Чорна зоря

— Ти що-небудь уторопав?

Трампус знизав плечима:

— Я, з вашої ласки, детектив, а не філолог, і все, що вивчив з римської літератури, давно забув.

— Гадаю, це з грецької,— Зауважив Клубічко. — Я дочитаю, лишилося зовсім мало.

— Це все, — змучено мовив Клубічко, складаючи аркуші.— Кілька рядків невідомого грецького поета… власне, це ніяка не роль.

— З усього цього я второпав стільки ж, як і ви… чи, може, під цією нісенітницею написано щось справжнє симпатичним чорнилом? — зауважив Трампус.

— Не думаю, — заперечив Клубічко, падаючи на ліжко. — Такі детективні реквізити в житті трапляються дуже рідко. Але, звісно, ми спробуємо все, що зможемо. Тільки спершу я подбаю про безпеку паперів. Якщо хочеш спокійно виспатися, то не тримай їх тут. Зараз викличу поліцейську машину і подамся в тутешню криміналку. Сурмитимемо всю дорогу, як пожежники. Сфотографуємо, а тоді надішлемо до Праги.

— Я поїду з вами! — вигукнув Трампус.

— Ні, ти поїдеш за мною. І знаєш що побачиш? По дорозі, недалеко від готелю, до моєї машини прилипне інша. Перед криміналкою мій похвостач розчаровано поїде далі, і якщо в цей час світитиме ліхтар, ти побачиш, що в ній сидить — хто б ти думав? — наш любий Тихий.

— Можливо. А якщо буде хтось інший, дозволяєте його затримати?

— Ні, але дозволяю їхати за ним і дізнатися, де він зупиниться. Я певен, що то буде Тихий.

Коли десь за дві години Клубічко виходив з відділення, до нього підійшов Трампус.

— Ви мали рацію, — сказав він, — то був Тихий. Його везла якась жінка. Все ще залишаєте його на волі?

— Погано ти мене знаєш, юначе! Авжеж, залишаю. Ніякого тайнопису ми не виявили. Папір чистісінький, як лілея. — Клубічко засміявся. — У нас є фахівці на всі руки, але буде комедія, як я дам нашим мудрагелям оці папірці, аби з'ясували, що воно таке. Втім, не виключено, що нам допоможе випадок — ця прихильна звідниця, котра розплутала вже стільки драм і фарсів.

— А Салачова? — спитав Трампус. — Чи не здається вам, що настав час, коли ми повинні її взяти?

— То бери, даю тобі на це повну волю. Власне, що сталося? Лишень те, що хтось відірвав у моєму портфелі замок. Чи винна у цьому вона? Примчала, як навіжена, до Брно. Шукає аркуші з віршами. Який параграф до цього годиться? Посади її за це на десять років! Хтось послав їй якусь мазанину. Як ти його за це покараєш?

— Але ж ви самі переконані, що Салачовій загрожує небезпека і що хтось від неї чогось хоче, а вона відчайдушно опирається,

— Свята правда, заковика лише в тому, що Салачова вважає це своєю особистою справою і не збирається кликати нас на поміч. Отже, спробуємо розплутати все без неї. Завдяки щасливому, випадкові в наших руках опинилася річ, навколо якої все крутиться, — оці аркуші. Салачова мчить до Праги (сподіваючись, певно, що забула їх там), однак вона й гадки не має, хто ними заволодів. Мусила припустити, що це Барбаросса. Але той ось-ось дасть їй зрозуміти, що не він щасливий володар. Невдовзі ситуація зміниться, і то так, що Ліда хоч-не-хоч гукне нас на допомогу. Отож нам не лишається нічого іншого, як чекати. І, здається, недовго. Але перед цим ми повинні з'ясувати, з ким Ліда останнім часом зустрічалася, крім тих, кого я вже знаю і хто аж ніяк не може бути замішаний у цій справі.

— Тут ще є дещо, — буркнув Зденек. — Артеміда.

— Що з нею? — жваво спитав Клубічко. — Зустрічаєшся з нею тайкома від жінки?

— В парку Жегушицького замку є чи принаймні була статуя богині Артеміди. Тут же, навколо озерця, де ота плакуча верба, що на акварелі, стояло ще з півдесятка інших пісковикових статуй, обгризених зубами часу.

