Марафон завдовжки в тиждень

– Прошу. – погодився і пішов.

Толкунов почав складати в мішок викинуті речі. Усе на місці, – сказав. – Бритва, рушникц, зубций шок. Одеколон і мило. Лейтенант нікуди не поспішав, усе акуратно складене.

– Чого не можна сказати про майора, – вставив Бобрьонок. – Нема ні бритви, ні зубної щітки, ні порошку.

– Його попередили про провал Федора Гроша, й він накивав п'ятами, – констатував Толкунов. – Той зчіплювач вагонів, якого проґавив молодший лейтенант Хлонь.

Бобрьонок сів на ліжко, акуратно заправлене товстою суконною ковдрою. Подумав: не минуло й доби, як на ньому вилежувався резидент. Он у шафі кітель з орденами – простягни руку, помацаєш, книжка на тумбочці й хромові чоботи попід ліжком. Нові, начищені. Відчував тут себе як удома – здається, ще пахне ним…

Бобрьонок і справді втягнув носом повітря, але почув тільки слабкий запах одеколону й лежалих речей, розкиданих на столі.

– Негарно… – зітхнув. – Зовсім негарно.

– Куди вже… – підтримав його Толкунов. – Вони й так були на стрьомі, а тепер і поготів.

Раптом майор роздратовано вдарив кулаком по акуратно заправленому ліжку.

– Сучий син! – вигукнув.

– Кинь, – спокійно обірвав його Толкунов. – Лайкою не зарадиш. Усе ж ми підрізали йому крильця.

– Трохи.

– Не кажи. Зараз розпитаємо старого – усний портрет матимемо, а може, взагалі щось цікаве…

– Давай діда, – погодився Бобрьонок.

Старий зупинився біля порога, стояв відчужено, наче не в своему домі, а в гостях у незнайомих людей. Бобрьонок подав йому стілець, сказав, посміхнувшись сердечно:

– Хочемо з вами побалакати, Сергію Петровичу. Про ваших пожильців.

– Чому не побалакати? Можна… А що з ними?

– Погані справи.

– Куди ж гірше, – погодився, – коли людину вбито… І хто ж його?

Бобрьонок пропустив повз вуха дідове запитання і мовив з притиском:

– Сергію Петровичу, мусите нам допомогти у дуже вакливій справі.

– Якщо зможу, допоможу.

– Згадайте, коли вперше прийшли до вас майор з лейтенантом?

– Ну, числа не пам'ятаю. Через тиждень чи днів через шість, як прийшла Червона Армія.

– Вони з'явилися самі чи хтось привів?

– Самі.

– Звідки ж могли знати, що маєте вільне приміщення?

– А їм Грицько сказав.

– Який Грицько?

– Сусіда мій, – старий кивнув кудись назад, на стінку. – Григорій Якимович Сойка. Працює на станції.

– Залізничник? – потягнувся до діда Толкунов.

– Точно.

– Звідки знаєте?

– А хто ж не знає, що Сойка на станції працює?

– Звідки ви знаєте, що саме Сойка надіслав цих військових?

– Вони й сказали.

– І ви погодились їх поселити? – запитав Бобрьонок, зробивши Толкунову застережливий знак.

– А чом не пустити? Місця досить, та й не задарма. Війна зараз, і сутужно.

– Так, війна, – погодився Бобрьонок, наче й для себе зробив це відкриття. – Казали, де працюють?

– Так військова ж таємниця!

– Але ж з розмов завжди можна щось зрозуміти. А ви людина тямуща!..

– Ні, – заперечив дід, – вони при мені про себе нічого не казали. Зовсім нічого.

Бобрьонок запитав:

– Коли востаннє бачили їх?

– Федора позавчора. А майор учора пішов.

– Коли?

– Сторожем я і добу чергую, – пояснив старий. – Учора повертаюсь з роботи під вечір, а майор назустріч ж з валізкою.

– Куди пішов?

– Куди ж іти, до трамвая. Бобрьонок замислився на мить і запитав:

– Коли йшли додому, нікого не зустріли? Ніхто не виходив з вашої садиби? Може, ще раніше зустріли когось незнайомого?

Картош одповів, не задумуючись:

Бачив. Я ще подумав, гість від Сойки. Бо в залізавшому кашкеті.

Усе збігалося, і Бобрьонок, перезирнувшись з Толкуновим, уточнив:

– Молодий чи літній?

– Молодий, зовсім ще молодий, років тридцяти.

– Лисий? – не витримав Толкунов.

– У кашкеті ж…

– Опишіть його, – попросив Бобрьонок. – Як виглядав?

Картош замислився. Шкіра на його чолі пішла зморшками, й Бобрьонок приготувався вислухати докладний опис Рубаса, однак старий мовив безпорадно:

– Молодий, отже… Ну і все…

– Якого зросту?

– Високий. Толкунов випростався.

– Вищий за мене?

– Такий, як ви. В самий раз.

– А майор Гаркуша? – попросив Бобрьонок. – Опишіть його.

– Здоровий, – пожвавішав дід. – Моцний чоловік, років сорок уже має, в соку, отже.

– Білявий чи брюнет?

– Чорнявий.

– Вуса?

– Ні, голиться щодня, скаржився, щетина в нього росте, лез не наберешся… – Подумав трохи й додав: – Горбоносий, обличчя довге, й чуприна чорна. Гордовитий чоловік, справжній офіцер, прошу я вас.

– Що носив: шинелю чи плащ?

– У шинелях обидва. Гріш ще плаща мав.

– У Гаркуші пілотка чи кашкет?

– Файного кашкета носив, майже нового.

– А шинеля стара?

– Це у Федора стара, а панові майорові не личило… Бобрьонок глянув на кинуті біля ліжка начищені хрові чоботи. Запитав:

– Мав ще чоботи?

– Пан майор беріг взуття, – пояснив старий. – Коли у відрядження, то в ялових.

– Звідки знаєте, що їздив у відрядження?

– А що ж тут неясного? Коли з валізкою та в ялових чоботах, – отже, їде…

– І вчора з валізкою?

– Я ж казав…

– Попередив, коли повернеться?

– Сьогодні чи завтра.

Бобрьонок подумав: довгенько доведеться чекати дідові. Проте сказав зовсім інше:

– Нам, шановний Сергію Петровичу, треба терміново побачити майора Гаркушу. Де його знайти?

– Вам краще знати.

У цій відповіді був сенс, і Бобрьонок вирішив, що варто трохи відкритися дідові. Все одно доведеться лишати в будинку засідку, старий і так догадається, що до чого, Тому й мовив:

– Розшукуємо ми майора Гаркушу. Зник він, десь переховується, і треба знайти. Може, вам дещо відоме?

Старий подумав і похитав головою. Вигляд у нього був явно збентежений.

– Ні, – одповів, – ніц не знаю. Але ж, – нараз сіпнувся на стільці, – Федора вбито, майор щез… – Очі в нього потемнішали, й він запитав: – А ви їх розшукуєте? Виходить…

– Що виходить, те виходить… – недвозначно зауважив Толкунов. – Негарно виходить.

– Що вони вчинили?

– Багато від нас хочете, діду.

– Так, розумію, військова таємниця, мені це відомо, сам служив у війську. Ще цісаревому.

– Хто приходив до ваших пожильців?

– Може, без мене, бо я не бачив.

– А жінки?

– Ні, – похитав головою, – вони сюди нікого не водили. У місті бачив з дівчатами, а сюди ні-ні…

– У місті, з дівчатами? – поцікавився Бобрьонок. – І гарні дівчата?

– Одна була – файна дівка, біла зовсім, і я вам скажу – все має, вродлива, отже, і в тілі.

– Пофарбована?

– То поляки завели, – переконано мовив дід. – Раніше білявка чи чорнявка – від бога, а пани вигадали: хочеш – біла, хочеш – як циганка, сьогодні одне, завтра друге…

– І де ж ви цю кралю бачили?

– А вона з моїми пожильцями біля їдальні стояла.

– Де?

– Офіцерська їдальня на Пекарській, мусите знати.

– Знаємо. – Бобрьонок подумав трохи й мовив: – Поїдете, діду, з нами. До їдальні.

– Це як же виходить, – примружився злякано. – Хочете мене заарештувати? То за що? Ви із своїми офіцерами самі розбирайтеся. Я їх не знаю і знати не хочу.

– Ні, діду затримувати вас не збираємось. Потребуємо допомоги.

– Але що я можу?

– Там видно буде, діду,-одповів Бобрьонок ухильно й наказав Толкунову: – Збери їхні речі, а я спробую побалакати з дідовим сусідом. З шановним Григорієм Якимовичем Сойкою.

Толкунов схвально нахилив голову..

– Патруль лишаємо тут? – запитав.

– Так, вони хлопці тямущі й півгодини посидять у домі самі. Поки полковник не надішле підкріплення.

Григорій Якимович Сойка спав після нічного чергування. Жінка розбудила його, і він вийшов до передпокою в спідній білизні – позіхав і тер груди долонями, намагаючись прогнати сон. Побачивши Бобрьонка, не злякався й не захвилювався, тільки потупцював босими ногами й мовив: