Нетопир

Водкінс витріщився на Харрі.

— Ховлі має рацію, — визначив Маккормак. — Сядь, Водкінсе. Телефони розблокують лише через годину. А отже, перш ніж Тувумба зрозуміє, що відімкнули саме його телефон, у нас буде ще один, максимум два сигнали. Пірмонт і бухта Дарлінґ — не такі вже великі райони, але ввечері там найбільше народу. Якщо послати туди купу машин, почнеться хаос, і Тувумбі буде легко сховатися. Почекаємо.

За двадцять хвилин до сьомої телефон заговорив знову:

— Сигнал приймається станціями 3, 4 і 7.

Водкінс тихо застогнав.

— Дякую, — сказав Харрі і висмикнув мікрофон. — Там само, де й раніше. Отже, вже довго не переміщається. Де ж він тоді?

Всі зібралися коло карти.

— Може, він на тренуванні? — припустив Леб’є.

— Добра думка! — схвалив Маккормак. — Так. Де-небудь тут є боксерський зал? Хто-небудь знає, де він тренується?

— Зараз перевірю, сер, — відповів Юн і зник.

— Ще ідеї?

— У районі багато різних закладів, які відчинені ввечері, — сказав Леб’є. — Може, він у китайських садах?

— У таку погоду він навряд чи висуне носа на вулицю, — кинув Маккормак.

Юн повернувся і заперечно похитав головою:

— Телефонував тренеру. Той спочатку не хотів нічого говорити, довелося сказати, що я з поліції. Зал, де тренується Тувумба, зовсім в іншому районі. У Бонді-Джанкшен.

— Чудово! — вигукнув Водкінс. Як скоро, по-вашому, тренер подзвонить Тувумбі, щоб спитати, чому це раптом ним цікавиться поліція?

— Паршиво, — сказав Харрі. — Я дзвоню йому сам.

— Хочеш спитати, де він? — усміхнувся Водкінс.

— Подивимося, що з цього вийде. — Харрі підняв слухавку. — Леб’є, перевір, щоб усе записувалося. Тихо!

Всі завмерли. Леб’є поглянув на старий котушковий магнітофон і підняв великий палець. Харрі проковтнув слину. Занімілою рукою він набрав номер. Тувумба відповів тільки на третій раз.

— Алло!

Голос… Харрі затамував подих і притиснув слухавку до вуха. У слухавці на задньому плані було чути чиюсь розмову.

— Хто це? — тихо запитав Тувумба.

На задньому плані — радісний дитячий крик і шум. Потім — тихий і спокійний сміх Тувумби:

— А, це ти, Харрі? Забавно, я саме згадував про тебе. Здається, з моїм домашнім телефоном якісь проблеми. Сподіваюся, ти до цього не причетний, га, Харрі?

Новий звук. Харрі спробував визначити його, але так і не зміг.

— Ти не відповідаєш, Харрі, і я починаю хвилюватися. Сильно хвилюватися. Не знаю, що тобі треба, може, я повинен вимкнути мобільник? Га, Харрі? Ти намагаєшся мене знайти?

Звук…

— Прокляття! — вигукнув Харрі. — Повісив слухавку.

Він звалився в крісло.

— Тувумба зрозумів, що це я. Але як?

— Відмотайте плівку, — розпорядився Маккормак, — І розшукайте Маргеса.

Леб’є натиснув на кнопку. Юн вибіг з кімнати.

Харрі було моторошно. Волосся в нього на голові стало дибом, коли він почув у слухавці голос Тувумби.

— Так чи інакше, це людне місце, — почав Водкінс. — Що за тріск? Чуєте, дитина! Парк розваг?

— Ще разок, — наказав Маккормак.

— Хто це? — повторив Тувумба. Потім — сильний шум і дитячий вереск.

— Що це?.. — почав Водкінс.

— Дуже гучний сплеск, — почулося від дверей.

Усі обернулися. Харрі побачив величезного, ніби надутого насосом і готового будь-якої миті луснути, чоловіка з маленькою темною головою, чорними кучериками та мініатюрними чорними окулярами.

— Хесус Маргес, кращі вуха відділу, — відрекомендував Маккормак, — і поки що не зовсім сліпий.

— Хіба що зовсім трохи. — Маргес поправив окуляри. — Що у вас тут?

Леб’є знову прокрутив плівку. Маргес слухав, заплющивши очі.

— Приміщення. Цегляні стіни. І скло. Жодної звукоізоляції. Ні штор, ні занавісок. Люди, молоді люди обох статей, очевидно, сім’ї з маленькими дітьми.

— Як можна все це розчути в такому шумі? — скептично запитав Водкінс.

Маргес зітхнув. Здається, з недовірою він стикався не вперше.

