Довга нiч над Сунжею

— Оце двері, — сказав я, показуючи на двері, оббиті дермантином. — Бачите?

Гестапович з Барабашем згідно закивали.

— Зараз я сюди зайду. Відмички є?

— Ціла купа, — подзеленьчав ними Барабаш.

— От і добре. За десять хвилин відімкнете двері й зайдете. Що робити далі, я вам скажу. А тепер — нагору.

Коли вони піднялися на горішній поверх, я натиснув дзвоник.

Двері клацнули. В щілину виглянула Леся.

— Оой, — зраділа вона, — Оскар! Як ти мене знайшов?

— Я ж детектив, а не хрін собачий! — бркнув я, переступаючи поріг. — От, вирішив одвідати! Кавою пригостиш?

— Сідай, — сказала Леся. — А я оце тільки з ванни… не чекала тебе, знаєш!..

За хвилину на столі з'явився паруючий кавник. Я відпив кілька котків і заплющив очі. Ну й день сьогодні ж видався!

— Ти чимсь заклопотаний? — поспиталася Леся своїм оксамитовим голосочком.

Я струснув головою. Не було геть ніякого бажання грати цю комедію й далі.

— Глобуса провела?

Вона завмерла.

— Якого ще Глобуса?..

— Не клей з себе дурепу! — гостро сказав я. — Коханця свого!

— Що ти верзеш?! — вигукнула вона, ставлячи чашку на столик. Очі її неспокійно забігали.

Я втомлено зітхнув.

— Гра скінчилася, голубонько! Тебе розсекречено. Це ти організувала витік інформації?

Вона схопилася на ноги.

— Оскаре… — сказала вона.

— Сядь! — гримнув я. — І не держи мене за дурнішого, ніж я є насправді! Диви яке… целку з себе корчить! Куди він поїхав?

Вона довго дивилася на мене, й лице її мінялося.

— Він поїхав у Грозний, — нарешті сказала вона, і її очі зблиснули металом. — Вам його не впіймати!

— Він хоче забити Дудаєва?

— Він уб'є його. Неодмінно! — В її голосі звучала погорда. — Він герой… він — справжній чоловік! А ви, мусульманські покидьки, ніколи не візьмете над нами верх! Вас усіх виріжуть до ноги, щоб і сліду од вас не лишилося, ні з вашої віри!..

— Отот! — покивав я. — Значить, чуття мене таки не підвело. Якраз учора я тебе й запідозрив!

Вона підійшла до трюма й, взявши щітку, стала розчісувати коси.

— Ну, — сказала вона, — вбивай мене тепер!

— Кому ти потрібна, — буркнув я, знову беручись до кави. — От Глобуса, того заб'ємо! А ти…

Леся поклала щітку й, видивляючись у трюмо, взяла щось на столику. Тоді різко обернулася.

— Здохни ж, мусульманська наволоч! — завищала вона.

Автоматичне лезо викидного ножа прошиває людину на відстані двадцяти метрів. Коли механізм клацнув, я зреагував зі швидкістю комп'ютера: поворот корпусу, удар по дотичній — і лезо, круто змінивши траєкторію, в однісінький мент пришпилило її до стіни.

— Веее! — залементувала вона.

— За часів мого дитинства, — сказав я, запалюючи цигарку, — мені доводилося чути легенди про козаків, які рукою ловили кулі. Певна річ, в те мало вірилося. Аж коли я був у полоні, то в фортеці Бадабера подібні трюки демонстрували негри з організації «Чорні пантери». Щоправда, вони ловили не кулю, а ножа… причому зубами. А оцей трюк… любав моя, це ж елементарно! Глобус так не вміє, правда?

— Мені боооляче! — квилила вона, звиваючись всеньким тілом.

— Не дурій! — втомлено сказав я, підходячи до неї. — Тобі защемило рукав… і трохи шкури!

Я взявся за лезо й одним ривком висмикнув його із стіни.

— Ну?

Леся стягла халат із плеча й стала розглядати садно.

— Бачиш, що ти накоїв! — знову зарепетувала вона. — Садист… убивця, щоб ти провалився!

Я вухам своїм не повірив, — наче це й не вона іще мить тому важилася мене забити! Справді, жінка — це суцільна таємниця… І таємниця ота полягає в підступі, брехні й лукавстві. Та жодна з моїх гадюк до такого не додумалася б!

— Гаразд, — нетерпляче сказав я, — кінчай цю комедію! Одягайся — й поїдемо!

Сльози її вмент висохли.

— Куди, Оскаре?

— До Бені в лавку — сирі вареники їсти! — гаркнув я. — Одягайся, кажу тобі!

— Ти здаси мене в службу безпеки… га, Оскаре?

Де ті два йолопи, подумав я розлючено. Казав же, — через десять хвилин!..

— А куди ж іще? Там з тебе душу витрясуть…

— А може… — поглянула вона на мене.

— Що? — нетерпляче поспитавсь я.

— Пам'ятаєш, як нам було добре вдвох? Невже ти зараз цього не хочеш?

Я понуро мовчав.

— Поглянь! — Вона розстебнула халат, і він ковзнув до її ніг. — Невже оце все нічого не варто?

Її зграбне пещене тіло трепетало кожною жилочкою. Високі груди з пружними кораловими вершечками, тоненька лебедина талія, круті молочнобілі сідниці якихось наївноцнотливих кшталтів… Ну справжнісіньке тобі чудо анатомії!

— Ти хочеш, аби все оце перетворилося в криваве місиво? — тихо запитала вона, обертаючись переді мною. — А воно ж може приносити втіху!

Взяти б реміняку, подумав я, та всипати тобі нижче спини, — щоб це місце в тебе ще й упоперек репнуло! Шкода, що це нітрохи не допоможе справі.

— Щось не хочеться! — насмішкувато сказав я. — І знаєш, чому?

Леся завмерла.

— Чому ж? — тихо запитала вона.

— Зад у тебе надто вже хитрий! Хоча, кажуть, і на такий зад фалос може знайтися… такий, знаєш, — із гвинтом!

В передпокої відчинилися двері.

— Взяти її — і в машину! — сказав я, не озираючись. Барабаш із Гестаповичем виступили вперед. — Не бити й не знущатися… а то голови поодриваю! І щоб без шуму, втямили?

Леся стояла й дивилася на них.

— Нуну, — сказав Барабаш, добуваючи наручники. — Не розказуй нам, як треба провадити затримання… Розумний який, бач!

Я вийшов з квартири й понуро почвалав униз.

Ми вже виїхали з двору, коли я обернувсь до неї.

— Ти сказала: Глобус — герой? Так от, його уб'ють. Його уб'ють в чеснім поєдинку. Один на один. За всіма правилами. Я обіцяю тобі.

— Його уб'єш ти?

Я похитав головою.

— Проти мене йому не вистояти. Його уб'є Ронні. Ось цей… — Я кивнув на янкі, котрий сидів поруч зі мною. — Я постараюсь, щоб цей поєдинок зняли на відеоплівку. Ти матимеш нагоду побачити його на власні очі. І тоді ти переконаєшся, який він герой.

— А якщо переможе Глобус?

— Тоді ми відпустимо його! — сказав я після довгої мовчанки.

Через дві години ми сиділи в кабінеті Мурата.

— Вона розповіла все, що знала, — сказав шеф, припалюючи сигару. — Я щойно з допиту.

— Ви застосували жорстких методів?

Мурат махнув рукою.

— Скополамін! Кому вона потрібна, щоб до неї застосовували насильство! Дурепа з дуреп, треба сказати! Глобус не платив їй ні копійки, — все, так би мовити, грунтувалося на коханні…

Я ковтнув трохи коньяку з кришталевого келишка й посмакував.

– І що ж вона виспівала?

— Витік інформації — пряма її робота. Ти знаєш Князєва?

— Це отой програміст, що працює в МурМура? Такий молодий хлопчина з довгим волоссям у вигляді конячого хвоста?

— Він, він… Ця дурепа обплутала його своїми тенетами. Він спав з нею, розповідав їй про все, що робиться в «Тартарі»… Ну, та це ще квіточки, — він допускав її у комп'ютерний зал!

— Нуу! — крутнув я головою. В комп'ютерний зал «Тартару» мали доступ лише одиниці, та й то за спеціальною системою магнітних перепусток. — Як же ж вона знімала інформацію?

— Росіяни розробили мініатюрний пристрій для зчитування інформації з випромінювання комп'ютера, — втомлено сказав шеф. — Вона записала кілька уривків із секретних файлів. Серед них якраз був отой, де містилася інформація про транспорт зі зброєю.

– І передала Глобусові, — повільно мовив я. — От же ж халепа, га!

— А той переслав їх у Москву, й там їх розшифрували. У зв'язку із цим нам доведеться поміняти всі секретні коди. Мало того, ми повинні згорнути цілий ряд комерційних операцій, відкликати своїх людей за кордоном, змінити всі шифри банківських рахунків… уяви собі!

— Це справжнісінька катастрофа! — пробурмотів я.

— На днях ФСК заарештувала наш банк у Москві… — Мурат помовчав. — Ми тримали його через підставних осіб, і звідти здійснювалися платежі за поставки зброї.