Чорна зоря

— Сто вісімдесят крон. Я поклав таку ціну, бо рахунок пана Фанфуле…

— Нещасний, — простогнав Соумар, — якби ви знали, що наробили!..

— Але я, — затинаючись, мовив Єнч, — торговець… видатки великі, прибутки мізерні…

— Який він, той чоловік? — перебив його Клубічко. Проте антиквар не міг нічого сказати, крім того, що схожий на професора, високий, дуже худий, розмовляв вельми поштиво й тихо.

На вулиці Клубічко насилу втримався, щоб не схопитися за голову.

— Господи, — бідкався він, — щоб перебрати всіх худих, поштивих у поводженні, мені потрібно у сто крат більше людей, ніж я маю. І то ще не відомо, чи не приїхав той професор з провінції.

— Бачу, — винувато мовив Соумар, — як це вас мучить…Знаєте що, їдьмо до мене в санаторій. Чогось вип'ємо й подумаємо, що робити далі.

Клубічко не встояв перед умовляннями професора, і невдовзі вони сиділи в Соумаровому кабінеті в санаторії.

— Мушу нарешті розповісти вам, чого полюю за тією річчю, — мовив Клубічко, випивши спочатку коньяку, потім кави і знову коньяку. — Коли німці тікали з нашої країни, якийсь офіцер колони СС віз документи. Не знаю точно які, але, певно, проект одного з видів таємної зброї, котру Гітлер готував, щоб в останній момент виграти війну.

— Боже мій! — вихопилось у Соумара.

— Її ще не виготували, але, мабуть, підготували до виробництва. Звалася вона «Der schwarze Stern». ^[12] Офіцер, боячись, що колону можуть перехопити партизани, закопав документи в підвалі Жегушицького замку. Салач про це знав (між іншим, він трохи не наклав тоді головою; а можливо, смерть спіткала його цими днями) і знайшов їх, та замість віддати властям закопав у парку під статуєю Артеміди.

— Мушу вам сказати, що хтось викопав статую Артеміди і в Лідиному саду між двома рододендронами. Сталося це сьогодні десь близько четвертої,— мовив Соумар. — А оскільки після цього було вчинено напад на Лідин кабінет, ми з Трампусом вирішили, що невідомий нічого не знайшов.

— Тільки ж, — розповідав далі Клубічко, — бідолашний Салач, мабуть, в усьому признався Ліді, коли невідомі почали шукати в парку і в замку. Може, задля того, щоб, як каже один його приятель, «засліпити» її. Певне, він гадав і не безпідставно, що таємниця пахне мільйонною вигодою, і коли почав боятися, щоб її в нього не викрали, розповів Ліді під час зустрічі на зелені святки. Тоді документів уже не було під Артемідою — Салач сховав їх до порожнистих жорен у залишках мініатюрного млина, збудованого в Жегушицькому парку за доби Марії Антуанетти. Ліда, очевидно, від подарунка відмовилася, але люди, котрі полюють за таємницею, довідалися, що Салач їй про все розповів. Тому вони послали Ліді в неділю погрозливого листа. Відтак Ліда поїхала до Жегушиць і забрала документи, але, припускаючи, що можуть шукати і в неї вдома, сховала їх, цілком можливо, у мармурову голівку, яку я так запопадливо шукаю. Ті люди примусили Салача послати Ліді сигнал (про котрий вони домовилися на випадок, якщо Салачу загрожуватиме смертельна небезпека) — акварель, на якій намальовано жегушицький ставок у замку. Далі сталося те, чого я ще не зовсім розумію. Ліда знала, що мусить скоритися, отож і полетіла до Брно, щоб виказати криївку. Однак перед тим річ, яку шукали, тобто мармурову голівку, залишила у вас. Та вони, мабуть, уже стежили і за Лідою, тож знали, що ви її відвозили до Жегушиць і вона була в парку. Хитра Ліда викопала Артеміду, аби збити їх з пантелику, а що вона добулася до жорен, вони не підозрювали. Отже, в Брно їй, мабуть, сказали, що вона хоче їх пошити в дурні, й визначили зовсім короткий термін, щоб віддала документи або виказала криївку. Але в ті вирішальні хвилини Ліда не втратила самовладання, звеліла їхати сюди, до вас, і, якби вас застала, звірилася б. Дізнавшись, що вас нема в Празі, подзвонила мені. Проте і мене теж не було в столиці. Як би це розвивалося далі, я не знаю; на щастя, ваш асистент приспав її. Після цього вона вже нікому нічого не могла сказати, і я виграв час, щоб дістатися до суті таємниці. А оскільки суть у мармуровій голівці, то ми поки що сидимо там, де сиділи.

— Боже мій, — простогнав Соумар, — що я наробив!

— Ну, може, нам іще поталанить, — буркнув Клубічко не дуже впевнено.

Цієї миті у двері хтось постукав, і на порозі став Кост.

23

— Ти диви, — вигукнув Соумар, — Трампус розпускає гарнізон вілли на Вінічних горах!

— Навпаки, пане професор, він викликав туди ще двох помічників, — відповів Кост. — Тільки мене змінив, бо, по-перше, сердиться на мене, а по-друге, ми сидимо там уже півтора дня. Сердиться, принаймні так мені здається, за те, що я виконував ваш наказ; це хоч дало якусь користь?

— Гадаю, що так, — відповів Клубічко.

— Дозвольте запитати, — трохи повагавшись, мовив Кост, — ви одводите в цьому якусь роль панові Гейтманеку? Як певною мірою підозрюваному елементові?

Соумар посміхнувсь, а Клубічко спитав Коста, чому той підозрює Гейтманека.

— З кількох причин, пане, — відказав Кост. — Я зацікавився ним учора вранці, сам до пуття не знаю чого. Ну, як це буває, щось мені зайшло в голову… Може, тому що пан Гейтманек довго розмовляв по телефону з пані Салачовою за годину до нападу. До першого нападу. Потім до вілли вдруге вдерлися наступної ночі, коли пані Салачової не було вдома. Тоді я побачив сліди малих чоловічих черевиків. А згодом ми знайшли за шторою в кабінеті пані Салачової ліхтарик і довідались, що це річ пана Гейтманека. Хоч пан професор каже, що позичив ліхтарик у пана Гейтманека, а потім дав його пані Салачовій, щоб вона повернула господареві, чого вона не зробила, але не виключено, що таки повернула. А пан Гейтманек присвічував собі ним, лізучи у відчинене вікно до кабінету мадам, і в паніці забув його за шторою.

— Але дозвольте… — перебив його Соумар.

— Хай розповідає,— зупинив професора Клубічко.

— Потім ми паном Гейтманеком цікавитися перестали, але годину тому він прийшов до вілли. Мовляв, довідався, що з пані Салачовою щось скоїлось, а це було дивно, бо пані Трекова твердить, що він одвідував артистку усього раз на місяць. Я скористався цим візитом, привів композитора до тих слідів і непомітно примусив його стати на них. Слід його! Відтак я показав ліхтарик, звісно, з дозволу пана Трампуса, і спитав, чи це його. Пан Гейтманек потвердив і відразу сховав ліхтарик до портфеля. Коли ми йому потім сказали, що ліхтарик знайшли за шторою кабінету, він розгубився. Пан Трампус спитав, чи не позичав він його вам, пане професор, і пан Гейтманек одразу за це вхопився: «Так, позичав присвітити до мотора». Проте досі у всьому цьому не було нічого сенсаційного, — до головного я тільки підходжу. Пан Трампус несподівано запропонував, щоб я показав панові Гейтманекові, звісно, дуже обережно, пані Салачову, і я це виконав. Коли пан Гейтманек пішов, мене покликав пан Трампус. Був дуже замислений, зо два рази повторив «від цього можна здуріти», а потім признався, що послав мене з паном Гейтманеком нагору, аби мати змогу переглянути його портфель.

«Знайшли щось цікаве?» — спитав я. Пан Трампус потвердив: «Знайшов річ, яку сьогодні до полудня бачив на столі в приймальні пана професора. А оскільки професор йому її не міг подарувати, бо весь час був тут, у віллі, то або пан Соумар тайкома вислизнув звідси і таки зустрівся з Гейтманеком, або Гейтманек украв її з Соумарового голубника». Це він мав на увазі, пане професор, вашу приймальню.

Соумар підхопився:

— Клубічку, ану вставайте, поїдемо по голівку!

— Не треба, — мовив Кост. — Пан Трампус звелів мені віддати її вам.

І він вийняв із свого портфеля пакунок. Клубічко гарячково зірвав обгортку, і вони побачили голівку з білого мармуру з цифрами й золотими рисками. Соумар і Клубічко перезирнулися.

— Вона? — спитав Клубічко.

— Наче вона.

Клубічко щасливо зітхнув.

— Краплю коньяку, професоре… — прошепотів він. Вихиливши чарку, почав розглядати голівку. Постукав по ній і досадливо похитав головою. — Не відлунює,— пробурмотів, — здається, суцільна. — Та коли пильніше придивився до шиї, помітив затискач.