Нетопир

— Нічого цікавого, — відповів Тувумба. — Дуже навіть просто. Пізно ввечері, коли я був у подружки, зателефонувала вона.

«Подружка — Отто?» — хотів спитати Харрі, але промовчав.

— У подружки є, вірніше, був собака. Інґер несла йому їжу. Я зачинився в квартирі, а подружка вийшла. І я сидів один. Як завжди.

Харрі почув, як зірвався його голос.

— Чи не надто великий ризик? — поцікавився Харрі. — Раптом хтось знав, що вона йде до… е, подружки?

— Я в неї запитав.

— Запитав у неї? — не повірив Харрі.

— Неймовірно, які люди бувають наївні. Відповідають не подумавши, бо впевнені, що думати їм не треба. Така мила, безневинна дівчинка. «Ні, ніхто не знає, де я, а що?» — запитала вона. Хе-хе. Я відчував себе вовком з казки про Червону Шапочку. І сказав, що вона прийшла саме вчасно. Чи, вірніше, не вчасно? Хе-хе. Хочеш знати, що було далі?

Харрі хотів би знати не тільки це. Він хотів би знати все, до найдрібніших подробиць: про дитинство Тувумби, про його перше вбивство, про те, чому в нього не було ритуалу, чому він інколи просто ґвалтував, а не вбивав, як він почувався після вбивства, чи відчував після екстазу пригніченість, як більшість маніяків, коли у них не все виходить, як задумано. Він хотів знати все: місце й час, способи й засоби. І почуття, пристрасті, які спричинили безумство.

Та ні. Не зараз. Зараз для Харрі не мало значення, чи була Інґер спочатку зґвалтована, а потім убита, чи навпаки; чи було вбивство покаранням за те, що вони з Отто розійшлися; чи промив він тіло; убив її у квартирі чи в машині. Харрі не хотілося знати, як вона благала, плакала і дивилася на Тувумбу на порозі смерті. Не хотілося тому, що він не міг не уявляти на місці Інґер Бірґіту, а це робило його слабким.

— Звідки ти дізнався, де я живу? — запитав Харрі, просто щоб підтримати розмову.

— Ну, Харрі! Ти, напевно, втомився. Ти сам мені сказав, де живеш, в минулу нашу зустріч. До речі, забув тобі за неї подякувати.

— Послухай, Тувумбо…

— Я все думаю, навіщо ти тоді подзвонив мені і покликав із собою в той клуб, Харрі? Адже не тільки для того, щоб налупцювати тих двох бугаїв у смокінгах? Весело, звичайно, та невже ти просто хотів поквитатися з сутенером? Може, я не дуже хороший психолог, Харрі, але тебе я не розумію. Ти розслідуєш убивство, а час витрачаєш на бійки в нічних клубах.

— Ну…

— Ну, Харрі?

— Не тільки. Дівчина, яку ми знайшли в Сентенніал-парку, виявилася стриптизеркою з того клубу, тож я подумав, що вбивця того вечора прийшов до клубу, а потім чекав біля виходу, коли вона піде додому, щоб ув’язатися за нею. Я хотів побачити, як ти відреагуєш на мою пропозицію. До того ж зовнішність у тебе примітна, треба було показати тебе Монґабі і дізнатися, чи бачив він тебе того вечора.

— No luck? [108]

— Ні. Гадаю, тебе там не було.

Тувумба розсміявся:

— Я не знав, що вона стриптизерка. Побачив, як вона входить у парк, і вирішив її попередити, що вночі там ходити небезпечно. І показати, що може з нею статися.

— Ну, тоді справу розкрито, — сухо сказав Харрі.

— Шкода, що, крім тебе, цьому ніхто не порадіє, — відповів Тувумба.

Харрі вирішив спробувати:

— Раз уже все одно ніхто цьому не порадіє, розкажи хоча б мені, що сталося з Ендрю вдома у Отто Рехтнаґеля. Адже твоя «подружка» — це Отто?

Тувумба помовчав.

— А ти не хочеш запитати, як справи у Бірґіти?

— Ні, — відповів Харрі, не дуже швидко і не надто голосно. — Ти сказав, що поведешся з нею, як джентльмен. Я покладаюся на тебе.