— Такі мотиви любив Шеллі,— зазначив Клубічко.

— Будь ласка, дайте вже спокій грецькій літературі,— спалахнув Трампус.

— Даю, даю, тільки Шеллі був англієць і жив не в Греції, як його колега Байрон, а в Італії, де й помер. Утопився. Сталося це в Генуезькій затоці. Ірландець Джойс, між іншим, твердить, що смерть утопленика найлегша.

Трампус сердито подивився на свого колегу:

— Усі ті статуї витесав Брокофф. Я не знаюся на міфології, але моя дружина казала, що це зображення Артеміди.

— Цё вельми цікаво, — вигукнув Клубічко. — Але скільки тих богинь у старих замках!

— Однак тільки про цю ми можемо сказати, що її знала Салачова. Як мені відомо, вона саме в Жегушицях зустрілася на тройцю зі своїм колишнім чоловіком. Отже, бачила ту Артеміду.

Клубічко замислився.

— Ти, мабуть, не знаєш, — мовив він за хвилю, — що Салач студіював античну літературу. Напевно, не знаєш і того, що в Жегушицях він дав Ліді якийсь переклад зі старогрецької літератури. Ліда була від тих віршів у захваті і читала їх мені. Однак я при читанні віршів буваю неуважний і, крім того, тоді думав про одну складну справу, — тож слухав її краєчком вуха. Але тепер мені здається, що там ішлося про Артеміду. — За мить додав: — Ану гляну, як тут… — І раптом радісно вигукнув: — Здеиеку, це, мабуть, справді гарна думка… така гарна, що я мусив би тобі в нагороду доручити важкий випадок.

— Ловлю вас на слові,— одказав Трампус. — Доручіть мені цей випадок.

— Це виключено, — жваво вигукнув Клубічко, — за нього я повинен узятися сам: Ліда — моя приятелька.

— Саме через те ви можете припуститися помилок; лікар теж ніколи не оперує своїх рідних.

Клубічко, хвилю поміркувавши, мовив:

— Хай буде по-твоєму, доручаю це тобі.

— Тільки чесно, — застеріг його Трампус. — Щоб не вийшло так: обіцянка — цяцянка, я начебто розплутуватиму справу, а сам весь час думатиму, що ви крадькома позираєте…

Клубічко засміявся:

— Ти читаєш мої думки! Я саме про це думав. Довіряю тобі це на три дні.

— Чому саме на три дні? — докірливо спитав Трампус.

Клубічко стенув плечима:

— Бо цього, мабуть, вистачить. І ще одне: моє зобов'язання втратить чинність, якщо Ліда сама покличе мене на допомогу.

Трампус здвигнув плечима:

— Згода. З того, як було досі, видно, що вона нікого не кликатиме.

— А тепер вернімося до машини, — сказав Клубічко. — Коли ти поїдеш у Жегушиці, Ліду має стерегти замість тебе хтось інший.

— Чого б я туди поїхав? На це ще є час.

— Коли так, — зауважив Клубічко байдуже, — то, може, ти поступишся Жегушицями мені?

— Ну от, — кисло мовив Трампус. — Чому ви не хочете віддати мені все? Знаєте, ви інколи поводитесь, як справжній скнара.

— Ну що ти, парубче, якщо хтось із нас і скнара, то це ти. Бо все хочеш загребти собі, а своєму старенькому шефові й приятелям не лишити навіть обгризеної кістки. Що, коли ця Артеміда справді в Жегушицях? А ти в цей час шукаєш Ліду в Празі? Вибирай: або Артеміда, або Ліда!

— Я вибираю Ліду, — відказав Трампус, подумавши. — По-моєму, Барбароссу схопить той, хто шукатиме Салачову.

— Маєш рацію, — погодився Клубічко. — А ось і наше авто.

— Сподіваюся, ви мені його позичите?

— Невже ти хочеш мене покинути?

— Атож. Я хочу поїхати до Тішнова.

— Гм. А може, ти спершу впевнишся, чи вона ще є там? Ладен закластися, Салачова поїхала, щойно трохи оклигала. І потім, диви, спадає туман. Ой, ці вересневі ночі!..