Крах чорних гномiв

Наче у відповідь на Карлові думки, чоловік мовив:

— Містер Гарленд не хотів, аби ви розпитували про нього у портьє. Зараз зайва реклама лише шкодить.

І знову Карл не міг не погодитися з ним. Кивнув у відповідь.

На другому поверсі вони зупинилися біля дверей номера “люкс”. Квадратнолиций відімкнув їх своїм ключем, Кремер переступив поріг і почув, як за спиною клацнув замок.

Простора кімната з килимом на підлозі, м’які крісла, низенький столик з пляшками і сифоном. Щойно хтось курив тут міцну сигару, в Карла аж запершило в горлі.

— Прошу сідати, — запросив його чоловік з квадратним обличчям. Сам залишився біля дверей, наче вартовий. Кремерові видалося це підозрілим. Зупинився посеред кімнати, невдоволено огледівся.

— Де містер Гарленд?

— Не хвилюйтесь, — почув за спиною вкрадливий голос, — сьогодні вище встигнете побачити містера Гарленда.

Карл озирнувся й відступив на крок. Що це — дешева містифікація чи пастка? Той самий лисий незнайомець, на якого він звернув увагу вранці у вестибюлі свого готелю. Той же немигаючий погляд, вузькі риски брів і блискучий череп.

— Містер Гарленд? — запитав Карл машинально. Лисий похитав головою. Кремер сунув руку до кишені піджака.

— Облиште… — розгадав його лисий. — Джон стріляє швидше і краще за всіх чікагських гангстерів!

Кивнув на двері, де стояв чоловік з квадратним обличчям. Справді, у того пістолет уже в руці — чорне дуло не ворушиться, а сам чоловік нахилився трохи вперед і нагадує пружину, що готова розпростатись од найменшого дотику.

— Хто ви такий і що вам потрібно? — запитав Кремер чужим голосом.

Лисий схилився в люб’язному поклоні, вказав на стілець біля столика з пляшками:

— Прошу вас… Віскі, коньяк чи російську горілку?

Погода мінялась кілька разів на тиждень: то падав мокрий сніг, то визирало сонце. Упав навіть дощ, змив з долів тонкий пласт снігу. Потім раптом морози скували голу землю.

Ульман радів би сьогодні і хуртовині, та, як навмисне, визоріло. Слава богу, ніч безмісячна — за два—три десятки кроків нічого-не видно.

Вони їхали краєм шосе, не вмикаючи фар, і заздалегідь з’їжджали на узбіччя, лише вчувши гурчання мотора. Гібіш попереду, Ульман — за кілька метрів, їхали швидко, наскільки дозволяли темрява і профіль дороги.

— З’їжджай, Людвігу! — гукнув Ульман, почувши виття машини позаду. З-за повороту вискочив легковий автомобіль. Обігнавши велосипедистів метрів на шістсот, раптом зупинився.

Грюкнули дверцята.

— Не подобається мені цей “опель”, — озирнувся до Ульмана Гібіш. Він притишив хід і поїхав поруч з Фрідріхом. — Удруге вже нас обганяє…

— Може, мотор несправний?.. — висловив припущення Ульман.

— Дивно… — не здавався Гібіш. — Пропускає нас, потім знов наздоганяє…

— От що, — вирішив Ульман, — нам уже недалеко, зразу за цим “опелем” сховаємо велосипеди в кущах і пробиратимемось стежкою.

“Опель-капітан” стояв на узбіччі. Шофер підняв капот, копирсався в моторі. Проминувши машину, Ульман озирнувся і побачив: шофер дивиться їм услід.

— Швидше, — майже пошепки мовив Гібішу, — здається, це гестапо.

За поворотом вони лишили велосипеди і рушили вузенькою стежкою. З пагорба побачили, як “опель-капітан”, проїхавши з кілометр, розвернувся і на великій швидкості помчав назад. Зупинився на повороті. З машини вилізли люди, замиготіли кишенькові ліхтарики.

Ульман захвилювався.

— Вони стежили за нами, — мовив стиха. Зупинився на мить, озираючись навколо. — Десь ми схибили, і гестапо запідозрило.

— Тепер нам капут, — прошепотів Гібіш. Він важко дихав, і голос його тремтів.

— Певно, капут! — погодився Ульман. — Ти злякався?

— Страшно… — клацнув зубами старий. — Та це не має значення. Давай швидше, поки вони не зчинили тривоги.

Ульман рушив, ховаючись за кущами. Гібіш не відставав, дихав йому в потилицю.

— Ми їм влаштуємо прощальний фейєрверк, — сказав хрипко. — Я вже віджив своє, то хоч умирати буде не шкода.