— Не намагайся розбудити мою совість, Харрі. Марно. Я психопат. Ти знав, що я це знаю? — Тувумба розсміявся. — Страшно, правда? Ми, психопати, не повинні знати, хто ми. А я завжди це знав. І Отто. Отто знав, що я час від часу повинен їх карати. Але Отто не вмів довго тримати язика за зубами. Він усе розповів Ендрю і міг усе зіпсувати. Я мусив діяти. Того вечора, коли Отто поїхав у Сент-Джордж, я зачинився в його квартирі і прибрав звідти все, що могло нас пов’язувати: фотографії, подарунки, листи — всяку всячину. Раптом — дзвінок у двері. Я обережно поглянув униз через вікно в спальні і страшенно здивувався, побачивши Ендрю. Спочатку я не хотів відчиняти. Але потім подумав, що мій попередній план от-от провалиться. Назавтра я збирався прийти до Ендрю в лікарню і принести йому чайну ложку, запальничку, одноразовий шприц і маленький пакетик такого жаданого героїну власного приготування.

— Смертельну суміш.

— Можна сказати й так.

— Чому ти був упевнений, що він його візьме? Він же знав, що ти вбивця.

— Він не знав, що я знав, що він знає. Розумієш, Харрі? Він не знав, що Отто видав себе. До того ж під час ломки наркоман починає ризикувати. Наприклад, довірити тому, хто, як він гадає, вважає його батьком. Та що тепер про це говорити. Він утік з лікарні і стояв унизу.

— І ти вирішив його впустити?

— Знаєш, як може працювати людський мозок, Харрі? Тобі відомо, що довгі, заплутані сни, які, як нам здається, тривають усю ніч, насправді проносяться в мозку за кілька секунд із фантастичною швидкістю. Приблизно так само мені в голову зайшов новий план: обставити все так, ніби за всім стоїть Ендрю Кенсинґтон. Присягаюся, до цього мені таке й на думку не спадало! Я натиснув на кнопку і відчинив йому, потім почекав, доки він підніметься, а сам сховався за дверима з хусткою.

— З ацетиловим ефіром.

— …потім я прив’язав Ендрю до стільця, дістав наркоту і той героїн, що був у мене з собою, уколов йому, щоб він посидів спокійно до мого повернення з театру. Вертаючись назад, я дістав ще героїну і влаштував для нас з Ендрю справжнє свято. Так, ми чудово повеселилися, а коли я пішов, він повісився на люстрі.

Знову тихий сміх. Харрі намагався дихати рівно, спокійно. Так страшно йому ще ніколи не було.

— Що ти мав на увазі, коли казав, що час від часу повинен їх карати?

— Що?

— Ти сказав, що мусиш їх карати.

— А, он ти про що. Як тобі напевно відомо, психопати часто страждають на параною чи інші манії. Моя манія — це те, що я маю помститися за свій народ.

— Ґвалтуючи білих жінок?

— Бездітних білих жінок.

— Бездітних? — здивувався Харрі.

Так от що об’єднувало жертв, от чого вони не помітили в розслідуванні! Не дивно, що у таких молодих жінок не було дітей.

— Звичайно. Невже ти цього не зрозумів? Terra nullius, Харрі! Коли ви прийшли сюди, то вирішили, що раз ми не засіваємо землю, вона нам не потрібна. Ви віднімали в нас нашу землю, ґвалтували її і вбивали на наших очах. — Тувумбі не треба було підвищувати голос — і так було чути кожне слово. — Ваші бездітні жінки — це моя terra nullius, Харрі. Якщо ніхто їх не запліднив, отже, вони нічийні. Я всього лиш керуюся логікою білих і чиню, як вони.

— Але ж ти сам називаєш це манією, Тувумбо! Ти сам розумієш, який ти хворий!

— Звичайно, я хворий. Але мені подобається моя хвороба, Харрі. Вона позбавляє мене від іншої, небезпечної хвороби, від якої організм перестає чинити опір і розкладається. Не применшуй роль маній, Харрі. Вони важливі у будь-якій культурі. Ваша християнська віра, наприклад, відкрито промовляє, як важко вірити, як сумніви терзають навіть найбільш мудрих і праведних священиків. Але ж хіба визнати сумнів не однаково, що припустити: віра людини — її манія, уява, проти якої змагається її розум? Не можна так просто відкидати свої манії, Харрі. Можливо, винагорода чекає по той бік веселки.

Харрі ліг на ліжко. Він намагався не думати про Бірґіту, про те, що в неї немає дітей.

— А як ти дізнавався, що вони бездітні? — почув він свій власний хрипкий голос.

— Я запитував.

— Запитував…

— Деякі говорили, що в них є діти, — гадали, я пожалію їх заради дітей. Я давав їм тридцять секунд, щоб це довести. На мою думку, мати, яка не має при собі фото, де вона знята з дитиною, — це не мати.

Харрі стало не по собі.