Три листки за вiкном

Петро слухав той спів, і в нього не було сну. Не було й урази від того, що вдіялося, тільки заціпеніле зчудування. Знав, що з цього лиха може не винести голови, але зараз це не вражало його. Дивився на білий клапоть дороги, що світився під місяцем, і ця дорога дивно знаджувала його. Був би вільний — неодмінно вийшов би на неї, заплющив би очі і пішов спокійно, переставляючи ноги, як сновида. Місячне проміння потоком уливалося б у його розхилену душу і розсівалося б там. Наповнювався б ним і ще більше ціпенів. Все в ньому мерзло і вмирало, тільки серце ледь-ледь поколихувалося і сяк-так гнало кров. Дивився мертвим поглядом і вже не бачив і дороги. Ставав скляним стовпом, з якого теж починало струміти червонувате світло. Здалося йому, що це саме відчуває, перш ніж полетіти, й кажан. Ноги його легенько відпиралися від долівки, і йому увіч здалося, що варто відштовхнутися сильніше — і його пронесе крізь вузьке віконце, і замахає він широкими крильми, розрізаючи оцю червонясту темінь…

Це саме відчував, коли повертався тієї ночі від Горпини.

Був утішений і вмиротворений і знав тільки одну турботу: безшумно пробратися в повітку й заснути, перед тим помаривши. Ніч була темна й кудлата, небо обволоклося хмарами, і самотні вогники з хат тривожили тьму. Проходив повз хату Кошанського, і щось смикнуло його зупинитися. Вікно було освітлене, але й затулене. Перемахнув через тин і приклався до щілини. Побачив Кошанського, а побіч веселе, засміяне обличчя власної жінки. Кошанський обійняв її і раптом закрутив, аж затріпотіла і звіялася довга її одежа… Петро відхилився і знову переліз через тин. Ішов і поступово вивіювалася з нього добра тиша, якою був наповнений. «Треба мені гукнути людей і врізати їй полу, — подумав він, простуючи по дорозі. — Суд розірве нам шлюб, і буду я вільний!» Озирнувся крадькома: вікно Кошанського палахкотіло. «Я зараз підійду до найближчої хати і гукну її господаря». Він побачив подумки обличчя того, кого хотів гукнути, і на нього найшла остуда. Якась неміч чи кволість, несила чи страх, глуха нехіть — щось таке, що змучує йому душу і засіває попелом. «Я сам винуватий, — думав він, схиливши низько голову, — бо вона мене не любила від початку. Та і я її не праг!» Мимовільно згадав той час, коли послав старостів до Тетяни, відчай тоді його якийсь їв, а може, хотів швидше забути Горпину. Не міг нічого згадати гарного, а тільки сірий туман. Іде в тому тумані, а побіч ступає дівчина. І не дивляться вони одне на одного, а набоки… Він раптом спинився серед вулиці: не знав, куди йти. Знав тільки, що таки не покличе людей, щоб застукати жінку…

… Глухі, вкрадливі кроки розбудили його у хурдизі. Здригнувся і вдививсь у сутінь. Біла легка постать відділилася від дерев і безшелесне промайнула через залитий місячний двір.

— Петре, не спиш? — прошепотів жіночий голос.

— Це ти, Горпино? — спитав він знехотя.

— А хто ж би ще? Не береться мені до очей сон, — шепотіла вона, притискаючись до віконця з того боку. — Це я тебе занапастила…

— Ти тут не винувата, — сказав він. — Тут, здається, ніхто не винуватий…

— Дала тобі тих ягід… — В її голосі прочулися сльози. — Хочу зголосити про це на уряді.

— Тоді всі знатимуть, що ти таємно зустрічалася зі мною, жонатим чоловіком, — сказав він зовсім тихо. — Сама знаєш, чим це скінчиться…

— Чи треба конче думати, чим це кінчиться?

— Тебе, хазяйську дочку, виб'ють на ратушу різками, а я повинен буду повернутися до жінки, також закуштувавши київ…

— Я це знаю, — прошепотіла вона. — Твоя жінка тобі смерті зичить.

— А то ж чому?

— Тоді зможе з Кошанським шлюб узяти.

— Звідки знаєш?

— Мати казали. Так радіє, що це з тобою приключилося. Я оце довго думала… Знаю тебе: і під киями мене не викажеш. Тому сама зголошусь і врятую тебе.

— Собі ганьбу на голову взявши, — сказав він, — а мене не вирятувавши…

— Що ж нам робити, Петре? — зойкнула вона. — Адже видить бог: не злодій ти, не злодій!

