Чорна зоря

— Якщо це так.

— Думаю, що так.

— Що робитимемо? — спитав Трампус по хвилі.

— Можемо трішки відпочити.

— Відпочити? — обурено вигукнув Трампус— Таж ми ще нічого не зробили.

— Як ти можеш таке казати! — обурився Клубічко. — Хіба ми не тряслися три з половиною години в машині? Хіба ми не їли бурди і не пили ще гіршої кави? Не їздили на вокзал, а ти навіть до Пісарок? Чи ти не хочеш поїхати туди ще раз?

— Авжеж! Після того, що я від вас оце дізнався, — неодмінно!

— Любий мій, — зітхнув Клубічко, — що ти збираєшся сказати Тихому і що, на твою думку, скаже він тобі? Знай, сьогодні — і ще довго — він тобі не розповість нічого, його вуста замкнулися тієї миті, коли він побачив тебе і зрозумів, що ми знаємо про його участь у цій грі і про його дві квартири,

— Дві?

— Прописаний він на вулиці «Біля Прахарні», в будинку номер дванадцять. Ми його шукали і там, і в театрі, і в кав'ярнях, а він тим часом тішився в своїм нелегальнім помешканні в Пісарках.

— Якщо все це правда, то чому ви гадаєте, що він назвав мені своє справжнє ім'я?

— Бо подумав, що ти все одно дізнаєшся. Хіба можна брехати, маючи таку зовнішність? Хай би він, приміром, назвався Трулдою, однак кожен тобі скаже, коли ти опишеш його: «Так це ж той красень Тихий».

— Ви так говорите, ніби його знаєте!

— А чом би й ні,— засміявся Клубічко. — Признаюся, мене зацікавило: задля кого Салачова залишила мене за дверима? Я почекав на вулиці, поки він вийшов. Можу змалювати тобі його портрет… Але тепер ти до нього не підеш. Я припустився помилки, дозволивши тобі піти по його сліду… Просто не думав, що цей Аполлон має дві квартири. Я робив усе, аби він не здогадувався, що я ним цікавлюсь. Отже, не пощастило, одначе я не збираюся ще збільшувати своєї помилки.

Трампус замислився:

— З усього випливає, що це вас дуже турбує.

— Дуже — не дуже, але останнє, що я можу зробити, — це дати йому зрозуміти, що він надзвичайно мені потрібний. Здасться, він не підозрює, то я знаю про його празькі відвідини Салачової. Певно, гадає, що про його квартири ми дізналися тільки тепер.

— Гаразд, але, заради бога, бодай натякніть мені: у чому річ?

— Коли б я це знав, — зітхнув Клубічко.

— Найімовірніше, — подумав уголос Трампус, — це її коханець, котрий її шантажує.

— Якби він був її коханець, вона не залишила б його в Брно, а подбала б, щоб він був поруч неї у Празі. Чи не так? Крім того, він майже на двадцять років молодший за неї.

— Отже, залишається одне пояснення, що в неї нечисте сумління і що Тихий про це знає й шантажує її.

— Цілком імовірно, однак вигляд цього молодика свідчить про те, що він може бути хіба тільки посередником. Хто головний — ми не знаємо. Але нам відомі дві його карти: Салач, — якщо та акварель, яку одержала Ліда, належить йому і пов'язана з пригодою, — і Тихий.

— Мені це анічогісінько не говорить, — мовив Трампус стомлено.

Проте Клубічко, не слухаючи його, нараз зупинився і сказав:

— Ходімо до мого номера!

Коли вони зайшли до кімнати, Клубічко вів далі:

— Можливо, в усьому має певне значення ця роль.

— Роль?

