Нетопир

І він допив другу пляшку.

— А далі?

Джозеф відставив пляшку вбік.

— А далі сам бачиш. Допомога у зв’язку з безробіттям, погана компанія і вино, — він видавив із себе посмішку. — Мені обламали крила, Харрі. Я із племені людей-воронів, а живу як ему.

Тіні в парку встигли скулитися і вирости знову. Харрі прокинувся через те, що на нього впала Джозефова тінь:

— Мені час додому, Харрі. Може, хочеш забрати з павільйону які-небудь речі, поки я не пішов?

— Дідько! Пістолет! І піджак.

Харрі підвівся. Хотілося випити. Джозеф знову замкнув павільйон. Вони деякий час стояли, переминаючись з ноги на ногу і цикаючи зубом.

— Значить, скоро збираєшся додому, в Норвегію? — запитав Джозеф.

— Oh, any day now. [85]

— Сподіваюся, наступного разу ти встигнеш на літак.

— Треба було сьогодні зателефонувати до авіакомпанії. І на роботу. Вони, напевно, гадають, що зі мною.

— Тьху ти! — Джозеф ляснув себе по лобі і знову поліз по ключі. — Мабуть, у моєму вині забагато дубильних речовин. Роз’їдає мізки. Ніколи не пам’ятаю, вимкнув світло чи ні. А сторож раз у раз злиться, коли він приходить, а світло горить.

Він відчинив двері. Світло було вимкнене.

— Хе-хе. Ось так завжди. Коли звикаєш до місця, то світло вмикаєш і вимикаєш автоматично. І тому не пам’ятаєш, вимкнув — не вимк… щось не так, Харрі?

Харрі дивився на Джозефа скляними очима.

— Світло, — коротко відповів він. — Було вимкнене.

Начальник охорони в театрі Сент-Джордж нерозуміюче похитав головою і налив Харрі ще кави.

— Б-біс його знає, що коїться. Кожен вечір повно народу. Коли показують т-той номер з гільйотиною, н-народ шизіє від страху, вищить, але платить. А т-тепер ще пишуть на афіші: «Гільйотина смерті — героїня газет і телепередач. Гільйотина-вбивця…» Шедевр програми. Б-біс знає що.

— Це точно. Отже, Отто Рехтнаґелю знайшли заміну.

— Більш-менш. Але раніше т-такого успіху не бувало.

— А номер з підстріленим котом?

— Зняли. Не сподобався.

Харрі нервував. Сорочка вже наскрізь промокла від поту.

— Так, я теж не зрозумів, навіщо його включили до програми?

— Це була ідея самого Рехтнаґеля. Я сам з-замолоду хотів стати клоуном, т-тому люблю бути в курсі справи, коли готують ц-циркові вистави. Н-не пригадую, щоб той номер відпрацьовували на репетиціях.

— Еге ж, я так і вважав, що це придумав Отто. — Харрі почухав свіжовиголене підборіддя. — Дещо мене турбує. Може, ви мені зможете допомогти, просто вислухайте мою гіпотезу. Отто знає, що я сиджу в залі. Він знає щось, чого не знаю я, і намагається мені на це натякнути, тому що не може сказати прямо. Неважливо, з якої причини. Може, він сам у цьому замішаний. Значить, той номер був розрахований на мене. Він хоче показати, що той, на кого я полюю, теж мисливець, як і я, так би мовити, мій колега. Розумію, звучить заплутано, але ж ви знаєте, яким ексцентричним був Отто. Як ви гадаєте? Схоже це на нього?

— Констеблю, — відповів охоронець після довгої паузи. — Хочете ще кави? Н-ніхто вам ні на що не натякав. Цей к-класичний номер п-придумав ще Янді Яндашевський. Запитайте у будь-якого циркового артиста. Не б-більше не менше. Не хотів вас розчаровувати, але…

— Навпаки, — посміхнувся Харрі. — Я саме на таке й сподівався. Значить, я можу сміливо відкинути свою теорію. Кажете, у вас ще залишилася кава?

Харрі попросив показати йому гільйотину, й охоронець провів його до реквізиторської.

— Д-досі д-дрижаки беруть, коли заходжу сюди, але тепер хоч ночами жахи не мучать, — сказав охоронець, підбираючи ключ. — Два дні кімнату відмивали.

Двері відчинилися. З-за них потягнуло холодом.

— Прикритися! — З цими словами охоронець увімкнув світло.

Гільйотина, як примадонна у спочивальні, здіймалася посеред кімнати під покривалом.

— Прикритися?

— А, місцевий жарт. Ми так кричимо в Сент-Джордж, коли входимо до темної к-кімнати. М-гу.

