Сходження Ганнiбала

Граф Лектер кивнув.

— Дякую вам, директоре. А Ганнібалова сестра, про неї щось відомо?

— Від дитячої фотокартки мало користі, — відповів директор.

— Ми розіслали її по сиротинцях, — уточнив полковник Тімка.

На ньому була форма радянських прикордонних військ, сталева оправа його окулярів зблискувала синхронно з залізними коронками зубів.

— Потрібен час. Дітей так багато.

— І ще маю вам сказати, товаришу Лектере, у лісах повно… неідентифікованих трупів, — додав директор.

— Ганнібал ніколи нічого не розповідав? — спитав Лектер.

— Мені ні. Він здатен розмовляти фізично — вночі він кричить, зве сестру на ім’я. Міша, Міша…

Директор зробив паузу, ніби підбираючи слова.

— На вашому місці, товаришу Лектере, я був би обережним із Ганнібалом, допоки ви його не взнаєте ліпше. Найкраще йому не грати разом з іншими хлопцями, поки він не звикне там. Хтось обов’язково постраждає.

— Він забіякуватий?

— То забіяки від нього плачуть. Для Ганнібала не існує ієрархії. На нього нападають старші, і він дає здачі дуже швидко, а іноді особливо жорстоко. Ганнібал може становити небезпеку більшим за нього особам. З малими він лагідний. Дозволяє їм із себе трохи знущатися. Дехто думає, що раз він німий, то й глухий, і називають його навіженим прямо в очі. Він таким інколи дає прочухана, але дуже нечасто.

Полковник Тімка поглянув на свій годинник.

— Нам треба їхати. Побачимося біля машини, товаришу Лектере.

Полковник Тімка почекав, поки граф Лектер вийде з кабінету. Простягнув руку. Директор зітхнув і віддав йому гроші. Зблиснувши окулярами й залізними зубами, полковник Тімка послинив палець і почав рахувати.

14

Коли до шато [25] залишалося лише кілька миль, бурхлива злива прибила пил, мокрий гравій шарудів під колесами «делагоя», машину наповнював запах трав і зораної землі. Дощ ущух і вечірнє світло набуло помаранчевих тонів.

У цьому дивному помаранчевому освітленні шато виглядало більш граціозним, ніж грандіозним. Примхливе плетиво рам багатьох його вікон нагадувало тонке, обсипане краплями роси павутиння. Ганнібалові, котрий у всьому вбачав знаки, вигнута лоджія здалася розгорнутою від входу спіраллю Гюйгенса.

Чотири битюги, від яких після дощу йшла пара, були запряжені у покинутий німцями танк, що стирчав із фойє. Великі, як Цезар, коні. Ганнібал зрадів, побачивши їх, він вважав коня своїм тотемом. Під танк було підкладено котки. Помалу-потроху коні тягнули танк із порталу будинку, неначе видирали зуб, погонич щось їм казав, вони ж, дослухаючись його слів, ворушили вухами.

— Німці вибили двері з гармати, а потім задом загнали туди танк, щоб приховати його від літаків, — пояснив граф Ганнібалові, коли вони під’їхали й машина зупинилась.

Він уже звик розмовляти з хлопцем, не чекаючи на відповіді.

— Відступаючи, вони полишили його тут. Ми не могли зрушити з місця цю чортівню, тож прикрасили її віконними рамами і ходили повз нього п’ять років. Тепер я знову маю можливість продавати свої «шкідницькі» картини, тож ми заплатили, щоб танк звідси відтягли деінде. Ходімо, Ганнібале.

Слуга виглядав машину, вони з економкою вийшли зустрічати графа з парасолями, так ніби ті їм були конче потрібні. Разом із ними була сучка мастиф.

Ганнібалу сподобалося, що граф зупинився у дворі і почав знайомити з ним своїх слуг, замість того, щоб, кидаючи слова через плече, рушити прямо в дім.

— Це мій небіж Ганнібал. Тепер він наш, і ми раді, що він із нами. Це мадам Брижіт, моя домоправителька. А ось Паскаль, він відповідає за те, щоб усе в нас працювало як слід.

Мадам Брижіт колись була гарненькою, працювала покоївкою в аристократів. Вона одразу розгледіла в Ганнібалі породу.

Собака радісно кинулася до графа, поки що не виказуючи конкретних емоцій до Ганнібала. Лише стиха загарчала. Ганнібал простягнув до неї свою відкриту долоню, і вона, принюхуючись, спідлоба подивилася вгору на нього.

