Три листки за вiкном

Лубка випала йому з рук, борлак нервово ковзнувся по шиї, бо в горлі таки пересохло, він стояв і чекав. Чекав того, що мало до нього прийти.

Цю історію я почув тої ж таки вітряної осені 1751 року і оповів її мені давній приятель, канцеляриста Грицько Підопригора, який, у свою чергу, чув її від Григорія Костенецького, конотопського сотника. Мені здалося, що той Петро, котрого бачив я вбитим, міг бути й Петром Легеньким.

Ми смакували тоді з моїм приятелем старим, запашним медом, що його купив я в Івана Скиби, і вітер налітав на мій дім, наче намірявся його завалити. Був той дім дерев'яний, вітер знаходив шпари і тонко в них висвистував. Під ту музику оповів я Грицькові й про Запаренка, і він сказав після задуми:

— Життя людське тим і дивне, що в ньому подібного стільки ж, як і неподібного.

Ми примовкли і слухали якийсь час вітер. Я відчував мокрий, змерзлий простір, що стелився за моїми вікнами. Вітер рвав із дерев останнє листя і ніс його, доки не припечатував до паркану, стіни чи вікна. Один із таких листків приліпився і до нашої шиби, і ми обоє одночасно туди позирнули.

— Лишайся переночуй, — запропонував я Підопригорі. — Негода така!..

— Для доброго козака — хіба це негода? — засміявся Грицько і таки поїхав.

Я вийшов на ганок, щоб провести його, вітер нападав накотами і тріпотів кінчиками одежі.

— Сидиш тут, як ведмідь у барлозі, — гукнув мені Грицько, розвертаючи коня. — Приїзди коли й до мене.

Вітер накинув на нього кілька листків, і він відмахнувся від них, як од надокучливих птиць. Махнув рукою й поїхав сірою, болотистою вулицею.

Я повернувсь у свій дім і відчув раптом його порожнечу. Дім зітхав під ударами вітру і начебто на щось скаржився. Саме в цей мент я й відчув, що Грицько мав рацію. Власне, не зрозумів, а відчув: щось мені трохи прояснилося. Не хотів ще додумувати цього до кінця, бо що знаю про цей світ і чи можу його судити?

Мимовільно згадав Стефана Савича — захотілося розповісти обидві історії саме йому. Був певний, що знайдемо з ним спільну мову, адже її вже ми знаходили. Міг би розповісти йому ще про одне — про те він також заговорював. Кілька днів тому прийшов гетьманський універсал, у якому звідомлялося про вигаданого месію. Такий чоловік справді з'явивсь у наших краях, ходить від села до села й баламутить людей. Цей псевдомесія насправді козак із-над Орелі Петро, в універсалі наказувалося зловити його, де б не появився, забити в кайдани і відправити до генеральної канцелярії, як звичайного злочинця і плевосіятеля. Але найбільше мене цікавило не те: із дяком Стефаном я міг удосталь наговоритися про мистецтво складати вірші — таку потребу маю завжди, коли душа з'являє невияснений біль, а самота бере раптом за горло. Відтак годі мені вже тішитися зі свого затворництва, і мене тягне напитися не лише тонкого меду. Тоді я можу, хиляючись з боку на бік, як найубогіший простолюдин, горлати в нічну темінь пісню і знаходити в тому задоволення. Такі пориви завжди живуть у мені, і спиняє мене хіба те, що грубої пісні ніколи я не заспіваю, а тонкої й милозвучної поготів, — надто це мене розчулює. Може, тому я йду на середній шлях, сідаю до столу і присуваю до себе чистий папір. Ось і зараз, провівши Грицька, маю той-таки неспокій. Вже зачинив за собою всі засуви й замки і повільно йду на самотній вогник свічки, що тепліє на моєму столі. Він похитується, нагинаючись чи в один чи в другий бік: покоєм гуляли невидимі струмені, вітер все-таки знаходив, як проникнути до мене. На тому ж таки столі стояв недопитий мед — верх умієтності чарівника напоїв Івана Скиби — і два келихи. Я налив собі трохи меду і потримав його в роті, щоб відчути глибоку настояність. Вітер насідав на шиби, і мені здалося, що ті аж прогиналися під його напором. Вогник схитнувся і ледве не зіскочив із гноту. Цього було досить, щоб відчув я глибокойдучий із простору поклик. Рука моя мимоволі потяглася до пера і за мить почала писати швидко й гінко, засипаючи мою книжицю рядками.

Але й такого писання було не досить, щоб звільнитись од тягаря туги, яка так важко мене пригнітила. Тоді я зробив ще одне — це чиню не так часто, а тільки в особливих випадках: сів перечитати чудні, як на мене, записи, зроблені дідом моїм Іллею. Вони перейшли у спадок саме мені: задля них я поступився сестрі родинним сріблом — дідів діаріуш цінніший мені срібла. Віддав оправити його у шкіру із застібками, і він лежить у мене серед інших книжок. Я читав цей рукопис не раз і знаходив щоразу щось раніше непрочитане. Мій дід був чоловік нещасний, але й мудрий. Він любив світ, хоч не знайшов у ньому доброго ладу — надто високою мудрістю хотів жити. Він вірив у сни та візії, бо вони, очевидно, часто його навідували, однак більше було того, що вклала йому в голову мудрість його часу. Часом дідові одкровення мене увіч веселили (була це мудра наївність старих дітваків), а часом смутили. Отож просидів я над рукописом далеко за північ — сьогодні дідова історія мене смутила. Захотілося раптом прийти з цієї моєї ночі у ніч його, у його вічність, простягти йому руку й поспівчувати; не було в дідовому житті людини, яка зробила б це по-справжньому за його життя. Мені захотілося повернутися духом у минулий час і завітати на пасіку діда Іллі тією тінню, які любив він описувати. Але ніколи, ніввіки не зможу я, діду, прийти до тебе навіть тінню — ми розминулись у цьому світі. Єдиний спосіб, діду, з'єднатися мені з тобою — поспівчувати тобі. Ти обірвав свій рукопис на півслові, і я відчуваю од того жаль; ти хотів миру, не маючи його, і я співчуваю тобі; ти славив неспокійність духу, а жив убогим життям, хотів любити й не мав кого — я відчуваю від того жаль. Дивні ночі бувають, діду. Такі ночі, коли й справді можна повірити в казку чи в небилицю. І я вірю в казку, що ти знав про мене, бо книгу свою якомусь читальнику посилав. Ти послав свою книгу найретельнішому читальнику: він читає й перечитує її, і співчуття його — ніби вогняна квітка серед ночі. Вклоняюся твоїй пам'яті, діду, але не перестаю через те співчувати тобі: жаль мене з'їдає, жалкий жаль!

РОЗДІЛ IV

Петро утеклий третій

1

Про третього Петра утеклого розповів мені, бувши у нас на ярмарку, батуринський війт Семен Герасименко, якого в'яже зі мною давня знайомість. Я слухав ту печальну історію і думав, що цієї осені майже не було сонячних днів і оце тільки з тиждень, як вони тривають. Вчора я мимохіть згадав при Івані Скибі рудівську історію і не втерпів, щоб розповісти про двох Петрів — Запаренка й Легенького, яких вважають за пропалих.