— Чи відомо вам, який це надзвичайний інструмент — вухо, — відповів він. — Воно розрізняє понад мільйон вібрацій. Один мільйон. А будь-який звук складається з десятка різних частот. Тобто вибір розширюється до десяти мільйонів. Середній розмовник — усього близько ста тисяч статей. А вибір — десять мільйонів. Решта — тренування.

— А що це за звук — постійно на задньому плані? — запитав Харрі.

— Той, що між 100 і 120 герцами? Відразу й не скажеш. Можна в студії відфільтрувати решту і виділити саме цей, але втратимо час.

— А часу немає, — зауважив Маккормак.

— А як він зміг упізнати Харрі, якщо Харрі мовчав? — поцікавився Леб’є, — Інтуїція?

Маргес зняв окуляри і з байдужим виглядом заходився їх протирати.

— Те, що ми так просто звемо інтуїцією, друже мій, завжди підкріплюється нашими відчуттями. Але ці відчуття можуть бути такі невловимі, що ми їх майже не помічаємо. Як пір’їнка під носом, коли спиш. Ми не можемо зрозуміти, які асоціації вони викликають. І тоді звемо це інтуїцією. Може, він упізнав те, як… е-е, Харрі дихав?

— Я затамував подих, — відповів Харрі.

— А ти йому дзвонив звідси раніше? Може, акустика? Фон? Людина дуже добре відчуває звуки. Набагато краще, ніж вона сама зазвичай думає.

— Раніше? Дзвонив… один раз. — Харрі поглянув на старий вентилятор. — Звичайно, як я про це не подумав.

— Гм, — сказав Хесус Маргес. — Таке відчуття, що ви полюєте на дуже велику дичину. Яка винагорода?

— Я там був, — вів далі Харрі, широко розплющеними очима дивлячись на вентилятор. — Звичайно. Ось чому звуки здалися мені знайомими. І це булькання. — Він обернувся до всіх: — Сіднейський акваріум!

— Гм, — Маргес підняв окуляри на світло. — Цікава думка. Я й сам там бував. Такий сплеск може, наприклад, бути від хвоста дуже великого морського крокодила.

Коли він одірвав погляд від окулярів, у кімнаті, крім нього, нікого не було.

Сьома година.

Зазвичай на короткому відтинку шляху від ділянки до бухти Дарлінґ вирувало життя, але зараз буря прогнала звідти і людей, і машини. Та Леб’є все ж увімкнув мигалку, завдяки чому один з випадкових пішоходів уник потрапляння під колеса, а декілька зустрічних водіїв — зіткнення з їхньою машиною. На задньому сидінні Водкінс, як завжди, тихо чортихався, на передньому — Маккормак телефонував до акваріуму, щоб попередити про майбутнє затримання.

Вони звернули на площу перед акваріумом. Вітер шарпав прапори над бухтою, на пристань з гуркотом накочували хвилі. На місці вже стояло декілька поліцейських машин, виходи було перекрито.

Маккормак віддавав останні розпорядження:

— Юне, роздаєш нашим фотографії Тувумби. Водкінсе, йдеш зі мною до кімнати охорони. Леб’є, Харрі — починаєте шукати. За декілька хвилин акваріум зачиняється. Ось рації. Миттю — мікрофон у вухо, другий — на лацкан піджака. Перевірте, щоб усе працювало. Триматимемо з вами зв’язок з поста охорони, ясно?

Коли Харрі вийшов з машини, сильний порив вітру мало не турнув його додолу. Зігнувшись у три погибелі, вони нарешті дісталися місця.

— На щастя, сьогодні тут не надто багато народу, — зауважив Маккормак. Після невеликої пробіжки в нього вже була задишка. — Через погоду, напевно. Якщо він тут, ми його знайдемо.

Їх зустрів начальник охорони. Потім він пішов разом з Маккормаком і Водкінсом. Харрі з Леб’є перевірили зв’язок і, проминувши каси, подалися в людний коридор.

Харрі намацав під одягом пістолет. Зараз, освітлений і з людьми, акваріум мав зовсім інший вигляд. Здавалося, вони з Бірґітою були тут дуже давно, в якійсь іншій епосі.

Він намагався не думати про це.

— Ми на місці, — упевнений голос Маккормака заспокоював. — Зараз вивчаємо камери. До речі, ми вас бачимо. Рухайтеся далі.

Коридори акваріума описували коло і приводили відвідувачів назад до входу. Леб’є з Харрі пішли проти потоку людей, щоб бачити їхні обличчя. Харрі відчував, як скажено калатає його серце, як зашерхло в роті, спітніли долоні. Довкола лунала іноземна мова, і Харрі здавалося, що він опинився в якомусь бурхливому вирі серед людей різних рас і національностей. Усі вони йшли підводним тунелем, де Харрі з Бірґітою разом колись провели ніч. Діти, притиснувшись носами до скла, дивилися на розмірене життя підводного світу.