— Треба нам знайти йому якийсь одяг, — звернувся граф до мадам Брижіт, — для початку пошукайте на горищі в моїх старих шкільних валізах, а трохи згодом ми вже його одягнемо краще.

— А де дівчинка, пане?

— Поки що нема, Брижіт, — відповів він і, похитавши головою, закрив тему.

Наближаючись до будинку, Ганнібал фіксував очима образи: лак мокрої бруківки подвір’я; глянець кінських шкур після зливи; полиск красивої ворони, що п’є з ринви на краю даху; порух фіранки у високому вікні; блиск волосся леді Мурасакі й нарешті її силует.

Леді Мурасакі прочинила віконні стулки. Вечірнє світло торкнулося її обличчя, і Ганнібал із пустелі кошмарів вперше ступив на місток до мріянь…

Переїзд із казарми до приватного будинку — вже насолода. Меблі в шато стояли розрізнені, проте привітні, — цю суміш періодів граф Лектер і леді Мурасакі натягали з горища після того, як нацистів-мародерів прогнали геть. Під час окупації всі найкращі меблі було поїздами відправлено з Франції до Німеччини.

Герман Геринг і сам фюрер давно хотіли заволодіти картинами Роберта Лектера та інших відомих французьких художників. Після перемоги нацистів одним із перших наказів Геринга був той, що вимагав заарештувати Роберта Лектера як «непевного слов’янського художника» і реквізувати якомога більше «декадентських» картин, щоби «вберегти публіку від них». Полотна відправили до приватних колекцій Геринга й Гітлера.

Коли після наступу союзників граф повернувся з ув’язнення, вони з леді Мурасакі розставили речі, які знайшлися, а слуги заробляли самі собі на життя, поки граф Лектер не став знову до мольберта.

Роберт Лектер сам показав небожу його кімнату. Для Ганнібала підготували велику світлу спальню, кам’яні стіни якої оживлялися портьєрами й плакатами. Високо на стіні висіла маска кендо [26] і перехрещені бамбукові мечі. Якби Ганнібал міг говорити, він спитав би про мадам.

15

Ганнібал залишався на самоті хіба хвилину, аж тут почувся стук у його двері.

За ними стояла Чійо — служниця леді Мурасакі — дівчина японка, приблизно його віку, з волоссям, начесаним над вухами. Чійо миттєво оцінила його поглядом, відтак на її очі впала пелена, вони затуманилися, мов блимнула соколиха.

— Леді Мурасакі шле вам свої вітання з прибуттям, — сказала вона. — Якщо ви підете зі мною…

Старанна й строга Чійо повела його до лазні у прибудові до шато, де колись чавили вино.

Щоб зробити приємне своїй дружині, граф Лектер перебудував винарню на японську лазню, чан винного преса тепер наповнювався водою, яку підігрівав апарат у стилі Руба Голдберга, [27] зроблений із мідного перегінного куба для коньяку. У лазні пахло димом прогорілих дров і розмарином. Навкруги чана розташувалися срібні канделябри, що пережили війну закопаними в садку. Чійо не запалила свічки. Для Ганнібала, допоки не з’ясується його статус, вистачить і електричної лампочки.

Чійо вручила йому рушники й халат і показала на душ у кутку.

— Вимийтеся спершу там, добре потріть себе, перш ніж занурюватися у воду. Шеф-кухар подасть вам омлет після лазні, а потім вам потрібно відпочити.

Вона подарувала йому гримасу, яку можна було вважати усмішкою, вкинула плавати до ванни помаранч і залишилася чекати на його одіж за дверима лазні. Коли він просунув їй за двері своє манаття, вона взяла його обережно двома пальчиками, перекинула через ломаку, яку тримала в другій руці, і з цим зникла.

Вже смеркалося, коли Ганнібал прокинувся — раптом і одразу, як звик у казармі. Спершу рухалися тільки його очі, поки він усвідомив, де перебуває. Чистий у чистій постелі. Крізь фрамугу линуло останнє світло довгого французького надвечір’я. На стільці поряд із ним лежало бавовняне кімоно. Він одягся. Ступні приємно холодила кам’яна підлога коридору, кам’яні сходи були з вичовганою століттями виїмкою, як у замку Лектер. Знадвору, з-під лілового неба, до нього долітали звуки кухні: там готували вечерю.