Червоногрудка

Елен так і не вдалося нічого з’ясувати.

Харрі зазирнув до її кабінету і всівся в своє колишнє крісло — старе й рипуче. Тепер тут сидітиме інша людина, молодий хлопець з управління Стейнк’єрської сільської поліції — він прибуде за місяць.

— Я ж не ясновидиця, — сказала Елен, глянувши на розчароване обличчя Харрі. — Я і в інших з самого ранку попитала, але ніхто нічого не чув про цього Принца.

— А відділ обліку зброї? У них мають бути дані про нелегальних продавців?

— Харрі!

— Що?

— Я більше на тебе не працюю.

— На мене?

— Гаразд, разом з тобою. Але все одно, таке відчуття, що я працюю на тебе. Нахаба!

Харрі відштовхнувся ногою від підлоги і завертівся в кріслі. Чотири оберти. Стільки йому за раз ніколи не вдавалося. Елен страдницьки скривилася.

— Добре, я й до відділу обліку зброї телефонувала, — сказала вона. — Вони теж нічого не чули про Принца. Чому в СБП тобі не дадуть помічника?

— Цю справу вони вважають пріоритетною. Мейрик не проти того, щоб я нею займався, але насправді йому треба, аби я дізнався, що саме неонацисти затівають на свято «Ід аль-Адха».

— Одне з ключових слів було «кола, пов’язані з торгівлею зброєю». З усіх кіл найбільше, як на мене, зі зброєю пов’язані неонацисти. Чому б не розпочати з них? Ти уб’єш відразу двох зайців.

— Я вже думав про це.

ЕПІЗОД 48

Під’їжджаючи до будинку Евена Юля, Харрі побачив господаря на сходах.

Той тримав Бурре за нашийник.

Ви швидко приїхали, — сказав Юль.

— Я сів до машини відразу, як поклав слухавку, — відповів Харрі. — Ви візьмете Бурре із собою?

— Ні, я просто вирішив трохи вигуляти його, поки чекав на вас. Бурре, додому!

Пес благально поглянув на нього.

— Додому!

Бурре позадкував і вихорем помчав у дім, — Харрі аж здригнувся.

— їдьмо, — сказав Юль.

Рушаючи, Харрі помітив чиєсь обличчя, що визирнуло на мить із-за кухонної фіранки.

— Стало світліше, — промовив Харрі.

— Що?

— Я маю на увазі, день став довший.

Юль мовчки кивнув.

— Я весь час думаю про одну річ, — продовжував Харрі. — Родина Сіндре Фьоуке — як вони померли?

— Я ж вам уже розповідав. Він їх убив.

— Так, але як саме?

Юль довго дивився на Харрі і нарешті відповів:

— Застрелив. У голову.

— Усіх чотирьох?

— Так.

Нарешті вони знайшли в Ґренсені місце для стоянки і звідти пішки попрямували до того місця, яке, як запевняв у телефонній розмові Юль, Харрі необхідно було побачити.

— Отже, «Пересуди», — сказав Харрі, заходячи до темного кафе, майже порожнього, якщо не брати до уваги декількох відвідувачів за обшарпаними пластиковими столиками.

Харрі з Юлем замовили каву і сіли за столик біля вікна. Двоє літніх чоловіків за одним із центральних столиків відразу замовкли і витріщилися на них спідлоба.

— Схоже на одне кафе, де я іноді буваю, — сказав Харрі, киваючи на двох людей похилого віку.

— Недобиті послідки, — сказав Юль. — Старі нацисти-фронтовики, досі вважають, що правда на їхньому боці. Збираються тут, запінені від люті, і біснуються. Клянуть велику зраду, уряд Нюгорсвойла [48] і сучасність. Хоча б ті з них, хто ще ноги волочить. А таких усе менше.

— Що, досі захоплюються політикою?

— Так, досі злостяться. За те, що допомагаємо країнам третього світу, що скорочуємо військовий бюджет, що дозволяємо жінкам бути священиками, а гомосексуалістам — одружуватися, що пускаємо до країни іммігрантів. Словом, усе, до чого ми з вами ставимося спокійно, цих хлопців просто дратує. У душі вони залишаються фашистами.

— Ви хочете сказати, що Урія може огинатися тут?

