Чужа гра

— Ще раз почую тую псячу гавкотню, — заб'ю!

Теодор Данилович роздратовано нагадав дружині, яка досі крутилася перед дзеркалом у білизні, щоб вона поспішала.

— Сам іди! — визвірилася. — Зі своїми друзями-сифілітиками! Гадаєш, я дурепа, щоб не зрозуміти, чому вже місяць до мене не торкаєшся, спиш окремо і не п'єш?!

— Що ти верзеш?!

— Знаєш, що про нас люди у Чорнополі говорять?! Читав, що почали писати про вашу компанію?!

— Я — політик! А на політиків завжди виливають бруд!

— Політик?! Коли б люди знали, що ти за політик — прийдеш п'яний, обригаєшся, обісцишся — вся твоя політика!

— Ми збираємося до церкви! Треба духовно підготуватися!

— Ви обкрадаєте державу, трахаєте шльондр, і при тому ходите до церкви!

Хотів відгризнутися, але передумав. Розвернувся і вийшов, важко гримнувши дверима. Подумав: «Добре, що батько не дожив до цього часу»!

Машина не заводилася. Теодор Данилович підняв капот, зазирнув до середини, але з таким успіхом туди міг би зазирнути і полінезійський дикун.

Узяв таксі і наказав їхати на Аскольдову могилу. Ранок хороший, як святковий. На перехресті автомобіль різко зупинився. До салону вскочило двоє молодиків, притиснувши Швеця з обох боків. У черево боляче втиснулися пістолетні дула.

— Що вам треба? — запитав перелякано.

— Приїдемо на місце, дізнаєшся.

— Я нікуди не хочу їхати!

Але йому для профілактики врізали по печінці. Швець зігнувся дугою і застогнав.

— Я ж лікувався, мені не можна… — прохрипів.

— Радій, що про твоє лікування не дізналася преса…

— Я ж у церкву хотів…

— Завеземо… У труні.

Коли машина повернула на садові ділянки, Швецю одягнули на очі чорну хустку. Він несподівано втратив до всього інтерес, але відчув, що сьогодні не той день, коли помре.

… Машина зупинилася. Хлопці, що сиділи обіруч, наказали виходити, зняли з очей пов'язку. Мружачись до сонця, Швець озирнувся. Подвір'я огороджене високим парканом. Ворота — залізні, масивні. Йому порадили не витріщатися довкола. Потягнули в підвал. Там чекали Князь, Ірина та ще якісь кримінальні пики. У Швеця перелякано стислося серце. Витер з чола холодний піт.

— Нам треба твої свідчення проти «гремлінів», а також акції «Руської»… — сказав Ігор.

— Руська! — вигукнув, пригадавши сон. — Руська!.. А що означає, «нам треба»? — не зрозумів.

— Хочемо отримати назад завод, — пояснила Ірина. — Ти володієш ним незаконно.

— До кого «тикаєш»?! — обурився Швець, але знову дістав по печінці.

— До падлюки, на чиїх руках кров моїх батьків та чоловіка!

Охоронці посадили його на стілець.

— Можеш узагалі ніколи звідси не вийти, — сказав Князь. — Ви заслали Кірю викрасти доньку Ірини, щоб отримати акції «Оілхоуму».

— Нічого не знаю!

— Робимо обмін, — вів далі Князь. — У нас є касети з вашими сексуальними розвагами. Довідки, що лікуєш сифіліс, банківські папери про твої капітали в Австрії. Записи покійного Гуцула про аферу з кредитом на комбайни. Свідчення Петрушки. Завтра ці документи з'являться у світових виданнях, інформація з фрагментами порнофільму пройде по російських каналах.

Швець замислився. Акції «Руської» того не варті. Та й партайґеноссе переживають не кращі часи, щоб прикрити його дупу.

— Що я повинен зробити?

— Здай з тельбухами «гремлінів», їхні фінансову схеми, зв'язки і таке інше. Усі розклади по вбивству Анджея та батьків. Які завдання поставили перед Кірею. Якщо розкажеш чесно, залишимо шанс стати чесним чоловіком! — вирішила Ірина.

— Мені все одно фертик, — важко зітхнув.

— Завжди можна взяти колоду, перетасувати карти і почати гру спочатку, — запевнив Князь. — Принаймні це краще, ніж попрощатися з життям, коли до цього не готовий. Поряд трясовина… Смерть — не гідна такого політика, як ти.

Швець злякався. Справді, ніхто не дізнається, куди подівся, посварився з дружиною, грюкнув дверима… З Гуцулом заробляв добрі гроші. Тепер — копійки. Процес парламентського лобіювання перебрав Кірцун. Заробленим ділився неохоче…

— Вибору немає… Що буде з моїми свідченнями?

— Зафіксуємо на плівку для родинної відеотеки. Це буде тримати тебе на жорсткому повідку. Тепер ти — наша людина, — сказав Князь.

І Швець дав свідчення, зафіксовані в присутності Максиміва і двох понятих-охоронців. Пообіцяв завтра передати акції «Руської».

Коли поїхав геть, попросивши, щоб його відвезли до церкви, Ірина сказала:

— Треба було його вбити і за батьків, за Андрія!

— Досить трупів, — сказав Максимів. — Ця падлюка своє отримає.

Князь заскреготав зубами:

— Коли б не ти це зорганізував, Швець поїхав би з тягарем на ногах на дно!

— Скоро вони зжеруть один одного. Над цим працюємо.

— Треба мати справді єзуїтський терпець і розум, — втерла сльози Ірина. — До речі, що там у Німеччині?

— Охорона працює, — повідомив Князь.

— Поліція теж, — кивнув Максимів, — нічого не має статися. — Якщо ці виродки десь засвітяться, їм каюк.

— Від нервового напруження у мене постійне відчуття голоду. Давайте поїмо, — запропонувала Ірина. — … У середу маю дати відповідь Левчуку. Учора розмовляла з Красновим, він не проти нього, але з багатьма обмовками. Есбісти не повинні отримати жодної акції.

— Це правильно. Тоді ми завжди зможемо сказати йому «до побачення», — вирішив Князь. — Левчук наш єдиний союзник, який має реальну силу і владу.

— Вирішено, — сказала Ірина.

— Мені не подобається те, — зітхнув Максимів, — що у повітрі зависло питання — що далі з «Оілхоумом»? Підприємство стало рентабельним, і не слід кидати його під танк…

63

Щоранку в ліфті будинку, до якого переїхала жити Ірина, стояв запах парфумів. Коли поверталася з роботи — смерділо перегаром.

Якось увечері несподівано приїхала Оленка. Під мухою. З нею був якийсь Володя Юрченко, що постійно круглопико посміхався. Теж п'яний. Ірина дивилася на гостей з підозрою — Оленка була схильною до несподіваних віражів. Накрила стіл, нашвидкуруч наробивши канапок. Володя рішуче розлив горілку у чарки і сказав:

— Д-вчата, за зустріч, о-о. Я дуже радий, о-о.

Перехилив чарку, але спиртне йшло йому погано.

— Що привело у наші терени? — іронічно запитала Ірина.

Оленка, хвацько смикнувши чарку, пояснила:

— Я допомагала йому робити ліцензію. У Володі медичний центр.

Той, запиваючи водою, щось замугикав у склянку і підняв угору мізинець.

— Якщо у вас проблеми зі здоров'ям, приїжджайте, о-о. Маю лікарів… Кожен зубчик перевірять, масаж…

— Я йому сказала, що у тебе є рукопис роману Паньківа, — продовжила Оленка.

— О-о! — підскочив на місці гість. — Рукопис, шановна, о-о. Ми з п-цанами хотіли його видати. Але Віталік помер, не залишивши…

— Ви були з ним друзями? — здогадалася Ірина.

— Якими друзями, ти чьо, подруга?! Ми були кентами, о-о!

Ірина налила по чарці і задумалася.

— Давайте вип'ємо за друзів, — сказала.

— Карочє, я Віталіка, ми з Віталіком, о-о…

Думки у нього не трималися купи. Проте Ірину тішило, що існують на світі прості, хоча й постійно п'яні друзі.

— А ти знаєш Шлапака? — запитала зі смішком.

— Того козла?! Та я його, о-о, побачу, щиглів надаю…

Ірина скоса зиркнула на Оленку. Здається, це не зачепило її болючих струн.

— Шлапак… Колись ми сиділи у нього в офісі, випивали, коли ще не став модним… Дзвінок. Піднімає трубку, а там кажуть, ми готуємо книгу «Українська журналістика». Назвіть себе. Той сп'яну каже: «Шльопанович Ромуальд Абрамович, головний редактор газети «Бізнес-інформ». «Ваше хоббі»? — «Мандрівки яхтою по Атлантиці». — «Де любите відпочивати»? — «Кариби». — «Якими іноземними мовами володієте»? — «Базовий — іврит, арабська та фарсі». Через півроку виходить книжка з цими даними.

Дівчата посміялися.

—… Я дам грошей на видання книги, — враз вирішила Ірина.

— Тепер зможемо Віталіку і пам’ятника поставити, і залишити по ньому пам’ятку.