Чорна зоря

— Чи знов прийшли мене охороняти? — пожартував Соумар.

— Пане професор, — піднесено мовив Трампус, — мені жаль, але я прийшов вас не охороняти, а заарештувати.

Соумар вирячив на нього очі:

— Ви що, з глузду з'їхали, Трампусе? Жартувати серед ночі? Невже не могли знайти іншого часу?

Трампус почервонів:

— Я вас дуже просив би не ображати мене, — сказав холодно. — Заявляю вам, що з цієї хвилини ви заарештовані.

Соумар несамохіть глянув на Голца, але той тільки ніяково стенув плечима.

— Заарештований, — видушив із себе Соумар. — Добре. Але в такому разі можете сказати чому?

— Пане професор, — відповів Трампус іще холодніше, — не грайте переді мною комедії. Вам-бо добре відомо, за що я вас заарештовую.

— Мушу, на жаль, констатувати, що не маю аніякісінького уявлення, — видушив із себе приголомшений Соумар. — Зрештою сьогодні це вже не вперше ви псуєте мені настрій. Щоразу знаходите новий привід. Спочатку хотіли мене заарештувати за те, що маю малу ногу, а… Мені справді цікаво, що вигадали ви тепер? Можливо, за червону бороду?

Трампус сумно дивився на нього:

— Я скажу вам лиш кілька слів — і ви перестанете сміятися. Пані Салачова прокинулася.

— Хвалити бога! — вигукнув Соумар. — За це я б вас залюбки обняв, тільки ж ви мене заарештували… Як вона почувається?

— Спочатку їй було добре, — відповів Трампус усе ще крижаним тоном. — А в цей момент не дуже.

— Їду до неї,— вирішив Соумар і ступив до дверей. Та Голец розкинув руки й похитав головою. Соумар повернувся до столу й напався на Трампуса: — Що це все означає? Скажете ви нарешті?

— Пане професор, — відповів Трампус тим самим холодним тоном, — скажіть мені: вам відома ця річ? — Він витяг з портфеля фатальну мармурову голівку.

— Ще б пак, — одрубав Соумар, — сьогодні з нею вже була морока. А чого ви мені її показуєте? До речі, як вона опинилася у вашому портфелі, коли я залишив її отут, на цьому столі? Не дивіться на мене так, ніби хочете надіти на мене наручники.

— Можете сісти, це поки що неофіційний допит. Голец, присуньте стільця.

Соумар сів, наче вві сні.

— Допит? — промимрив він.

— Навіть людина з вашим науковим і громадським становищем, — провадив Трампус, — не сміє вважати, що їй усе дозволено… — Він докірливо подивився на Соумара й закінчив: — Заперечувати безглуздо, я знаю з уст пані Салачової, що вчора вранці вона подарувала вам цю голівку.

— А хіба я це заперечую? — засміявся Соумар. — На жаль, вона її справді мені подарувала, і це мало для мене неприємні наслідки. Гадаєте, це достатня підстава заарештувати мене? — спитав єхидно.

— Більш ніж достатня, пане професор. Коли пані Салачова, прокинувшись, усе мені розповіла, природно, першою моєю думкою було захопити й стерегти таку важливу й таку небезпечну річ. Я поїхав сюди. На жаль, вас не застав ні тут, ні на факультеті, ні на вашій квартирі. Тож повернувся до лікарні й спитав дозволу в Пулпана зайти до вашої приймальні. Голівка стояла на столі. Взяв її іменем закону і поїхав до пані Салачової.

— Ну й що? — спитав Соумар.

— Пані Салачова не тільки дала згоду, аби я подивився, що всередині, а й сама запропонувала мені це. При цьому я з'ясував… — Трампус повернув затискач, з голівки посипалася цегляна потеруха, а тоді випав скальпель. Трампус докірливо подивився на Соумара й з притиском спитав: — Пане професор, куди ви діли чи кому віддали річ, котру пані Салачова сховала до цієї статуетки?

— Куди я її подів?.. — механічно повторив Соумар і хвилю дивився на Трампуса, як він тримає в руці скальпель, а тоді все зрозумів і зареготав: — Я нікуди її не дівав, — відповів схлипуючи від сміху, — годі вже вам.

Трампус трохи розгубився, але тільки на мить.

— Мушу констатувати, пане професор, — так само суворо заявив він, — що ви одмовляєтеся дати відповідь на моє ясне й просте запитання. Попереджаю: коли ви й надалі опиратиметесь, я, на превеликий жаль, буду змушений відвезти вас на Бартоломейську вулицю.

Соумар зареготав, аж його тіпало від сміху.

