Срiбний павук

Прибувши в Бразилію, Кароль першим чином порадів з того, що зекономив гроші, а потім почав шукати знавця японської мови. В публічній бібліотеці йому порадили звернутися до журналістів. Кароль відшукав редакцію газети, назву якої второпати не зміг, відрекомендувався англійським студентом і спитав про японіста. На його щастя, власний кореспондент цієї газети був саме в редакції і за випивку переклав статтю, що цікавила Кароля… португальською. Кароль уже зміг прочитати ім’я автора: Марія Видатга. Гарвардський університет, США. Ага, ось де вона, лише не ясно, в якій ролі — студентки, якоїсь аспірантки чи, може, професорки. Від неї всього можна чекати. Потім він знайшов журналіста-італійця, який теж за розпиту на двох пляшку скотчу переклав статтю італійською. Кароль, крім рідної української, добре знав румунську і німецьку, непогано польську, англійську, французьку і трохи гірше санскрит, а ось італійську — геть погано. Він понишпорив букіністичними крамницями і знайшов… італійсько-російський словник. Позаяк російською він теж не все розумів, то відшукав собі російсько-німецький словник. Таким чином Кароль нарешті прочитав Маріїну статтю. Називалася вона «Реліквії окультних орденів». Один абзац Кароль в японському журналі обвів червоним олівцем і зробив переклад українською, потім трохи подумав і переклав його ще й німецькою.

Незважаючи на безсонну, проведену за словниками, ніч, Кароль того ж дня виїхав у Арґентину. В Буенос-Айресі, попиячивши з місцевими журналістами, яким видавав себе за німця, дізнався, що здебільшого есесівці осіли на півдні. Отож Кароль вирушив на південь. А перед тим заробив сто американських доларів за роботу «журналістського негра». Він написав серію статей про повоєнну Німеччину, які в іспаномовному варіянті підписав один багатий журналіст з гучним ім’ям.

Кароль, як його навчили знаючі люди, рухався вздовж узбережжя і робив екскурси в глиб країни. З Буенос-Айреса в Санта-Роса, з Трес-Арройоса в Неукен, з В’єдми в Сан-Карлос-Барічоле і так далі. Скрізь він рекомендувався німцем з натяком на есесівське минуле і обережно розпитував про Гельмута. В Санта-Крус колишній слідчий ґештапо сказав йому, що штурмфюрер СС Гартль у Ріо-Гальєґо під чилійським кордоном. Працює механіком по дизельних двигунах.

Кароль заробляв, де міг, навіть брався копати ями на цвинтарях, але гроші безжально танули. Він спродав усі свої речі: шкіряну валізу, велюровий капелюх, шовкову краватку, потім черга дійшла до подарунків з анонімної посилки — годинника, запальнички, авторучки, з вартісного в нього залишився лише срібний ланцюжок на шиї з хрестиком та монетою і сувій перґаменту, але вже без срібних кілець.

Обшарпаний, голодний, нестрижений і неголений, свій у середовищі портових волоцюг, ранньої південноамериканської осени Кароль прибув у Ріо-Гальєґо. Майстерня з ремонту дизелів у місті була лише одна, тож він вирушив туди. Гельмута він не впізнав: з майстерні вийшов якийсь засмальцьований дядько з обпеченою шиєю у дірявому капелюсі. Втім Гельмут теж не впізнав худого люмпака, що відірвав його від роботи…

— Ось тут я живу, Каролю, — Гельмут запросив його до халупи, оббитої руберойдом, — звичайно, не палаццо, але я маю саморобний душ.

У халупі було бідно, але дуже чисто. Вони помилися під душем, вода для якого нагрівалася сонцем, Гельмут дав Каролеви чисту білу футболку, переодягнувся сам і витягнув з шафки літр червоного вина і шматок козячого сиру.

— А тепер кажи, — весело почав Гельмут, — що привело тебе аж сюди?

— Тебе шукав.

— Може, скажеш, що з дружніх спонукань?

— Ні, звичайно, мотиви у мене суто меркантильні, адже це ти викрав тоді у квестора Болокана капшук зі срібними монетами, га, Гельмуте?

— Я, Каролю.

— Але навіщо?

— Якщо чесно, я не знаю, мені Гесс дав наказ добути те срібло, потім я потрапив на фронт, Гесс утік до Англії…

— Де вони? — в Кароля пересохло горло, але руки так затремтіли, що він не зміг піднести до рота склянку вина.

— Тут, зі мною.

— Тут? — розчулено перепитав Кароль.

— Тут, — підтвердив Гельмут.

