Марафон завдовжки в тиждень

– Серед нас, кажете?.. – повторив роздумливо. – Тобто гітлерівські шпигуни?

Бобрьонок помітив, що Толкунов робить йому застережливі жести – опустив вії на знак того, що побачив їх і бере всю відповідальність на себе.

– Так, на вузлі завелися шпигуни, – ствердив. – Або помічники шпигунів, які збирають інформацію і передають її агентам.

– Нема різниці, – резонно зауважив Будашик. – Головне – допомагають фашистам.

– Мусимо їх знешкодити.

– Авжеж. І хочете, що,б ми підказали?..

– Покладаємо на вас великі надії.

Будашик помовчав. Нарешті сказав не дуже рішуче:

– Непевна це справа, прошу я вас, товариші офіцери. Начебто незручно на людей наговорювати.

У Бобрьонка пролягли дві жорсткі зморшки від носа до куточків губів. І одповів жорстко:

– Ви, коли пісок у букси сипали, оглядалися? І знали: в разі чого – розстріл. Вас би фашистські поплічники не пожаліли!

– Звичайно.

– А ви: наговорювати…

– Так… – Будашик сплів загрубілі пальці, стиснув їх. – Пишіть, прошу я вас, тільки файно перевіряйте. Бо маю на вас надію, фашисти б одразу всіх до стінки, а тепер наша влада, отже, справедлива, і без перевірки ніяк не можна.

– Перевіримо, і уважно, – пообіцяв Бобрьонок.

– Пишіть. Вовчик Степан Микитович, помічник машиніста, він до нас із Дрогобича перейшов, там, кажуть, німцям лизав… Брат у нього був в есесівській дивізії. Ну, брат – ще не доказ, але Вовчика цього, є така чутка, гітлерівське начальство поважало, а воно знало, кого поважати. До того ж, подейкують, брат його десь тут поблизу обертається.

– У бандер?

– Де ж іще?

Бобрьонок куточками очей побачив, як поворушився Толкунов: що ж, капітан мав рацію, повідомлення було важливе й вимагало перевірки.

– А ви за цим Вовчиком нічого не помічали? – поцікавився майор у Будашика. Той ледь помітно посміхнувся.

– Коли б помітили, товаришу офіцере, не мовчали б.

Бобрьонок збагнув, що припустився похибки, й позадкував:.

– Але ж буває таке: нема нічого конкретного, тобто прямих доказів, проте побічні…

– Не братиму гріха на душу, ми з цього Вовчика самі очей не спускаємо. За німців він машиністом був, тепер помічником, працює начебто нормально.

Бобрьонок хотів пояснити, що ворожі агенти, як правило, всі працюють добре, знають, що завоювати довіру можна лише сумлінною працею, проте утримався: не мали часу на довгі розмови, рахували кожну хвилину, і, може, саме тепер Вовчик передавав інформацію зв'язковому, щоб увечері гітлерівський радист вийшов в ефір з шифровкою про пересування через стрийський залізничний вузол ешелону з новенькими Т-34.

– Так, – мовив сухо, – прошу далі.

– А далі Хвостяк. Петро Петрович Хвостяк, токар деповський, нас уже розпитували про нього, та нічого про Хвостяка ми вашим товаришам не сказали. Для чого казати, коли доказів нема? Вам першому відкриюсь: є підозра, стукав він фашистам на нас, і криємось ми від нього давно. Жінки казали, Хвостяк за окупації вночі щось додому корзинами носив, отже, продукти. Певно, так воно й було, бо часи голодні, а він, прошу я вас, завжди вгодований. І дехто помічав, він з начальником депо спілкувався, іноді той викликав Хвостяка до себе, не часто, звичайно, та все ж в око кидалось.

– Перевіримо, – пообіцяв Бобрьонок.

– Третій – Іванців Микола Миколайович. Машиніст. Літній уже, в Стриї живе, а всі родичі в селі приміському. Сини в нього кудись зникли, троє синів, за німців двоє поліцаями служили, третій ще раніше кудись подався, ходять чутки – під Лебедем в СБ ходив. Той Іванців – куркуль, він за копійку горлянку перегризе, жінка овочами торгує, будинок – два поверхи, йому за будь-якої влади добре. Сини, либонь, з німцями пішли, а може, в навколишніх лісах обертаються. Все може бути, прошу я вас, однак і брехати можу на чоловіка, вибачте, але не люблю його, погано, що наклепав на нього, негарно це.

– Припиніть, – різко обірвав Будашика майор, – не до вибачень, і ми вдячні вам.

– Тож прошу уважно перевірити… У вас усе? Бо там паровоз стоїть і без мене не вийде.

Бобрьонок потиснув слюсареві руку міцно, відчувши силу й зашкарублість його долоні, подивився Будашикові вслід і побачив, що комендант щось записує на чистому аркуші паперу.

– За всіма цими типами – нагляд, – наказав капітанові. – Зможете організувати?

– Звичайно.

– Зв'язки… – сказав Толкунов. – Особливо – їхні зв'язки. А якщо ні з ким не спілкуються, нічого й не роблять…

– Угу, я розумію це, – кивнув комендант.

– І попитати сусідів.

– Зробимо.

– Завтра повідомите.

– Якщо помітимо щось підозріле, до завтра чекати не будемо, – запевнив комендант.

– Не ловіть мене на слові.

– Не треба ображатись, капітане, – втомлено махнув рукою комендант. – Я на війні з сорок першого й всього набачився. Робимо спільну справу, чого вже…

Толкунов приязно поклав йому руку на плече.

– Але ж кляті шпигуни в нас під носом, – пояснив, – і не знаю, як з тебе, але з мене й з майора голови знімуть.

– Моя голова нічим не краща за ваші.

– Викличіть, капітане, коменданта міста, – попросив Бобрьонок. Той закрутив ручку телефонного апарата, а майор стояв і думав: можливо, ніхто з трьох, названих Будашиком, не має відношення до переданої в ефір шифровки: певно, на лінії залізниці Львів – Стрий, може, й далі, до Сколе, діє мобільна група гітлерівських агентів, яка довго не затримується на одному місці. Можливо, наступне повідомлення буде передане з Дрогобича чи Самбора, хто його зна звідки, найпевніше, знову зі Львова, там на залізничному вузлі можна розвідати все, треба тільки мати надійних інформаторів.

Зараз вони з Толкуновим шукають шпигунів у Стриї. Он яку діяльність розгорнули, а тут уже, либонь, давно нема жодного агента, і всі їхні зусилля, вибачте, до шмиги.

Ці невеселі майорові роздуми перервав комендант. Попав Бобрьонкові трубку, повідомивши:

– Підполковник Козлов на дроті.

– Чи не зареєстровані, підполковнику, останнім часом надзвичайні події? – запитав Бобрьонок. – Або просто випадки?

– П'яні бійки вас, мабуть, не цікавлять?

– Ні..

– Напад озброєної фашистської банди на бійців, що відстали від своєї частини…

– Де?

– На узліссі по дорозі на Сколе.

– Чим закінчилось?

– Бійці залягли й відстрілялися. З нашого боку один поранений, двоє бандитів убито.

– Упізнані?

– Так, селяни з найближчого хутора впізнали одного. Колишній поліцай, мабуть, не встиг утекти з німцями.

Бобрьонок подумав: навряд чи ворожі агенти вдаватимуться до таких акцій. Для чого їм розпочинати бій з озброєними солдатами? Заради зброї? Вона їм практично не потрібна. Ні, то справді банда з гітлерівських недобитків, яким знадобилось продовольство і зброя. І нехай підполковник Козлов сам сушить собі голову, як ліквідувати банду.

– Усе? – запитав.

– Вбито шофера «студебекера».

Бобрьонок насторожився. Можливо, гітлерівським агентам знадобився транспорт?

– Де?

– По дорозі на Миколаїв.

– Точніше?

– На вісімнадцятому кілометрі.

– Там ліс підходить до дороги?

– Впритул. І шофера вбито на узліссі.

– Як?

– Ударом ножа в спину.

– Як дізналися?

– Селянин пас худобу й побачив. Дістався до роз'їзду, звідки подзвонили.

– Хвилинку… – Бобрьонок дістав карту з планшета, звірився з нею і запитав: – На роз'їзді поїзди зупиняються?

– Звичайно.

– На місце пригоди вже виїхали?

– Збирається мій заступник.

– А давно подзвонили?

– З годину.

– Затримайте свого заступника. Ми візьмемо його собою.

– Вважаєте, німецькі агенти?..

– Все може бути.

Гнати дві машини на місце пригоди не було рації: на задньому сидінні «віліса» поруч Толкунова вмостились помічник коменданта старший лейтенант Васюков та щофер автобату – він мав доставити до міста «студебекер». Дорога була пошматована вщент наступаючого технікою, фактично, від неї лишилися окремі асфальтові острівки, і Віктор намагався триматися хоч і роз'їждженого, але все ж не так покарьоженого узбіччя. Все одно «віліс» немилосердно кидало на вибоях, і швидкість рідко коли перевершувала тридцять-сорок кілометрів.