Нащадки «Бiлого Хреста»

Топчій квапливо склав у теку свідчення Палиги, Заварова, матері Зубовського, протокол і висновок експертів, загорнув заточку в папір. Я здогадався, куди він збирався.

– Давай зі мною, Арсене, – запропонував Анатолій.

Мені було цікаво подивитися на поведінку Шалапухи, коли покажуть його матеріали слідства й шпичку, якою поранили Молостова. І я поїхав з Топчієм. По дорозі ми встигли обговорити з Анатолієм декілька версій. На жаль, вони не витримали нашого ж таки глибокого аналізу й розпалися. Зійшлися на тому, що слід запросити Заварова і створити з ним фоторобота на третього підозрюваного, баченого м'ясником із Шалапухою і Зубовським біля м'ясного павільйону. Може, завдяки йому виявимо у нашій картотеці старого знайомого – можливого учасника, крадіжки. І, певна річ, з фотокарткою ознайомляться всі працівники міліції обласного центру.

Топчій хазяйновито розташувався за столом у слідчому ізоляторі, поклавши перед собою справу, а збоку – шпичку, накриту папером. Я сів коло заґратованого вікна. Знадвору на підвіконня опустилася пара сніжно-білих голубів і заворкувала. Анатолій натис на кнопку, і до кімнати зазирнув конвоїр.

– Уведіть, – розпорядився.

До кімнати бадьоро ступив Шалапуха, поглядаючи на нас глузливими очима. Він посміхався, наче не почувався винним. Чи вдавав безтурботність, маскуючи свій страх, чи справді?.. Він вчепився обома руками у пригвинчений до підлоги стілець, ніби намагався зрушити його з місця, й похитувався усім тілом, іронічно зирячи з-під лоба. Одяг на ньому пом'ятий, спав, очевидно, не роздягаючись.

– Як вам тут? Скарг не маєте? – поцікавився Топчій.

– Жити можна, – протягло відповів Богдан. – З куривом погано.

Топчій дав йому сигарету, і Шалапуха пожадливо затягнувся, потримав дим у легенях, насолоджуючись, і поволі випустив носом, огортаючись сизою хмаркою.

– Ви нічого не хочете нам сказати?

– Я вже все сказав, – здвигнув плечима. – Не крав, нікого не бачив і не знаю, звідкіля взялась у мене золота обручка.

– Дарма граєтесь із законом у піжмурки, – строго зауважив слідчий. – Суд враховує щире зізнання.

– Анатолію Єфремовичу, не товчіть воду в ступі, – лінькувато процідив, кривлячи писок, Богдан. – Я, мов кришталь, чистий.

Слідчий посміхнувся й глянув на мене.

– А чого втік з дому Зубовський? – запитав я.

– Біс його знає, – мружився на нас Шалапуха.

– Досить, Богдане, наслухалися ваших байок, – спокійно зазначив Анатолій і простяг йому свідчення. – Почитайте.

Шалапуха недбало взяв аркуш, мов зробив для нас велику послугу. Читав, ворушачи повними губами, і його брови поповзли на лоба…

– Оце да! – вигукнув. – Палига… Вперше чую. Хто він?

– Контролер колгоспного ринку.

– Отой жовтяк?! Ох і падло! – обурився Богдан. – Не були ми з Вадьком біля павільйону. Не були!

Топчій кивнув, ніби погоджуючись, і мовчки подав йому друге показання. Шалапуха пробіг його очима й роззявив рота…

– Ох і дають! – вражено покрутив головою і приголомшено промимрив: – Ну й ну… Сам Борис…

Я промовисто глянув на Анатолія, і він зрозумів мене без слів – розкрив заточку, не даючи отямитися Шалапусі.

– Знайома? – запитав слідчий.

– Що ви?.. – Шалапуха помітив на столі шпичку, витріщився на неї. – Вперше бачу.

– А ви придивіться.

Шалапуха презирливо глипнув, здвигнув плечима. Я стежив за ним, за виразом його обличчя. З нього зійшла розгубленість, і натомість воно стало байдужо хитруватим.

– Значить, не впізнаєте? – перепитав Анатолій. – Тоді познайомтесь…

Богдан прочитав свідчення матері Зубовського, протокол вилучення заточки, висновок експертизи, й мимоволі у нього витяглось обличчя. Йому було не до кепкування.

– Н-да… – ошелешено втупився у вікно. – Але ж:.. – І нараз його губи розтяглись у радісній усмішці, ніби знайшов рятівне коло. – Вона не Зубова, це точно. Навіщо йому тримати у себе такий доказ, га? Чи, він зовсім без клепки в голові?

– А чия вона? – запитав Топчій.

– Знайдіть того, хто її підкинув, – глузливо порадив Шалапуха.

– Знайдемо, – пообіцяв слідчий, беручись оформляти протокол.

Хитрував Бог. Он як незалежно сидів, поклавши ногу на коліно, вдаючи показову гідність, у погляді – образа і зневага: мовляв, як сміли засумніватись у його чеснотах. Ну і фрукт. Що ж, пішов лише третій день розшуку. Ще добудемо… Задзвонив телефон, і слідчий, продовжуючи писати, кивнув мені, щоб я взяв трубку.

– Загайгора…

– Арсене, під'їдь на вулицю Шолом-Алейхема, будинок вісімнадцять, – наказав майор Скорич. – Звичайно, коли закінчите допит.

– Уже, Дмитре Юхимовичу.

– Вирушай. Я теж туди, – і він поклав трубку.

15.

Їхав трамваєм шостого маршруту. Признатися, не дуже турбувала затятість Шалапухи. Все одно заговорить. Не такі траплялися мовчуни.

Вже вулиця Шолом-Алейхема. Я почав стежити за номерами по праву руку. 88, 86, 84… Отож вісімнадцятий майже напочатку. Став біля кабіни вагоновода й приглядався до будинків. Трамвай спинився неподалік потрібного мені будинку. Густі крони молодих лип заступали його. Тільки в прогалинах між деревами прозирали вікна, двері й ґанки. Будинок одноповерховий, давній, напевне, ця вулиця до війни вважалася околицею міста.

Впритул уздовж пішоходу вишикувались два «уазики» і «Волга». Через кільканадцять кроків упізнав у кабіні сержанта Бунчука. Наші. Під відчиненими навстіж вікнами, лежали купи згнилих дощок. Пригадую, звернув на них увагу вранці, коли їхав на колгоспний ринок. «Волга» з прокуратури і «уазик» з обласного управління. Мабуть, щось серйозне.

– Здоров, Миколо, – привітався із сержантом.

Бунчук аж здригнувся від несподіванки й рвучко оглянувся.

– О… Доброго здоров'я, товаришу капітан. – І відразу розтанула насторога в його очах. – А вас чекають. Ох і діла… – вражено покрутив головою. – Бр-р…

Водій заінтригував мене. З будинку долинали голоси. Я зайшов у коридор без підлоги, зазирнув до кухні, де біліла одна газова плита, потім ступив у порожню кімнату із земляною долівкою. У ній побачив працівників прокуратури й міліції, експертів, двох незнайомих хлопців у чорних замащених халатах і чоловіка років за сорок з невеличкими вусами кольору стиглого проса. З ними розмовляли слідчий прокуратури Махов Гліб Родіонович і майор Скорич. Вони розгублено відповідали, кидаючи злякані погляди в лівий куток. Я не бачив, що їх там жахало, бо постаті затуляли від мене частину кімнати.

Гліб кивнув мені, вітаючись. Я прислухався.

– … Шеляг Павло Артамонович, пенсіонер, колишній слюсар суднобудівного заводу, – говорив схвильовано чоловік з вусиками. – Він два місяці тому помер, а його жінка давно-давно. Син десь на Уралі. Старий жив сам. Ми планували зробити ремонт і поселити нових жильців. Взялися за підлогу. Хлопці зірвали дошки – і от… – він сполохано глипнув у куток.

– А до Шеляга хто жив?

– Не знаю. Треба підняти документи у жеку.

Я протовпився до Махова і з-за його плеча глянув туди. Спочатку нічого не помітив, окрім запліснявілої землі й цвілі по низу стін. Напружив зір – і тоді… Ні, не могло бути! Але ж… довге волосся й потилиця, що ніби витикались із долівки. Мене пронизав дрож, і по спині пробіг холодок – неприємний, давно знайомий, який на мить сковував тіло, коли стикався зі страшним злочином. Довге безбарвне волосся… Жінка.

– Товариші! – звернувся Ольховий до експертів. – Розпочинайте.

Вони обережно, шар за шаром здіймали землю навколо голови. Всі насторожено слідкували за їхніми рухами. В кімнаті запанувала моторошна тиша, тільки чувся шурхіт лопат і дихання… Я сподівався (і, мабуть, не лише я), що виткнеться кістяк, однак того не сталося – обкопаний череп скотився в лунку. Відтята голова. За роки служби перший випадок.

Далі вибрали із землі кістки рук і ніг. Біля грубки із зелених кахлів натрапили на поржавілий пістолет «вальтер» і на літрову бляшанку з коштовностями, вигребли купу зітлілих і перетрублених мишами паперових грошей, якийсь зшиток. Більше нічого у порожній квартирі не знайшли. Неймовірно, але тулуба не було.