяжка голова назавтра!

— О, о! Жонка все знає! — регоче Влад, сяючи темним оком.

— Ану мені погадай, циганко, — просить Ірод, простягаючи долоню.

Малий, рудий, розкуйовджений, і чого лишень так до нього Катруся тулиться? — хитає Ярка головою.

— Ич, чого захотів! — сміється вона. — Тобі, тиране, тиранова смерть!

— Яка така, чому не знаю? — обурюється Катруся.

— А мені іншої не треба! — щириться Ірод, обнімаючи страхітну свою сусідку.

Товариство регоче, обсміюючи пару; Катруся шаріється так, що видно навіть через білий грим. Влад позирає на «жонку» якось так… схвально, тепло, мовби й справді у ворожбі йому спільниця; доторк його руки, яка простягає пляшку, сіє по шкірі морозні лелітки. Ярка ковтає вино нахильцем, достоту не знаючи, що її схвилювало.

Раптом — аж здригаються шиби! — один з пастушків, пастушка, наразі, заходиться вереском. Виявляється — Тимко, забутий за пиятикою, і давно вже не гуляний, вирішує нагадати про нагальне, поклавши слиняву морду дівчині на плече. Пастушку сяк-так розраджують, і Михайло, хай би як йому хотілось лишитися, вибирається з-за уявного столу і збирається надвір. Обіцяє вернутися швидко, однак швидко чомусь не виходить; пиятика триває, утім, і скоро вже мало хто усвідомлює, що бракує господаря. Навіть Ярка, хоч як то дивно; вона і далі сипле пророцтвами, сміється і тішиться тому тривожному захвату, що скликає темний сусідів погляд. Вона знає, що випила зайвого, однак святочні каруселі крутять їй голову надто солодко, аби спинятися.

— Але ми нахекали! — сміється до неї Влад. — Дух, як у винарні! Я — трохи повітрям дихнути. Ти зі мною, жінко?

Ярка киває; веселе товариство не звертає уваги, як вони підтюпцем пробираються до кухні, аби відчини там кватирку. Стають поряд, вдихаючи незримі пасма морозного вітру; Ярка мусить притулитися до підвіконня, бо коліна заслабли — від сидіння навколішки, та й, либонь, від гарячого вина. Влад підтримує її, не даючи зосліпу проминути опору; його рука лишається на плечі, і Ярка її не відкидає. Поряд, зовсім поряд, його млистий погляд і гаряче дихання; Ярка дивиться, і не знає, що бачить — одного, іншого, їх обох… Апельсин, наче сонячний зайчик, зводить між ними золотаву арку… За мить, стрімку, наче порух вій, вони припадають одне до одного, притискаючись на відчай душі, мовби потопельники, що шукають за подихом. Так не можна, звіддаля бурмотить сумління, однак попри те і тому завдячуючи, цей поцілунок — такий дивовижно солодкий.

Засліплі й оглухлі, наче від вибуху, вони не чують, як відчиняються двері, як тупотить коридором звеселілий пес.

— Ярка, ти… що ти?!. — різко, немов удар нагая, лунає Михайлів голос.

Влад і Ярка ледь не відстрибують одне від одного, її подих і далі уривається, проте нині уже від страху.

— Я… я поясню, це не…