— Тих кілька аркушів з сумки, що їх Ліда забула в таксі.— Клубічко ходив хвилю туди й сюди по кімнатці, потім зупинився біля нічного столика, здивовано втупився у свій портфель, що лежав на ньому, й вигукнув: — Таки це була роль! Поглянь-но: поки я внизу труївся кавою, хтось прийшов оглянути мій портфель. Бачиш, вирізано замок. Навіщо це злочинцеві? Він гадав, що знайде у ньому роль. Тільки, — вигукнув переможно, — не знайшов, чого шукав. — Клубічко поклав портфель і витягнув з нагрудної кишені кілька аркушів паперу. — Ось вона. Я навіть не знаю чому, але папірці зацікавили мене відразу ж у Тішнові, коли я взяв сумку. Так само не можу пояснити, чому поклав їх не до портфеля, а собі в кишеню. Отже, ця роль — головне. Хтось удерся до Салачової сьогодні вночі, щоб украсти ці кілька аркушів. Однак йому не пощастило, бо Ліда тримала їх не там, де той шукав. Уранці вона вирішила поїхати з ними до Брно. Чому — цього я не знаю. Щоб комусь віддати? Чи у когось сховати? Не знаю. Який зв'язок між цим і її відвідинами Тихого? Теж не знаю. Може, хорист — спільник людини, яка вдерлася до Салачової, аби викрасти ці папірці, а Ліда не підозрює про справжню роль Тихого? Не знаю, не маю уявлення. Але я можу побитися об заклад, що в моїй кімнаті був не Тихий. Людина, яка сюди проникла, уже знала, що Ліда не передала Тихому того, з чим до нього прилетіла. Те «щось» мало бути серед речей, які Ліда, на щастя, забула в сумці. І те «щось» могла бути тільки роль. Лідин переслідувач — назвімо його, приміром, Барбаросса, — дізнавшись, які наслідки мала її забудькуватість, мав учинити ось що. Насамперед з'ясувати, чи лежить сумка у тішновському КНБ, куди її повинен був однести Цаба. По-друге, переконавшись, що того, чого шукає, в Тішнові нема, прийшов по нього до моєї кімнати, бо довідався од Тихого, що ми приїхали. А тепер зателефонуємо до тішновського відділення КНБ і дізнаємось, чи мої здогади правильні.— Клубічко підійшов до телефону і попросив терміново з'єднати його з Тішновом. — Я схиляюся до думки, що він спершу понишпорив тут і, тільки коли побачив, що в портфелі нічого нема, попросив інформацію з Тішнова.

— Сумніваюся, щоб йому її дали.

— Цей лис зробить так, що йому дадуть. Словом, Зденеку, я утнув чимало помилок, та кінець — ділу вінець, і тепер у мене в жмені те, що шукає Барбаросса. Давай глянемо па ці аркуші…

Але в ту мить задзвонив телефон. Клубічко зняв трубку і по хвилі мовив:

— Я не помилився. Невдовзі після того, як ти пішов од Тихого, до тішновського відділення подзвонили буцімто з брненської хірургічної клініки. Жінка, яка назвалася секретаркою клініки, від імені Ліди питала, що є в її сумці. Їй сказали. Вона вельми засмутилась, а відтак спитала, чи нема там кількох аркушів ролі… Зверни увагу, як Барбаросса вміло працює і скільки людей має в своїй банді. Ми знали про Тихого, а тепер ця уявна секретарка. Крім того, він має тут когось, хто заліз до моєї кімнати; очевидячки, в нього є також людина в празькій криміналці, яка повідомила його про наш від'їзд. І ще хтось, хто вночі вдирався до Ліди… Але це ще не кінець тішновської історії. Приблизно за годину туди примчало авто з брновськмм номером, і з нього насилу вийшла… Салачова. Зрозуміло, вона приїхала по сумку. Кажуть, дуже перелякалася, знайшовши тільки те, що я залишив. На щастя, від цього всього їй стало погано, і її відвезли до готелю. Я звелів, щоб за нею стежили на випадок, якщо їй заманеться мандрувати далі. Що ти на це скажеш?

— Ви маєте рацію, ці аркуші — головне.

— Ще б пак, — задоволено погодився Клубічко. — А тепер давай переглянемо їх. — Він витягнув з кишені кілька аркушів списаного паперу. — Ой, — зітхнув, — це вірші!

7

Відтак повільно став читати:

Дійшовши до цього місця, Клубічко з відчаєм подивився на Трампуса: