Три листки за вiкном

Петро знову приклався до поставця, після чого засміявся й закрутив головою.

— Брехня все це, — сказав голосно. — Брехня брехнею!

За спиною засопіла корова, ремигаючи, він повернувся до неї і побачив вологі й затуманені очі. Десь так дивилася на нього й Оришка.

Зирнув у просвіт дверей. Видно було двір і в ньому повно людей, що завзято гопцювали. Стукотіли підборами і щось вигукували. В тому тлумі виступили на мент Петрові батько і мати — батькове обличчя раптом попливло на хлопця. Було суворе, вусате, з насурмленими бровами. Петро злякано приплющився, і з'явилися в нього на очах сльози.

Бачив перед собою широку, качкувату Оришчину постать: бігла від нього по траві, блискаючи чорними п'ятами. Незграбно крутила зігнутими в ліктях руками. Обернулася до нього, засвітило розплиле обличчя і пекучі чорні очі.

Петро здригнувся від огиди і замотав головою. Відтак поліз у темний кут, притискаючи однією рукою поставець. Там, у кутку, він знову сів і задивився перед себе голубими, здивованими і зчумілими очима.

— А що, Петре, — почув Оришчин голос, — воно ж таки сталося?

Він зирнув злякано в той бік, звідки пролунав голос. Дивилася на нього вологими, затуманеними очима корова й монотонно ремигала.

5

Року 1751, місяця серпня, двадцять дев'ятого дня на лохвицький уряд прийшов Кость Гресь, сотенний козак, городовий житель зі своєю дочкою Оришкою.

— Хочу заявити вам, панове урядові, — сказав він, — що над моєю дочкою поглумилися: вона зайшла в тяж. Коли я почав допитуватися, з ким утратила панєнство, то сказала, що збавив її Петро Запаренко й іншого вона до себе не відає.

Він повів у бік дочки суворим оком, і та опустила голову, знітилася і захлипала, пускаючи з очей сльози.

— Приходьте по обіді на ратуш, — сказав поважно сотник Гамалія. — Буде знято з вас допит.

Кость Гресь уклонився панам урядовим і гримнув на дочку:

— Кланяйся, хвойдо!

Оришка зігнулася і заскімлила тоненько, мов побите песеня, в той час, як її батько вже йшов сягнистою ступою до виходу. Орищка хитнула повним тілом і подріботіла слідом, сотник Гамалія прицмокнув голосно і почав колупатися, як то він звик, у зубах шпичкою.

— Знову весела справа, панове урядові, — сказав і, скривившись, подивився у вікно, за яким було видно шмат осяйної хмари.

Таку ж хмару побачив і Петро Запаренко, коли прокинувся того дня в хліві. Він лежав горілиць на соломі і дивився незмигно в прочіл. Голова йому розколювалася, він намагався пригадати, чому так важко й неприємно колотиться в його грудях серце. Але нічого не пригадав, хіба побачив біля себе порожній поставець, а коли пішов до дверей, то наступив на власну керею. Примружившись, став на вийсті а хліву і здивовано побачив, як через двір просто до нього йде одягнений у синє сердюк, і обличчя його потонуло в тіні — йшов той від сонця, тоді як сам Петро був тим сонцем густо облитий, аж мусив мружитися. На мить йому здалося, що сердюк — це знову-таки Оришка Гресівна, одягнена в чоловічу одежу, тенькнуло в ньому гостро, аж схопився за груди. Однак сердюк підійшов уже близько, і Петро побачив на його сутіннім обличчі довжелезні широкі вуса.

— Йди, Петре, на ратуш тебе звуть, — сказав сердюк, і Петро зчудувався:

— Це ж чого?

— Там тобі розкажуть, — сказав поважно сердюк і пригладив вуса. — Моє діло тебе звістити і відвести.

І вони пішли на ратуш, а на них зглядалися сусіди і питали в Петра й сердюка, що сталося, але ті мовчки проходили мимо, і тільки коли вийшли на міський майдан, начебто пробудився Петро і роззирнувся, шукаючи, чи не можна куди втекти. Бо весь він раптом почав наповнюватися несвідомим жахом, і той жах таки погнав би його в глибину вулиць, коли б не відчув чогось непевного сердюк і не взяв парубка за руку вище ліктя.

6

Оришка по обіді була не та, що вранці. Сміливо стояла перед панами урядовими, які запросили ще й колишнього обозного Павла Мартося. Петра вона начебто й не примічала.

— Я йшла у ліс по ягоди, — казала скоромовкою, наче дрібним бобом об стіну била, — й зустрів мене по дорозі Петро Запаренко. Пристав до мене, що проведе до лісу, і таки провів. Вгостив мене чаркою й упоїв. Потім, жартуючи і залицяючись, почав клястися, що візьме мене за жінку.

— Чи стрічалися ви потім? — спитав Павло Мартось.

— Коли було в Запари весілля, прийшла туди дивитися, — так само скоромовкою оповідала Оришка. — Тоді він, люди це бачили, зо мною женихався. Потім став вечір, і я пішла додому. Тоді Петро нагнав мене на дорозі і став кликати: «Ходімо десь поговоримо!» Я ж, послухавши, пішла на свою луку, і там він знову пообіцяв узяти мене за жінку. А побачивши, що Петро мене зводить, я сказала своєму батькові. А тепер і вам, панове урядові, голошу.

Петро стояв серед покою блідий і випитий, здавалося, не лишилось у ньому ні кровинки. Намагався зустрітися очима з Оришкою, але та відверталася. В цей час несподівано затарабанив об шиби дощ, хоч досі все було залите сонцем, і всі обернулися й зачудувалися: на склі тремтіли великі, лискучі краплі. Тоді Петро відкашлявся і ступив до столу, за яким сиділи урядові:

— Не вірте їй, панове, ні слова. Це вона хоче мене на собі оженити. Я ані жодною мірою не повинен і ніколи до неї не приставав!

— Чи зустрічався ти з нею на дорозі, коли йшла по ягоди в ліс? — спитав Мартось.

— Зустрічався, але розминувся, трохи поженихавшись, — відповів Петро.

На те Оришка вдарила кулаком об кулак і пішла супроти Петра, блискаючи гнівно очима. Залящала, звищуючи голос, і той ляскіт був такий нестримний і такий тонкий, що урядові аж шиями закрутили. Відтак звівся сотник Гамалія і гримнув кулаком по столі, аж завмерла Оришка, так і не висипавши з себе всіх прокльонів. У тиші, що настала, залунав схвильований Петрів голос.

— Я не повинен, — сказав він. — І не відаю, для чого вона на мене напастує, хіба наважила, щоб я її взяв за себе. Але оскільки вона так учинила, не хочу її брати за себе!

Тоді Оришка заплакала, і плакала якось жалісно і скімливо, наче побите песеня, густо висипаючи з очей сльози, і, мов навмисне, заплакали шибки на вікнах, бо знову затарабанив об них дощ, краплі ковзали по склу, лишаючи світлі борозенки, в яких блищало сонячне проміння, бо темна хмара висіла тільки над ними, а небо зусібіч грало лискучими, купчастими оболоками.

— Вона завжди мене перепиняла, — сказав Петро аж заспокійним голосом, — і приставала до мене, але я завжди від неї тікав, бо не подобається вона мені і не можу я й любити… Я думаю, панове урядові, що й зілля приворотне вона проти мене виставляє і чарує мене, бо останніми днями неспокій мене посів. Через те й до чарки потягся, бо тільки тоді забуваю про ті її чари…

Оришка стояла супроти нього мовчки. Опустилася уся й поникла, але, коли зводила на нього очі, блищали вони дивним блиском, і Петрові від того наче вужі по тілі повзали.

— Що скажеш на його відмову? — спитав сотник. — Та й тобі не віримо, Петре Запаренку, а коли є незгода, обоє маєте знати, що буде…

— Можете мене бити й убивати, — здригнувшись, сказала Оришка. — А я стою на своєму: це він мене одурив!

Вона сама пішла в той куток, де стояла покарна лава, і лягла на неї, а сердюк прив'язав її.

— Бийте міцно, панове, — сказав сотник, — і питайте, чи не з направи чиєї і чи не з ненависті накладає таку річ на Запаренка?

Тоді злетіли вгору барбари і почали падати на Оришчину спину. Вона рвалася і вискотіла, кричала й горланила. Тоді припинили й бити, і вона знову повторила все, що раніше, і знову злетіли барбари — криваві плями почали розповзатися по сорочці.

Петро підійшов до вікна й дивився туди, де прослався міський майдан. Ішло через той майдан кілька жінок, на ходу розмовляючи, і їхав віз, на якому спокійно помахував батогом величезний кудлатий дядько. Грався з собакою хлопчик, втікаючи від нього, і собака, певне, гавкав, бо швидко розтуляв і затуляв писка; хлопець сміявся, блискотів зубами, і все це — хати зусібіч і сади — було залите сонцем, а що пройшов недавно сліпий дощ, то зелень сяяла й мерехтіла. Йому захотілося повернутися і сказати, щоб не мучили ту закляту дівку, яка хоч і напастує на нього, але все-таки любить. Стало дивно, що так буває у світі: одне хоче другого, а той другий — ні! Заплющився від урази, знав, що, коли витримає тортури та, котра вискотить зараз під барбарами, на лаву ляже він, а лава буде тепла від її тіла й крові. Це буде єдина спільність, якої вони справді в цьому світі досягнуть, і не переступити їм іншої межі. Коли б оженився з нею, то був би принижений і упосліджений, а коли затнеться на своєму, його можуть на цій лаві й покалічити. Аж озирнувся затравлено, бо не знав виходу із цієї халепи.