— Якщо він зібрався комусь помститися, у нього тут завжди знайдуться прибічники. Є, звичайно, й інші місця, де збираються колишні квіслінґівці, наприклад, до Осло щорік з усієї країни заїжджаються колишні вояки і всі, хто був на Східному фронті. Але то — товариські зустрічі, там вони просто збираються, щоб пом’янути загиблих, і не дозволяють собі жодного слова про політику. Ні, якби я шукав старого запеклого фашиста, який жадає помсти, то почав би звідси.

— А ваша дружина бувала на цих, як ви їх називаєте, товариських зустрічах?

Юль здивовано поглянув на Харрі. Потім повільно похитав головою.

— Просто я подумав, що вона могла б що-небудь розповісти мені, — сказав Харрі.

— Боюся, що ні, — категорично відповів Юуль.

— Гаразд. А ці — як ви сказали — послідки і неонацисти якось спілкуються між собою?

— Навіщо вам це?

— У мене є відомості, що для придбання гвинтівки Меркліна Урії знадобився посередник — людина, що належить до кіл, пов’язаних з торгівлею зброєю.

Юль похитав головою:

— Звичайно легіонерам не подобається, коли неонацистів називають їхніми однодумцями. Хоча бритоголові їх глибоко шанують. Для неонацистів легіонер — це втілення їхньої фантастичної мрії — захищати свою країну і расу зі зброєю в руках.

— Отже, якщо раптом колишньому легіонерові знадобиться роздобути собі зброю, він може розраховувати на допомогу неонацистів?

— Так, допоможуть вони йому охоче. Але він повинен знати, до кого звернутися. Не може ж перший зустрічний дістати сучасну кілерську гвинтівку, подібну до тієї, на яку ви полюєте. Наприклад, типовий випадок: нещодавно в Хьонефоссі поліція влаштувала обшук у гаражі одного неонациста і знайшла старий іржавий «Датсун», у якому лежали саморобні довбні, дерев’яні списи та кілька тупих сокир. У них і озброєння, як у кам’яному віці.

— Тож із чого мені почати пошуки цього неонациста, пов’язаного з міжнародними постачальниками зброї?

— Проблема в тому, що неонацистів розвелося надто багато. Звичайно, «Фрітт Орд», газета націоналістичного напряму, перебільшує, стверджуючи, що націонал-соціалістів і націонал-демократів у Норвегії близько півтори тисячі — зателефонуйте в «Монітор», громадську організацію, яка пильнує за фашистськими об’єднаннями, і вам скажуть, що активістів не більше п’ятдесяти. Ні, проблема в тому, що спонсори — ті, хто дійсно всім верховодить, — тримаються в тіні. Ці не розгулюють в армійських черевиках із татуйованою свастикою на руках. Вони можуть мати досить високе становище в суспільстві, використовуючи його на благо своєї «Справи» — але для цього теж важливо не світитися.

Зненацька в них за спинами пролунав низький голос:

— Як ти посмів прийти сюди, Евене Юль?

ЕПІЗОД 49

— Що я робив? — перепитав Харрі. Черга просунулася, і він підштовхнув Елен уперед. — Просто сидів і думав, чи не розпитати у цих старперів — раптом хтось замишляє замах і зібрався купити задля такої справи дорогущу гвинтівку. І тут один з них мов з-під землі виріс коло нашого столика і замогильним голосом запитує: «Як ти посмів прийти сюди, Евене Юль?»

— І що ти зробив? — спитала Елен.

— Нічого. Сиджу і дивлюся на Евена Юля — а на ньому лиця не знати. Ніби зустрів привида. Ясно, що ці двоє знайомі. Сьогодні бачив ще й іншого чоловіка, що знає Юля. Це Едвард Мускен.

— Що в цьому дивного? Юля друкують у газетах, показують по телевізору, його всі знають.

— Тут ти маєш рацію. Так чи так, але Юль негайно підвівся і швидко вийшов з кафе. Мені залишалося тільки вибігти за ним. Але на моє питання, хто цей чоловік, що підійшов до нас у «Пересудах», відповів, мовляв, не знаю. Потім я відвіз його додому, і він ледве попрощався зі мною. Але був цілком спокійний з виду. Як, по-твоєму, десятий ряд буде нормально? — Харрі нахилився до віконця каси і попросив два квитки. — Щось сумніваюся, що фільм мені сподобається, — сказав він.

— Чому? — здивувалася Елен. — Тому що його обирала я?

— В автобусі дівиця з жуйкою в роті говорила подрузі, що фільм «Усе про мою матір» — просто забійний.