— Не каркай! — розсердився Ульман. — Може, ще якось минеться…

Він сказав це так, для заспокоєння. Знав: кінець. Гестапо вже не випустить їх.

“А якщо взяли Вєтрова?” — майнула раптом думка. Відчув зрадницьку слабкість у колінах. Якщо в печері нікого нема і вони з Гібішем даремно продираються крізь кущі? Але навряд чи гестапівці випустили б тоді їх із селища. Певно, вони вчепилися в нього чи Гібіша і сподіваються, слідкуючи за ними, натрапити на слід інших товаришів. Отже, скоріше до печери, поки гестапівці не перекрили всі стежки.

Колючий чагарник рвав одяг, боляче шмагав по руках і обличчю. Та вони не звертали уваги на біль, видирались крутим схилом — далі від тих, що обшукували придорожні хащі. Ось вже минули вершину горба, тепер трохи легше: пологий спуск і не такий густий чагарник. Старі постояли кілька хвилин, відхекуючись, і вже збиралися рушити, як нараз Ульман смикнув Гібіша за руку і впав на землю.

— Що ти?.. — почав невдоволено Людвіг, та не договорив і плюхнувся в кущі поруч з Ульманом. Двоє солдатів продиралися крізь чагарникові хащі, важко ступаючи по замерзлому грунту.

— Тут добре, Гансе, — сказав один з них тонким голосом. — Вгорі вітер, протягне до кісток.

— Давай тут, — погодився другий. — Закуримо?

Ульман підвів голову. Спалахнув сірник, на мить вирвавши з темряви обличчя під солдатським кашкетом.

— Шарфюрер наказав патрулювати саме в цьому районі, — знову почав тонкоголосий. — А тут зручно зробити засідку.

— У тебе залишилося щось у флязі? — обірвав його товариш.

— Трохи є…

— Дай.

Ульман чув, як солдат відкручує корок. Здається, почув навіть, як забулькала горілка.

— Залиш мені, — сказав тонкоголосий есесівець.

Другий вдоволено крякнув.

— Посидимо тут, — мовив. — Кращого місця не знайдемо.

Солдати замовкли, лише спалахувала світлячком сигарета. Ульман обережно поворухнувся. Ото влипли в халепу. Зараз там, внизу, вчинять тривогу, почнуть прочісувати чагарники… Треба ж мати таке циганське щастя — наштовхнутися на есесівський патруль за два кроки від мети!

Лежав у незручній позі, підібгавши під себе ногу, і чув, як дихає за спиною Гібіш. Думав. Зараз за півкілометра звідси, в печері, чекають на них четверо молодих дужих хлопців. Вони вже приготували рюкзаки з вибухівкою і чекають, чекають… І не дочекаються. Самі вони не зможуть пройти підземними лабіринтами, і знову щодня ешелон з бензином відправлятиметься на фронт…

Ульман заскрипів зубами. Скільки енергії витрачено, все так добре продумано, підготовлено— і раптом фатальний випадок…

А в печері чекають на них. Але чому на них — їм потрібний лише старий штейгер Гібіш, який знає дорогу до підземного заводу. Навіщо їм Ульман — хіба що тягти ще один рюкзак з вибухівкою?

Ульман уже знав, що робитиме. Обережно, не дихаючи, присунувся до Гібіша, прошепотів старому на вухо:

— Зараз я відтягну їх на себе. А ти проривайся — без тебе хлопці не пройдуть!

— Але ж… — почав заперечливо Гібіш.

— Слухай мене, — обірвав його Ульман, — це наш єдиний шанс. Якщо залишишся живий, розкажеш про все Марті і Горсту… — Гіркий клубок підкотився до горла. Потиснув старому руку й поповз між кущами, обмацуючи перед себе землю, аби не тріснула суха гілка.

Коли підповз до вершини горба, відчув, що не може ворухнути й пальцем. Лише кров била в скроні й палало обличчя. Сорочка прилипла до спини, піт стікав по щоках, подряпана шкіра свербіла.

Ульман ліг горілиць, розкинув руки і кілька секунд вдивлявся в зоряне небо. Певно, він востаннє бачить зорі. Лише тепер помітив, які вони красиві — ці мерехтливі зорі. У нього ніколи не вистачало часу, аби отак лежати горілиць і дивитись на зорі. І зараз нема часу: там, за кущами, двоє з автоматами, а за кілька кроків від них — старий Людвіг.

А в нього нема сил підвестись…

Крекчучи, Ульман усе ж підвівся. Дивно, але відразу до нього повернулися сили: рушив, не криючись, — наступив на гілку, і вона тріснула, наче хтось вистрелив.