— Звісно, що не злодій, — тихо сказав Петро. — А робитимеш те, що тобі скажу…

В його змертвілий голос вкралися теплі нотки, очі ж начебто позбулися нерухомої закляклості і вперше блиснули ясно й жваво.

— Вони не посміють мене вбити, — сказав він. — Розграблять моє добро, а на більше їх не стане. Вирок виречуть, але я їх, Горпино, добре знаю: малодушні вони й боягузливі…

— Що ж вони тобі зроблять?

— А нічого. Виб'ють киями і проженуть із міста.

— Ой! — затулила рота Горпина.

— Не страшись, — сказав він тепло. — Знаю: так воно буде. Я їх оскаржити не зможу, бо завжди одного винуватять, а не громаду. Коли затаврують мене — гірше, а ні — вільним чоловіком учинюся…

— А коли тебе все-таки повісять?

— Не стане в них на це духу, — сказав Петро. — Кожен, добром моїм поживившись, не схоче брати ще я цього гріха собі на голову.

– І все-таки боюся я, Петре, — сказала Горпина. — Дуже боюся!

— Я вже все розміркував, — спокійно озвався Петро. — Світ широкий, і є в ньому не одна забіч, де б чесний чоловік зміг би вільно на сонце дивитися. Знайду таке місце й житиму.

– І там на лободі вареники ростимуть? — гірко спитала вона.

— Нічого сміятися! — відказав серйозно. — А може, й ростимуть. Люди надаремно не стануть плескати язиками. А коли він є, той край, напевно, його знайду.

— А я?

— А тоді й за тобою повернуся. Виведу тебе вночі — і втечемо світ за очі. Але треба знати, куди втікать…

— У землю чучванську, — знову гірко пожартувала вона.

– І де та земля чучванська — треба знати, — сказав так само розважно Петро. — Бо що ми знаємо тут, у себе? Десять навколишніх сіл. Я не раз слухав, що розказують про свої мандри дяки.

— А коли вони брешуть, Петре?

— Трохи, може, і брешуть. Але не вірю, щоб усі брехали. Чогось із того, що кажуть, нема, а щось таки є. І я розшукаю той край, де не боятимуся собі на голову даремної звади.

— Боже ж ти мій, боже! — захиталася по той бік віконця Горпина. — За одну лубку ягід таке лихо діється! Хай би вже впало на мене воно, а ти звільнився б!

— Ще раз кажу тобі, Горпино: не звільнився б! — спокійно сказав він. — Знову вернувся б до жінки, але там, де ненависть, немає життя, Горпино! Та й люди цього не дозволять. Там, на дворищі в мене, вони вже зголосили за своє половину мого добра. Тож і тебе вшетечницею назвуть, а крадіж мені все одно припишуть… Йди додому, Горпино, і не бійся. Коли судилося нам зійтись, бог допоможе, а ні — то й ні!

Вона зітхнула так, як зітхає вітер, коли хоче пройтись по землі й перевірити, чи тихо скрізь і чи всі сплять, і відступила від вікна. Спинилася серед двору, а тоді ще раз вернулася.

— Може, ти голодний, Петре, то я принесу!

– Їсти мені жінка носить, — сказав усе тим же сумирно-безбарвним голосом Петро. — Не хочу, щоб тебе хтось біля мене застав.

І знову вона зітхнула, наче вітер, і, хитнувши білим рукавом, швидко й безшумно подалася геть. Тоді почув він, що таки співають від ставу, наслідуючи пташок, жаби, а по містечку валують один до одного собаки. Знову закостенів і заціпенів він біля віконечка, погляд його мертвий зробився, бо знову дивився на червоний, незрушний місяць із сірими тінями людських постатей на собі.

5

Вранці на ратуш сходилися поважні господарі. Купу добра було звалено в дворі, тут-таки стояли прив'язані корова й кінь, і господарі перебирали речі, роздивляючись. Прийшла й Тетяна, і Степан Кошанський сказав так, щоб чули всі:

— Можеш, Тетяно, зголосити всі речі, що належать тобі особисто, суд їх поверне.

Тетяна кивнула і почала відбирати з купи одежі жіночу, а також дещо з речей пожиткових.

З'являлися один по одному й урядові: сотник, городовий отаман, війт, сотенний осавула й бурмистри. Вони поважно розсілися тут-таки, за вкопаним у землю столом, починаючи розправу.

— Що впізнала тут свого, Маріє Тимофіїхо, — спитав сотник Костенецький.

Тимофіїха виступила з юрби і сказала голосно й чітко, щоб писар устиг записати іі слово: