Чужа гра

— Мєнє гаварилі, шо Князь бил в Тєрнополє, — нагадав Сашко.

— Это хорошо, — зрадів Валентин. — Завтра, чтобы все пришли на похорон. Потом поеду на переговоры с Сенцовым. Возьму с собою Надюшу, надо ее показать врачам! И поговорите с Олэнкой, она мне задолжала пятнадцать штук. Выбейте все до копья…

На похороні Нарочицького сторонніх та рідних не було, лише колеги, представники державних організацій. Ховали на видноті. Дещо далі біля труни батька Кіркуєва зібралося чоловік сто — братки з дружинами, кілька повій.

Після похорону Валентин зателефонував до Сєнцова:

— Не знаю, як ви збираєтеся викрадати тіло Володьки, — вони поховали його при в’їзді на цвинтар.

П’яний Сєнцов ледь балакав:

— Коли ми повернемося в Україну, перевеземо його останки і поховаємо в кремлівській стіні!

— Я знаю, хто його хлопнув… Повернувся Князь.

— А не ти?!

— Ти що, до чортиків допився?! Мене того дня не було в місті!

— Привези Князя сюди, поріжу на шматочки!

— Мої люди його шукають. Завтра буду в тебе. Є розмова.

Валентин мав довести свою потрібність для компанії Сєнцова, не зважаючи на програш у виборах. Чому відкликав людей з Нагірної?.. З’явився Князь і почав наводити контакти з колишніми друзями. Можливо, Нарочицький — справа його рук. Звідки знає про Володю?.. Міг повідомити Паша… Якщо ні, чому Московський хоче, щоб Ірина отримала частку в «Руській»?

Вранці був у Борисполі і з’ясував, що з ним в одному літаку Ірина з Ольгою та якимось респектабельним дядечком. Помітивши його, Ірина зблідла, не привіталася і сіла як вкопана. Надійка, боячись польоту, міцно вчепилася в руку брата. Коли літак набрав висоту, Валентин вмовив її відпустити і підійшов до Ірини.

— Привіт. Не впізнаєш?

— Упізнаю, просто боюся літати і почуваюсь погано.

— До Москви — у справах?

— Василько хворий. У Німеччині треба платити шалені гроші за лікування. Можливо, у Москві дешевше. Везу довідки, аналізи.

— Я також везу сестричку, у неї складна форма поліомієліту. Наші лікарі безсилі. Порадили звернутися в Москву; треба встигнути до дванадцяти років, — зітхнув.

— Пробач, я випила снодійне, — збрехала, — на ходу засинаю. — Потім поговоримо…

— Може зупинимося в одному готелі?

— Їду до знайомих, — заплющуючи очі, сказала Ірина, — у мене з грошима не густо.

Валентин повернувся і спробував додзвонитися до Сєнцова, але зв'язок з’явився тільки коли літак приземлився. Кіря попередив Ігоря, що летить Ірина, треба з’ясувати, до кого. Той сказав:

— Не встигну, спробуй сам простежити.

— Зі мною сестра на милицях!

— Бери таксі.

Ірина тихцем подзвонила до Краснова. Той — на митницю… При переході митниці Кіркуєва затримали і довго перевіряли багаж.

Після кількох днів запою Сєнцов виглядав жахливо. Його пика непристойно запухла. Загибель кума була великою втратою. Ще вчора планував викрасти його тіло і поховати тут, але отримав наказ залишити все як є… Зустрів Валентина на порозі готелю і запросив до ресторану. Намагався бути люб’язним, навіть жартував з Надійкою.

Потім викликав секретарку і наказав повозити дівчинку по Москві. Коли залишилися вдвох, Сєнцов перепитав:

— Кажеш — робота Князя?

Кіря виклав всі аргументи на користь цього. Додав історію з Іриною:

— Гадаєш, вона збирається вирішувати питання з братом? Гадаєш, у неї грошей нема? І де бувають операції по півмільйона!

— Не знати, скільки тобі заспівають, — запевнив Сєнцов.

— Не допоможеш?

— Ти мені надто дорого коштуєш, а зиску — жодного.

Валентин креснув зубами:

— Був зиск, коли мав завалити Анджея і Сліпого!

— Але Нагірну так і не змогли взяти! Вчора там заарештували наших людей! А твої хлопці вшилися… Які висновки?

— Треба рятувати свою дупу! Наші вороги перегрупувалися і дадуть нам просратися! Ірина чому тут? Приперлася до Краснова!

— Що пропонуєш? — звузив косі очиці Сєнцов.

— Ми не знайшли їхнього общака. Здається, він у неї. Особисто я з виборами спустив усе.