Кароль випив склянку вина і сказав:

— Чи є тут десь пристойна кнайпа?

— Є, ресторан «Два пінґвіни», а що?

— У мене є остання десятка, американськими грішми, давай підемо туди, вип’ємо чогось доброго, і ти усе дізнаєшся.

Гельмут замкнув свою халупу, а Кароль узяв під пахву японський журнал, і вони пішли в центр Ріо-Гальєґо. У «Двох пінґвінах» зайняли столик на терасі під парусиновим тентом і замовили пляшку «енессі», сиру «брі» і зеленого салату. Випили.

— Слухай, — запитав Кароль, — а звідки Гесс знав про срібні?

— Важко сказати. Очевидно, він мав інформацію, що вони десь у Чернівцях. Тому й дав мені авдієнцію. А коли дізнався, що я тримав їх у руках, мало мене не розтеліпав. Заспокоївшися, дав отой наказ…

— А тепер прочитай ось це, — Кароль кинув перед Гельмутом японський журнал.

— Жартуєш?

— А-а-а, — Кароль взяв журнал і розкрив його на сторінці з Маріїною статтею. Гельмут впізнав Марію, трохи почервонів, а потім здивовано кинув:

— Якби я ще знав японську.

— Читай, — Кароль витягнув з кишені папірець з перекладом. Гельмут почав повільно читати вголос:

— Тридцять срібних тетрадрахм, які Скарбник Синедріону Міферкант…

— Стривай, я дам тобі німецький переклад, — він поміняв папірці, і Гельмут прочитав швидше.

— Зрозуміло, — сказав він дуже серйозно, — але в мене лише двадцять дев’ять срібних.

— Я знаю, — сказав Кароль і повільно зняв з шиї ланцюжок, витягнув з нього монету і нігтем великого пальця високо підкинув її догори. Вона весело перекидалася і в промінні сонця, що заходило, мінилася то срібним, то багровим блиском. Вони дивилися на цю гру світла і починали багато чого розуміти, наприклад, що вони вже не будуть бідними, що для них розпочнеться нове життя, що вони, очевидно, поїдуть в США, що вчитися захочуть, зрештою! Швидше за все, у Гарварді…

По-візантійськи багряне сонце торкнулося обрію, і срібняк, один з тридцяти, за які Юда з міста Каріот продав Ісуса з міста Назарет, упав на стіл. «Орлом» догори.

Кароль заночував у Гельмута. Вранці, прокинувшись майже одночасно, обидва подивились у вікно. Погода — холодний дощ із мокрим снігом — підтвердила зміни, які поволі відбувались в їхніх настроях: ставало незатишно, потім погано, далі препогано… Це і не похмілля, бо що вони там випили.

— Слухай, — протягнув замислено Гельмут, розпалюючи спиртівку під кавником.

— Я й сам починаю десь так міркувати, — перебив його Кароль.

— Що? — здивувався Гельмут.

— Що нема в нас грошей на поїздку в Америку, — сказав Кароль.

— А мене туди ніхто й не пустить, — сумно промовив Гельмут.

— То до куцого її, таку гонорову! — вибухнув Кароль!

— Кого? Америку чи? — завагався Гельмут.

— Чи…чи… — недобре буркнув Кароль.

— Знаєш, — непевно почав Гельмут, — мені потрібен напарник у цій майстерні, замовлень багато, сам ледве встигаю…

— А у мене є вибір?! — знизав плечима Кароль.

Після кави і нехитрих канапок з сиром вони запитально подивились один на одного.

— Я не знаю, — сказав Гельмут — в тебе на них більше прав.

— А давай їх знищимо! — твердо вимовив Кароль.

— Як?

— Переплавимо до дідька! Скільки вони завдали!..

— Ти впевнений?

— Так!

Вони пішли в майстерню. Там Гельмут розігрів невеликий ковальський горн на газі, взяв у руки маленький тигель і питально подивився на Кароля. Той узяв усі тридцять срібняків і висипав у тигель, який Гельмут одразу поставив у горн. Після цього обидва полегшено закурили.

Коли в тиглі забулькало срібло, Кароль узяв смужку міліметрової сталі і почав на земляній долівці викопувати хрест, глибиною десь на два пальці.

— Лий!

Срібло полилось у заглиблення. Вони тупцювали довкола. Зрештою краї канавок обвалилися, срібло розтеклось долівкою, і в результаті виплавилась безформна фігура, віддалено схожа на павука. Коли воно охололо, Гельмут узяв його кліщами і кинув у скриньку з кольоровим металом.