— Чому? — Харрі підняв край покривала і побачив ніж гільйотини.

— Та так. Давня історія. Сталася в сімдесятих. Д-директором тоді був Альбер Моссо, бельгієць. Занадто, м-мабуть, енергійний, але нам він подобався — с-справжній театрал, bless his soul. [86] Звісно, говорять, актори — гультяї і з-зальотники, і можливо, це так і є. Я п-просто кажу, як воно було. У нас тоді працював один відомий і гарненький актор, н-не називатиму імені, т-так ось він був з-зальотник ще той. Жінки від нього непритомніли, а чоловіки згорали від ревнощів. Іноді ми влаштовували в театрі екскурсії. І одного разу до нас прийшли школярі. З-заходять вони до реквізиторської, екскурсовод умикає світло, а ця свиня на дивані «рококо» із «Скляного звіринцю» Теннессі Вільямса жарить б-буфетницю. Звичайно, екскурсовод міг врятувати ситуацію, бо той відомий актор — не називатиму імені — лежав до нього спиною. Але екскурсовод цей був шмаркач, який сам мріяв коли-небудь стати актором. І, як більшість театралів, був самовпевненим дурнем. І тому, хоча бачив він погано, окулярів не носив. Коротше, він не розгледів, що твориться на дивані «рококо», і думав, що всі бажають послухати його цікаву л-лекцію. І коли він почав розповідати про Теннессі Вільямса, наш з-зальотник матюкнувся, але обличчя не показав. Лише волохатий зад. Але екскурсовод упізнав г-голос і каже: «Тут сам Брюс Лізлінґтон?» — Охоронець закусив губу. — Ой.

Харрі розсміявся і, здійнявши руки догори, запевнив:

— Усе гаразд, ім’я я вже забув.

— Ну так от. Н-наступного дня збирає всіх Моссо. Розповідає коротко, що сталося і наскільки це серйозно. «М-ми, — каже, — такої слави собі дозволити не можемо. Тому, на жаль, треба негайно заборонити подібні е-е-екскурсії».

Регіт охоронця відлунням прокотився кімнатою. Харрі теж посміхнувся. Лише відпочиваюча примадонна із сталі й дерева погордливо мовчала.

— Тоді зрозуміло, чому ви скомандували прикритися. А що той нещасний екскурсовод? Став актором?

— На лихо д-для нього і на щастя д-для сцени — ні. Але з театру він не пішов. Зараз працює освітлювачем. Д-до речі, я забув, ви ж його бачили.

Харрі непомітно принюхався. Під ногами дзвякнули ланцюги. Як жарко!

— Так. Так, точно. Адже він тепер носить контактні лінзи?

— Ні. Він каже, к-краще, коли він бачить сцену нечітко. К-каже, що тоді бачить цілісну картину, а не якісь деталі. Дуже дивний х-хлопець.

— Дуже дивний, — підтвердив Харрі.

16

Мертві кенгуру, перука і похорон

Через кілька років Кристина повернулася в Осло. Від друзів Харрі знав, що вона привезла з собою дволітню дівчинку, але англієць залишився в Лондоні. І якось увечері він побачив її в «Сардинах». Підійшов ближче й помітив, як сильно вона змінилася. Шкіра зблякла, безживне волосся розпатлане. Побачивши Харрі, вона посміхнулася якось перелякано. Він привітався з К’яртаном, «музикантом», з яким, здається, зустрічався й раніше. Вона базікала про дурниці, нервово і поквапливо, не дозволяючи Харрі поставити їй запитання, які, вона знала, у нього були. Потім вона заговорила про плани на майбутнє, але в очах її вже не було колишнього блиску, вона не жестикулювала швидко, як раніше, рухи стали повільними і млявими.

Здається, у цю мить вона заплакала, але Харрі був такий п’яний, що достеменно вже не пам’ятав.

К’яртан пішов і повернувся знову, прошепотів щось на вухо Кристині і, вивільняючись з її обіймів, поблажливо посміхнувся Харрі. Потім усі пішли, і Харрі з Кристиною залишилися в порожньому барі самі, серед сигаретних пачок і розбитих склянок, і просиділи до закриття. Не можна сказати напевно, хто кого дотягнув до дверей і хто запропонував поїхати в готель, але так чи інакше, вони опинилися в «Савойї», де, спустошивши міні-бар, доповзли до ліжка. Харрі зробив відчайдушну спробу злягтися, але було пізно. Вже пізно. Кристина лежала, зарившись обличчям у подушку, і ридма ридала. Прокинувшись, Харрі шмигнув геть з номера і на таксі дістався до «Посткафе», яке відчинялося на годину раніше за інші забігайлівки. І, сидячи там, він зрозумів, як було пізно.