Срiбний павук

З іншого боку, посилилися репресії проти різного роду іреденти, а найперше української на Буковині. Через це буковинська екзекутива Організації українських націоналістів реорганізувала свою структуру: мережу осередків законспірувала і утворила кілька баз у Карпатах для мілітарного вишколу. Робилося це не стільки проти Румунії, скільки з огляду на розвиток майбутніх подій — ставало очевидним, що війна неминуча, і українці мусили мати свої силові структури.

Румунська преса, в тому числі й україномовна, лояльна до держави, шукала позитивний приклад протистояння совєтській аґресії у звитяжній Фінляндії. Той самий «Час» писав:

Але ні газета «Час», ні часопис «Соціял-демократен», ні аґенції «Радор» та «Ройтер», ні навіть румунський міністр пропаганди, за сумісництвом керівник єдиної політичної організації Румунії під назвою «Фронт національного відродження» Джюреску не знали того, що знав резидент британської розвідки на балканському напрямку, простий чернівецький комерсант Дж. Сі. Л., а саме — три ескадрильї британських бомбардувальників далекої дії вже перефарбовано та оздоблено свастикою — емблемою фінських ВПС і ось-ось вони відправляться бомбардувати Бакинське нафтове родовище. Вигода Британської імперії з цього планового рейду полягала у відплаті совєтам за допомогу Гітлерови в розбудові його люфтваффе, всім вже було ясно, що німецькі ВПС невдовзі почнуть бомбардувати Лондон.

Румунія за інерцією покладалася на Францію. З Букарешта бачилося, що країна, яка впродовж трьохсот років підтверджує своє реноме могутньої військової держави, дасть доброго прочухана Гітлерови, бо — лінія Мажино, мілітарні традиції, високий бойовий дух і все решта, — а потім і захистить свого балканського союзника — Румунію від совєтського павука. Про те, що німецькі танки працюють значною мірою на пальному з румунської нафти, говорити вголос було не прийнято. Цей козир відкладався на майбутнє, на той випадок, коли Румунії доведеться приєднатися до держав осі «Рим — Берлін», а якщо шляхетніше — Антикомінтернівського пакту.

Коли 14 травня німецькі війська перейшли французький кордон, дехто з румунських зверхників, підсміюючись, оголосив, що не пізніше, як за п’ять тижнів французька кавалерія ввійде у Берлін. Більш поінформовані мовчали, і правильно робили, бо 16 червня німці взяли Париж. Деякі з румунських впливових політиків з полегшенням зітхнули: кінець геополітичній роздвоєності і тепер надія лише на панів Муссоліні і Гітлера.

Того самого дня, коли стало відомо про падіння Парижа, Гельмут зовсім не втішний, як годилося б підпільному члену NSDAP, підійшов на службі до Кароля і тихо пробелькотів:

— Адже вона у Парижі?

— Чому ти так вважаєш? — Каролю дуже не сподобалося, що цей, хоча й друг, але все ж нацист, турбується про ЙОГО Марію.

— Інтуїція підказує, — невпевнено відповів Гельмут.

— А моя інтуїція підказує, що вона у Лондоні, — силувано засміявся Кароль, — тож заспокойся.

— Заспокойся! — витріщився Гельмут, відкинувши з чола пасмо білявого волосся, яке він останнім часом підстригав, як у Гітлера. — Тож наші «юнкерси» і «хайнкелі» щоднини скидують на той Лондон тонни бомб.

— Отож і скажи своїм, щоб не бомбували Лондон, бо там, мовляв, твоя знайома Марія Видатга!

— Знущаєшся! — скипів Гельмут. — Знайома. Яка вона мені знайома?

— А хто? — різко спитав Кароль. — Кохана?

Гельмут почервонів, а Кароль зблід, справа йшла до бійки. Але несподівано Кароль дружелюбно засміявся:

— Ти знаєш, а вона не в Парижі і не в Лондоні, — він блискавично згадав свою перевагу над Гельмутом щодо Маріїної прихильности з врахуванням свого майбутнього збагачення і легко відійшов, — вона, щоб ти знав, у Лісабоні, цілком мирному европейському місті.

— Звідки знаєш? — Гельмут дивився криво і недовірливо.

— Інтуїція! — засміявся Кароль і швидко змінив тему. — То ти думаєш частувати чи ні?

— Я? Частувати? — Гельмутови все це дуже не подобалося. — За що?

— Як за що? Ваші Париж взяли! З такої оказії треба пити французький коньяк.

— Добре, пішли.

Детективи одягли свої франтуваті капелюхи, не зважаючи на робочий час, покинули рідну квестуру і пішли в «Месеряшул Ромин», що на Панській вулиці. Не так далеко від колишньої ювелірної крамниці «Хризофілія», до речі…

А тим часом український націоналізм у совєтських вождів проґресував. 13 червня етнічний росіянин, який потрапив під згубний вплив українства, міністр закордонних справ Совєтського Союзу В. Молотов-Скрябін викликав до себе посла Німеччини в Москві Шуленбурґа і заявив, що во ім’я соборности української держави під назвою «УССР» треба стягнути докупи всі етнічні українські території, а для цього СССР буде анексовувати в Румунії Буковину і Бессарабію. Гер Шуленбурґ каже так і так, треба спитати фюрера. Фюрер як латентний австріяка сам мав око на Буковину яко споконвічний германський край, тому на територіяльне розширення СССР не погодився. Не пройнявся пан Гітлер українською ідеєю. Тоді етнічний грузин, що теж страждав на український націоналізм, товариш Сталін 23 червня устами Молотова-Скрябіна зартикулював буквально таке: «Совєтський уряд рішений застосувати силу, якщо б Румунія відхилила мирне полагодження справи Буковини й Бессарабії».

Що робити? Етнічний австріяка пан Гітлер устами етнічного німця гера Шуленбурґа каже, хай буде, Райх добра не забуває й у віддяку за Польщу підтримує Совєтський Союз супроти Румунії. Таким чином, залишилося питання техніки.

26 червня Молотов-Скрябін викликав посла Румунії в Москві домнула Г. Давідеску і вручив йому ноту, в якій, зокрема, йшлося: