Нащадки «Бiлого Хреста»

Віктор Тимчук

Нащадки «Білого Хреста»

1.

Постукали – і я враз схопився з ліжка. Зиркнув на годинник – 6.45. Відчинив двері. У коридорі стояв заспаний сержант Микола Бунчук, водій «уазика».

– Товаришу капітан… там чекають…

Я метнувся до одягу, почав швидко вбиратись. Микола прихилився до одвірка – віддихувався, подолавши дев'яносто сходинок.

– Що сталося? Де? – запитав, уже взуваючись.

– На колгоспному ринку… обкрадено магазин.

– Хто в машині?

– Майор Скорич, слідчий Топчій і Кузьменко з Букетом.

Ми збігли до під'їзду. «Уазик» вуркотів, наче розніжений кіт. Мої колеги сонні, а в Топчія червоний тонкий рубець на щоці від подушки. Вівчарка Букет збуджено стригла вухами й метляла хвостом, виказуючи задоволення, що опинилася в оточенні давніх знайомих.

– Гм, за дві хвилини зібрався, – сказав Топчій. – Не втратив форму.

– Ти теж не втратиш, – буркнув я непривітно, втискаючись до кабіни.

Наш слідчий Топчій, невисокий, худорлявий хлопець з млявими рухами, лише півроку тому закінчив спеціальну школу МВС і часто згадував своє курсантське життя. Проте роботу знав непогано, і працювалося з ним легко. «Уазик» рушив з подвір'я гуртожитку. Ми ще не позбулися дрімоти: очі в Кузьменка і Топчія розімлілі, затуманені недавнім сном, і обличчя розм'яклі, мов сирі хлібини. Я, напевне, теж мав схожий вигляд. Тільки Скорич, начальник відділення карного розшуку, бадьоро покректував. Від нього ледь чутно пахло бузком. Дмитро Юхимович завжди вставав рано. Він повернувся до нас і лукаво примружився, оглядаючи наші пісні фізіономії.

– Що, хлоп'ята, додивляєтеся сни? – насмішкувато і водночас співчутливо запитав, погладжуючи свою голову, стрижену «під Котовського».

– Еге, товаришу майор, куняємо, – відповів Кузьменко і смачно позіхнув.

– Магазин під сигналізацією? – запитав я, роблячи першу спробу розбурхати себе.

– Вона не пошкоджена, – повідомив Скорич.

Я відразу позбувся дрімоти. Адже вчинити крадіжку неможливо, коли сигналізація не зіпсована і не було попередньої домовленості з продавцями. В такому випадку вони на себе кидали тінь підозри. Одначе торговельники люди недурні. Отже, на мою думку, не обійшлося без «кваліфікованих» злодіїв. На нас чекало не рядове розслідування.

Ось і базар, його парадний вхід: арка з написом «Колгоспний ринок», навстіж відчинені ворота. В них вирував натовп. Ми повернули праворуч – на вулицю Казарського, де в'їзд на ринок. Попід мурованим парканом – ряд легковиків. А років двадцять тому на ярмарок переважно діставалися возами…

Поминули жінку-контролера і опинилися на території. До кабіни долинув багатоголосий хул. Базарна площа лежала за магазинами господарських товарів, і між ними, наче в кінці вузького коридора, виднілося строкате юрмище. Зупинилися біля будівлі з вивіскою на фронтоні – «Промтовари». Тут уже стояв «уазик» оперативної групи. Навколо купчились цікаві. Ми пішли за Скоричем.

У торговельному залі наші працівники й дві жінки з переляканими обличчями. Одна з них, старша за віком, із сивою високою зачіскою, в зозулястому трикотажному костюмі, схвильовано розповідала, притискаючи до грудей червону сумочку:

– Перед Першим травнем і Днем Перемоги розкупили багато товару. А вчора під кінець роботи завезли з бази. Ми залишилися розкласти його. Години зо дві сортували. І сьогодні, о пів на сьому прийшли зі Світланою, – жінка кивнула на гінку, бліду дівчину в зеленому платті, – щоб решту… Контрольки у замках цілі, сигналізація працює… Відімкнули магазин – і до підсобки…

Жінка оглянулась, і ми всі подивилися туди, на двері, вірніше на отвір, бо у дверях вирізано диктову фільонку й від них залишився один каркас, замкнутий на ключ. В залі ніякого розгардіяшу. Проте на підлозі білі й чорні відбитки підошов, ніби хтось вступив у вапно і вугілля й наробив чалапів. І тут мені впало в око зимове пальто, яке мало якийсь незвичний вигляд. Комір… Авжеж, у нього відрізаний комір… Он іще… Еге, їх немало!