— Їй-право, — мовив він, трохи вгамувавшись, — ніколи я ще не сміявся так щиро!

— Ваш сміх скоро минеться! — буркнув Трампус. — Прошу йти за мною.

Соумар іще хвилю сміявся, а тоді сказав:

— Друже, а може б, ви спершу спитали Клубічка, чи варт мене заарештовувати?

— Клубічка в Празі нема, він тиняється десь по Брно чи бозна-де, — відповів Трампус. — Зрештою…

— Ні, мій юний друже, — засміявся Соумар, — ви знов сплохували. Клубічко не тиняється ні по Брно, ні бозна-де. Він спить унизу в швейцарській. Знесилів так, що я далі не зміг його дотягти. Востаннє розмовляв з ним у Турнові, а тоді ми вдвох сіли в машину. Я прокинувся, він — ні. Привіз його на Бартоломейську вулицю (він хотів писати протокол про ту крутиголовку, яку щасливо розплутав), та, побачивши, що йому не до протоколу, привіз його сюди, щоб він тут виспався. Але дотяг його, як вам уже сказав, лишень до швейцарської.

Трампус вражено дивився на нього:

— Голец, підіть гляньте, чи правду каже пан професор.

Соумар знову засміявся:

— Можна мені закурити? Під час неофіційного допиту це, мабуть, дозволено?

Трампус здвигнув плечима.

— Вам би я запропонував теж, — вів далі Соумар, — проте від Клубічка знаю, що ви не курите.

Трампус кашлянув, але не відповів. Цієї миті розчинилися двері, і до кабінету вбіг ошелешений Голец.

— Пане Трампусе, — доповів він, — швейцар мені сказав, що шефа він справді поклав на канапі, але той через кілька хвилин прокинувся і пішов сюди, до приймальні. Тут, мовляв, трохи послухав під дверима й утік.

— Що це означає? — спитав Трампус з такою інтонацією, що Соумар знову засміявся.

— Облиште, Трампусе, бо вмру, їй-богу! Знаєте, від кого Клубічко тікає? Од вас. Коли ми їхали з Турнова, він усе бідкався: «Як же я це все поясню Трампусові!..»

— Нічого не розумію, — спантеличено сказав Трампус. — Чого б йому від мене тікати? І що він робив з вами в Турнові?

— Е, ні,— мовив Соумар, — хай він це розкаже вам сам. А тепер дозвольте кілька запитань. Що ви робили, коли привезли Ліді цю голівку?

Трампусова відповідь була досить докладна. Ліда несподівано прокинулась і, остаточно прийшовши до пам'яті, змалювала Трампусові усю історію аж до того моменту, коли її приспав Пулпан. Салач сказав, де він сховав олов'яну касету, в якій містилося щось важливе й небезпечне. Він дозволив їй узяти касету з жорен у Жегушицькому парку і десь сховати. Домовились: у разі, коли його життю загрожуватиме небезпека, він пошле їй акварель, що зображує плакучу вербу на березі жегушицького ставка, а сам сховається на Грубій Скалі в готелі. Там працює його приятелька пані Мюллерова, котра оберігатиме його доти, доки Ліда не пришле допомогу. Це все Ліда збиралась учинити, проте, вернувшись із Брно й не знайшовши в Празі ні Клубічка, ні Соумара, розгубилась і подумала, що може зробити лише одне: виграти час, поки Клубічко повернеться до столиці. Тому вона попросила асистента Пулпана дати їй підкріпний укол, аби дістатися додому й телеграфувати до Брно своїм переслідувачам уривок із Геронда, який містив слова «наші жорна». Гадала, що коди вони поїдуть шукати в жорнах, їх заарештують, і вона з колишнім чоловіком матиме спокій од тієї банди. На лихо, Пулпан дав їй не підкріпний укол, а приспав її. Та в жорнах вони б однаково нічого не знайшли, бо річ, яка там була, Ліда сховала в мармурову голівку й залишила у Соумара,

— У Барбаросси, — мовив Трампус. — А Барбаросса — це ж ви? Куди ви поділи ту річ, яка була в голівці? — погрозливо спитав він.

— Нікуди… Знаєте що? Надворі чекає машина, давайте поїдемо спочатку до Ліди, може, я їй потрібен, а тоді спробуємо знайти Клубічка. Ну й наївний же ви! Невже так важко здогадатися, що ту річ із голівки витяг він? Не бійтеся, вже кілька годин вона в надійних руках.

— Чому я вам повинен вірити? — безпорадно спитав Трампус.

Перш ніж Соумар встиг відповісти, прочинилися двері, і втомлений голос, сміючись, мовив: