Сходження Ганнiбала

Дортліх позадкував знов під прикриття лісу й зник за деревами. Він відійшов ще на сотню кроків, подалі від хати, невидимий для поглядів із порожніх вікон, зачаївся у заростях мокрої від роси папороті, що сягала йому по груди. Дістав пістолет і вимкнув запобіжник. Прикрашена вигадливим різьбленням вікторіанська вбиральня стояла метрів за сорок позаду будинку, посаджений колись обабіч вузької стежини чебрець здичавів і витягся вгору, а куртини кущів, що маскували туалет, зрослися поперек стежки. Дортліх там ледве продирався, гілля й листя сипалося за комір, йому подряпало шию, але живопліт був гнучким і не тріщав. Він тримав перед обличчям кийок і тихо просувався вперед. Із кийком в одній руці, з пістолетом у другій, він зробив два кроки до бічного вікна будинку, та раптом дістав удар лопатою руба поперек хребта, і ноги йому заціпило. Постріл влучив у землю, коли йому підкосилися коліна, і тут же додався удар пласкою лопатою по черепу, і він, ще при свідомості, упав лицем у траву, а далі прийшла темрява.

Пташині співи, зграї вівсянок співають між дерев, і жовте ранкове світло на високій траві, похиленій там, де пройшли Ганнібал із Цезарем.

Ганнібал притулився спиною до згорілого танка і на п’ять хвилин заплющив очі. Він повернувся до ванни і підчепив квіти пальцем — достатньо, щоб побачити останки Міші. Його якось зле втішало те, що він бачив усі її дитячі зуби при ній — одне жахливе видіння розвіялось. Він висмикнув із ванни лавровий листок і відкинув його геть.

З прикрас на печі він вибрав брошку, котру пам’ятав на материних грудях, низка діамантів перетворилася на стрічку Мьобіуса. Він зняв тасьму з камеї і причепив брошку в тому місці, де Міша любила, щоб їй пов’язували стрічкою волосся.

На гарному схилі, лицем на схід, над будиночком він вирив могилу і виклав її всіма дикими квітами, які зміг назбирати. Поставив ванну в могилу і накрив її черепицею з даху.

Він стояв у головах могили. На звук Ганнібалового голосу підняв голову від запашної трави Цезар.

— Міша, ми отримуємо спокій, коли розуміємо, що Бога нема. Що ми не раби небес, змушені вічно цілувати Господню дупу. Те, що отримала ти, — краще за рай. Ти отримала благословенне забуття. Я плачу за тобою щодня.

Ганнібал закидав могилу і долонями рівно розгладив землю. Він посипав могилу сосновими голками, листям і тоненькими гілочками, поки вона перестала відрізнятися від решти лісового ґрунту.

На крихітній галявині неподалік від могили сидів Дортліх, очманілий, прив’язаний до дерева. Ганнібал із Цезарем приєдналися до нього.

Вигідно влаштувавшись на землі, Ганнібал переглянув уміст його сумки. Мапа і ключі від машини, армійський консервний ніж, бутерброд у клейончастій обгортці, яблуко, запасні шкарпетки, портмоне. З портмоне він дістав посвідчення і порівняв його з жетоном, знайденим у будинку.

— Гер… Дортліх. Від себе особисто й від імені моєї покійної родини я хочу подякувати вам за те, що ви сьогодні сюди прийшли. Для нас, і особливо для мене, це дуже важливо — вітати вас тут. Я радий, що маю можливість серйозно поговорити з вами про поїдання моєї сестри.

Він витягнув кляп, і Дортліх одразу заговорив.

— Я міліціонер із міста, надійшла заява про викрадення коня, — почав він. — Ось і все, заради чого я тут, тільки пообіцяй, що ти повернеш коня, і ми забудемо цю справу.

Ганнібал похитав головою.

— Я пам’ятаю ваше обличчя. Я бачив його багато разів. І вашу руку з перетинками між пальцями, якою ви мацали, хто з нас жирніший. Ви пам’ятаєте ту ванну, що кипіла на плиті?

— Ні. З війни я пам’ятаю тільки те, що тоді було холодно.

— Ви збиралися з’їсти мене сьогодні, гер Дортліх? А, у вас тут є сніданок. — Ганнібал придивився до бутерброда. — Чи не забагато майонезу, гер Дортліх?

— Мене скоро почнуть шукати, — сказав Дортліх.

— Ви мацали нам руки. — Ганнібал помацав руку Дортліха. — Ви мацали нам щоки, гер Дортліх, — сказав він, вщипнувши Дортліха за щоку. — Я звертаюся до вас «гер», але ж ви не німець, щоправда, й не литовець, і не росіянин чи будь-хто інший, так? У вас своє громадянство — ви громадянства дортліхів. Ви знаєте, де інші? Ви підтримуєте з ними стосунки?

— Всі мертві, всі загинули у війну.

Ганнібал йому посміхнувся і розв’язав вузлик свого носовичка. Там були гриби.

— Такі гриби коштують сто франків за сантиграм у Парижі, а вони росли тут на якомусь пеньку!

Він підвівся й підійшов до коня.

Зв’язаний Дортліх почав смикатися, щойно Ганнібал одвернувся від нього.

На широкій спині Цезаря лежала змотана линва. Ганнібал прив’язав один її кінець до гужів, на іншому кінці вже була готова петля. Ганнібал потягнув кінець із петлею до Дортліха. Там він узяв бутерброд і змастив петлю майонезом, не пожалів майонезу й для шиї Дортліха. Здригаючись від доторку його рук, Дортліх промовив:

— Один ще живий! У Канаді — Гренц — подивися, там є його жетон. Я хочу надати свідчення.

— Щодо чого, гер Дортліх?

— Щодо того, про що ти казав. Я того не робив, але я скажу, що бачив те.

Ганнібал надів петлю Дортліху на шию і зазирнув йому в обличчя.

— Не засмучуйте мене.

Він повернувся до коня.

— Тільки один. Гренц… він вибрався на судні з біженцями з Бремергафена [110]… я можу це засвідчити під присягою…

— Добре, а вам зараз хочеться заспівати?

— Авжеж, я заспіваю.

— Тоді ми заспіваємо для Міші, гер Дортліх. Ви знаєте цю пісню. Міша її любила. — Він повернув Цезаря крупом до Дортліха. — Тобі не варто на це дивитися, — прошепотів коневі і почав пісню: «Маленький, тихий, мовчазний стоїть у лісі чоловічок…» Він цмокнув у вухо Цезарю і повів його вперед. — Співайте, щоб ослабити напругу, гер Дортліх. — «На ньому пурпуровий плащик мерехтить».

Дортліх завертів туди-сюди шиєю в намащеній петлі, дивлячись, як у траві розмотується моток линви.

— Ви не співаєте, гер Дортліх.

Дортліх розкрив рота і заспівав, немелодійно кричачи: «Скажи мені, хто він такий…»

А далі вони вже тягнули разом: «Отой маленький чоловічок…» Мотузка здибилася у траві, там трапилася плутанка, і Дортліх заволав:

— Порвік! Його ім’я Порвік! Ми називали його Каструльником. Його вбило в хаті. Ти його вже знайшов.

Ганнібал зупинив коня і повернувся до Дортліха, нахилився і подивився йому в обличчя.

Дортліх тремтів:

— Прив’яжи його, прив’яжи коня, його може вжалити бджола.

— Так, їх тут багато у траві. — Ганнібал перебрав жетони. — Мілко?

— Я не знаю, не знаю. Клянуся.

— А зараз ми перейдемо до Ґрутаса.

— Я не знаю, я не знаю. Відпусти мене, і я дам свідчення про Гренца. Ми його знайдемо в Канаді.

— Ще трохи куплетів, гер Дортліх.

Ганнібал рушив коня вперед, роса блищала на мотузці, вже майже натягнутій.

Здавлений крик Дортліха:

— Це Кольнас! Кольнас має з ним справи.

Ганнібал поплескав коня і повернувся назад, нахилився до Дортліха.

— Де Кольнас?

— У Фонтенбло, біля палацу Фонтенбло у Франції. У нього там кафе. Я передаю йому повідомлення. Це єдиний спосіб, яким я можу з ним контактувати.

Дортліх дивився Ганнібалу прямо в очі.

— Присягаюся Богом, вона була мертва. Вона вже була мертва, клянуся.

Не відриваючи уважного погляду від обличчя Дортліха, Ганнібал цмокнув коневі. Линва смикнулася, роса з неї спурхнула врізнобіч, коли різко встали дибки крихітні шерстинки на мотузці. Здавлений вереск Дортліха обірвався під Ганнібалове голосіння йому прямо в лице:

Вологий хрускіт і пульсуючий фонтан артеріальної крові. Дортліхова голова проїхала в петлі ще метрів шість і тепер лежала, дивлячись у небо.