Топчій і експерти приступили до виконання своїх обов'язків. Я зазирнув до підсобки й відразу помітив розчинений сейф, приземкуватий, як холодильник «Мінськ-3», пофарбований у коричневий колір. І знову ніякого безладдя, тільки коло стіни лежало кілька плащів, згорнута доріжка, а стіл висунутий на середину. Маленьке, вузьке віконце під стелею, заґратоване металевими прутами, ціле. На підлозі білі й чорні відбитки…

Позаду мене хтось хмикнув, і я оглянувся – Скорич. Ми здивовано перезирнулися з майором. Справді, було чого дивуватись: ніщо ніде не пошкоджене, а повно слідів. Як же крадії забралися в магазин? Відбитки підошов у підсобці чіткіші й виразніші, масніші, мов звідси злодії почали свій шлях.

– Гарний слід, – сказав майор. – Ніби навмисне залишили.

А де ж вапно і вугілля, що вони втеліщились у нього? У підсобці не було. Чудасія. Не принесли ж із собою помиващувати взуття! І кудою влізли?.. Я ввійшов до комори, коли Топчій і експерти вже зробили свою справу. У ній все так, як до обстеження. Анатолій навмисне відновив обстановку для наочності. З-під кремових плащів визирав білий відбиток підбора, наче людина пройшла крізь стіну.

– Підійми їх, Арсене, – Скорич кивнув на плащі.

Я обережно підняв. Під ними – акуратно вирізаний десь із квадратний метр підлоги, і дошки трималися купи. Справжня ляда. З Дмитром Юхимовичем підняли її – зачорніла яма. У ній стирчало два стовпці, що підпирали вирізані дошки. І це передбачили. Став навколішки, заглянув у яму. Збоку зяяв у фундаменті отвір.

Взяв лампочку на довгому шнурі, спустився в яму. Вона якраз по шию і нетісна: досить вільно повертався на всі боки. Сів навпочіпки й посвітив у штольню: з півтора метра довжиною, видовбана у підмурку, за яким тьмяно полискувала дірката земля. Я порачкував уперед і через хвилину вперся у щось овальне, залізне… Гм, металева бочка. Далі шлях перекритий. Я позадкував…

Дістався входу й звівся на ноги, перевів подих. Хоч і недовго перебував у підкопі, а забракло свіжого повітря, і з неприємністю дихалося сирою землею, і якось тривожно не чути жодного згуку, ніби похований живцем… Наді мною Скорич, Кузьменко з Букетом і слідчий Топчій. Знизу їхні постаті здавалися видовженими, наче на невідрегульованому екрані телевізора. Анатолій з лукавинкою дивився на мене.

– Ну, яке враження? – запитав.

– Підкоп капітальний, – відповів я. – А вихід перекрито металевого бочкою.

Кузьменко подав мені руку – я вибрався нагору, обтріпав штани на колінах і сорочку на ліктях.

– Здається, тут не обійшлося без продавців, не без їх допомоги, – зауважив Олекса.

Мабуть. А підкоп?.. Не вірилося, щоб довбали з магазину. Куди ж подіти землю й каміння з підмурка? Власне, чому завідуючій не бути заодно із крадіями? Без неї ніякого підкопу з магазину не зробити. Звісно, вона могла залишатися після роботи і впускати зловмисника. Але надто повільно посувалося б копання. Далебі, куди їм було спішити?! Он і доріжка, якою застеляли ляду для маскування, ставили стіл… Все шито-крито.

– То що ти думаєш, Арсене? – запитав Скорич і, не чекаючи відповіді, продовжив: – Давно не траплялося такої зухвалої крадіжки в нашому місті. Пам'ятаю, позаторік обчистили райунівермаг у Бровниці. Але почерк зовсім інший: влізли через трубу витяжної вентиляції.

Ми вийшли з підсобки. В торговельному залі лише працівники магазину і поняті, у вікна зазирали базаряни. Я нарахував вісім продавщиць. Вони таборились осторонь прилавка, за яким сидів оперативник і розмовляв із жінкою в зозулястому костюмі. Позирки продавців розгублені, стривожені. Я взяв Анатолія за лікоть і тихо сказав:

– Запитай їх, хто завжди залишався після роботи.

– Гаразд, Арсене, – неквапно кинув. – Думаєш, звідси копали? Мені теж підозріло.

– Не впевнений, але… Зараз гляну за магазин. Там повинен бути вихід з підкопу.