— Хто тобі забороняв шукати ці гроші?

— Паша голову відкрутить! По понятіям, жінок не чіпають!

— Не чіпай. Є Князь, Ангел — бомби їх!

— Ти наче не чуєш, що кажу! За ними стоїть Паша. Проаналізуй події останніх тижнів, приплюсуй мій провал на виборах! У нього в руках ниточки цих справ! Тільки він міг здати людей Мойші у Нагірній, Нарочицького, дати на мене компромат і вимагати для Ірини відсотки в «Руській»!

Сєнцов випив без тосту і сказав:

— Паша зараз краще стоїть, ніж колись. З Ізею у нього порозуміння. Мойша у твої логічні вигадки не повірить. Тим паче, на сходняку погоджено всі спірні питання, поділено сфери впливу і домовлено про мир.

— Чи мало було за останні роки обіцянок?!

— Я подумаю… Але це не головне. Найголовніше, що ми міцно зачепилися в Україні — УПЕВ. Ставка на цю партію.

— Дивіться, щоб вам ще там не обломилося!

— Який тобі потрібен капітал, щоб ти розібрався з Князем, покінчив з Іриною і більше не скиглив?..

56

Ірина приїхала на зустріч з Красновим збудженою. Володимир Іванович її розцілував, чим здивував батька Ольги. Юрій Федорович Горпищенко мав добрі стосунки з багатьма впливовими людьми Росії, але вперше довелося потрапити на зустріч до самого Краснова.

Нафтомагнат, тримаючи Ірину за руки, вдивлявся в її обличчя.

— Ти покращала, — сказав. — Ось тільки не зашкодило б поправитися. Повні люди добрі, — підморгнув до Ольги.

З нею привітався теж без церемоній, чмокнувши в щічку:

— Давно не бачилися, як поживаєш?

Поздоровкався за руку з батьком:

— Ми зустрічалися на переговорах з приводу українських боргів, — пригадав. — Потім понапивалися і голяка купалися в басейні.

— Тоді я був референтом міністра. Тепер керую Нафтогазпромом.

— Приємно, що люди йдуть угору. Прошу до столу…

— Взагалі, — зізнався, — більше люблю неофіційні зустрічі. А коли приїжджають делегації… Особливо свої люди — знаємося роками, випили цистерну горілки, і мусимо перед камерами мавпувати. А мені до душі по-нашому, по-рускому, щоб був баян, на столі — печене порося, картопелька, капусточка!

Тепер до справ. Упродовж півроку зможу вам давати сировину в необмежених кількостях. Розрахунок — через три місяці після отримання. Влаштовує?

— Цілком, — погодився Юрій Федорович.

— Ми з покійним Андрійком працювали чесно. Все зароблене поверталося сюди, там залишалися копійки. Їхні заробітки я пересилав на особисті рахунки у банки Австрії…

— У нас інші плани, — зізналася Ірина, — ми маємо показувати частину прибутків.

— Та-ак, — задумався Краснов. — Ану, розповідайте все.

Й Ірина виклала задумане. Про «гремлінів», про фірму, через яку планували переганяти гроші назад у Москву, щоб дати їм зрозуміти, що схема відмивки грошей налагоджена і працює.

— Нафта не головне. У цьому бізнесі нам довго не дадуть працювати. Ми хочемо повернути «Руську», — пояснила Ірина.

— Ваші плани на словах гарні… Особисто мені теж хочеться нанести удар по тих виродках…

— Нас підтримують менти, і Левчук не стоятиме осторонь.

— Мушу подумати, — вирішив Краснов. — До речі, Ірино, будеш зустрічатися з Пашею?

— Завтра на якійсь закинутій фермі.

— Молодець, — нафтовий магнат поплескав дівчину по руці. — До речі, — звернувся до Юрія Федоровича, — який вам з цього зиск, мені не зовсім зрозуміло?

— Петько під мене копає. До того ж, — кивнув у бік Ольги, — донька вирішила почати свій бізнес.

Наступного дня Ірина, доручивши сімейству Горпищенків залагоджувати ділові питання з Красновим, поїхала на зустріч з Пашею. Невдовзі була на території закинутого літовища за межами Москви. Там панував безлад, під огорожею стояло кілька старих гелікоптерів та спортивних літаків.

Охоронці провели гостю в приміщення, схоже на колгоспну контору. Тут її перехопив Князь. Обнялися. «Паша чекає внизу», — сказав. Внизу був тир. Звідти йшов солодкий запах порохових газів, чулися постріли. Паша у костюмі, при краватці, з двох пістолетів стріляв по мішенях. Побачивши Ірину, відклав зброю.