Сходження Ганнiбала

Ганнібал свиснув — і кінь став, повів вухами.

Дійсно, що «сам-один, одягнений у пурпуровий плащик».

Ганнібал вивалив уміст Дортліхової сумки на землю, вибрав із купки ключі до машини і посвідчення. З сирих зелених гілок він зробив шампур і похлопав собі по кишенях, шукаючи сірники.

Поки багаття перегорало на жар, Ганнібал відніс Цезарю яблуко Дортліха. Він розгнуздав коня, щоб той не зачепився десь за кущі, і вивів його на стежину в бік замку. Поплескав його по шиї, а потім ляснув долонею по крупу. «Додому, Цезарю. Гайда додому».

Цезар пам’ятав дорогу.

44

Низький туман лежав у вільній від дерев просіці лінії електропередач, і сержант Свенка наказав своєму водієві їхати повільніше, щоб не напоротися на пеньок. Він подивився у карту і глянув на номер пілона, що підтримував важезні дроти.

— Тут.

Машини Дортліха не було на цьому місці, залишилися тільки сліди мастила на землі.

З кузова вилізли міліціонери з собаками. Два великих чорних ельзасці, [111] схвильовані тим, що опинилися в лісі, і серйозний пес-шукач. Сержант Свенка дав їм понюхати фланелевий піжамний жакет Дортліха, і вони рвонули вперед. Під захмареним небом сірі на вигляд дерева кидали тіні з розмитими краями, туман слався низинами.

Собаки кружляли навкруг мисливського будиночка, шукач рвався далі, кидався то в гущавину, то назад, аж тут із лісу пролунало гукання міліціонера. Його не одразу почули, тільки коли він подув у свисток.

Голова Дортліха стояла на пеньку, а на голові сидів ворон. Коли міліціонери наблизилися, ворон злетів, захопивши з собою, скільки міг понести.

Сержант Свенка зробив глибокий вдих і подав приклад бійцям, підійшовши до голови. Дортліх був без щік, їх було акуратно вирізано, з боків виглядали зуби. У розкритому роті між зубами стирчав його особистий жетон.

Знайшли місце багаття й шампури. Свенка наскрізь прощупав попіл невеличкого вогнища. Холодний.

— Щічки з грибами а-натюрель, — сформулював він.

45

Інспектор Попіль ішов з управління поліції на набережній Орфевр на площу Богезів, маючи при собі тоненьку теку. По дорозі він зупинився в барі, щоб випити еспресо, з-за стійки до нього долетів запах кальвадосу, і він пожалкував, що ще не вечір.

Попіль ходив туди-сюди по доріжці, поглядаючи вгору на вікна леді Мурасакі. Легкі портьєри затулені. Тонка тканина іноді ворушиться під протягом.

Денна консьєржка, літня гречанка, його впізнала.

— Мадам чекає на мене, — сказав їй Попіль. — А юнак тут часто буває?

Консьєржка вловила вібрацію своєю консьєрзькою антеною й ухилилася від прямої відповіді:

— Я його не бачила, мсьє, у мене були вихідні. — І відчинила двері.

Леді Мурасакі лежала в ароматичній ванні. У воді плавали чотири гарденії і кілька помаранчів. Гарденіями було погаптоване улюблене кімоно її матері. Воно перетворилося на попіл. Спогади, брижі, відтак і квіти на воді переаранжувалися інакше. Тільки мати розуміла сенс її заміжжя за Робертом Лектером. Нечасті листи від батька, як і раніше, дихали прохолодою. Замість сухої квітки або пахучої травинки, він вклав в останній лист почорнілу гілочку з Хіросіми.

Що це, дзвонять у двері? Вона подумала: «Ганнібал», — посміхнулась і простягнула руку по кімоно. Проте він завжди телефонує або запискою попереджає про свій візит, а дзвонить у двері, перш ніж відкривати їх своїм ключем. Зараз не чути ключа в замку, лише дзвоник.

Вона вийшла з ванни і поспішно накинула на себе бавовняний халат. Припала оком до дверного вічка. Попіль. Попіль під наглядом.

Леді Мурасакі любила епізодичні сніданки з Попілем. Перший, у «Рrе Catalan» [112] у Булонському лісі, пройшов доволі формально, але інші, неподалік від його роботи, «У Поля», відбувалися в легкій, розслабленій атмосфері. Він також присилав їй письмові запрошення на вечері, одна записка навіть містила хайку [113] з надмірними референціями щодо пори року. Вона не давала згоди на вечері, хоч би й пропоновані в письмовій формі.

Вона відімкнула замок. Зустріла його чарівно боса, з волоссям, зачесаним угору.

— Інспекторе?

— Перепрошую за вторгнення без попередження, я намагався додзвонитися.

— Я чула телефон.

— Певне, з ванни.

— Заходьте.

Перехопивши його погляд, вона зрозуміла, що найперше він рахує, чи вся на місці зброя перед обладунком: кинджал танто, короткий меч, довгий меч, бойова сокира.

— Ганнібал?

— Його тут нема.

Привабливість леді Мурасакі не заважала їй бути незворушною мисливицею. Вона стояла спиною до світла, сховавши руки в рукавах, і чекала, поки здобич сама наблизиться. Інстинкти Попіля змушували його рухатися, полохати дичину.

Він стояв за диваном, торкався оббивки.

— Мені треба його знайти. Коли ви бачили його востаннє?

— Скільки це буде днів? П’ять. Щось трапилося?

Попіль став біля обладунку. Погладив лаковану поверхню скриньки.

— Ви знаєте, де він?

— Ні.

— Він не натякав, куди збирається?

Натякав. Леді Мурасакі дивилася на Попіля. Кінчики його вух палали. Він рухався, ставив питання і торкався речей. Йому подобалися різні фактури, він торкався чогось гладкого, а потім ворсистого. Вона це відзначала, навіть сидячи з ним за столом. Жорстке, потім ніжне. Як верхня й нижня поверхні язика. Вона знала, що збуджує його отаким своїм виглядом, і тоді кров відтікає від його мозку.

Попіль зайшов за вазон із квіткою. Коли він подивився на неї крізь густе листя, вона посміхнулася і перебила йому ритм.

— Він на екскурсії десь поза містом, не знаю, де саме.

— Авжеж, поза містом на екскурсії, — підхопив Попіль. — Полює на воєнних злочинців, треба думати.

Він подивився їй в очі:

— Вибачте, але я мушу показати вам ось це.

Попіль поклав на чайний столик розпливчасту фотографію, ще сиру й покручену, прямо з термофаксу [114] в радянському посольстві. На знімку видно було голову Дортліха на пеньку й міліціонерів, котрі з двома ельзаськими вівчарками і псом-шукачем стояли півколом. Наступний знімок Дортліха був копією його фотокарточки з посвідчення офіцера радянської міліції.

— Його знайшли в лісі, яким до війни володіла Ганнібалова сім’я. Я знаю, що Ганнібал був десь поруч, — за день до цього він перетнув польський кордон.

— Чому це мусить бути саме Ганнібал? У цієї людини напевне було достатньо ворогів, ви самі сказали, що він військовий злочинець.

Попіль підсунув ближче фото з посвідчення:

— Так він виглядав за життя. — Зі своєї теки Попіль дістав малюнок, перший із серії. — Таким його намалював і повісив на стіну в своїй кімнаті Ганнібал.

Половина обличчя на малюнку зображала анатомічну диссекцію, друга половина — вилитий Дортліх.

— Ви вдерлися в його кімнату непрошеним.

Попіль раптом розсердився.

— Ваша ручна гадюка вбила людину. Скоріш за все, не вперше, як вам напевне відомо краще, ніж мені. Тут є й інші, — сказав він, кладучи на стіл аркуші з малюнками. — Вони висіли в його кімнаті, ось цей, і цей, і цей. А це обличчя я бачив під час допитів у Нюрнберзі і запам’ятав. Всі вони переховуються від закону, а тепер вони намагатимуться його вбити, якщо зможуть.

— А поліція совєтів?

— У Франції вони тихесенько проводять власне розслідування. Такий нацист, як Дортліх, у лавах народної міліції — для них велике роздратування. Зараз вони отримали його досьє від Штазі [115] із НДР.

— Якщо вони схоплять Ганнібала…

— Якщо його зловлять на сході, вони там його просто застрелять. Якщо він звідти вибереться і триматиме язика за зубами, вони пригальмують цю справу, а згодом зовсім закриють.