Три тисячi смертей

Він зітхнув.

— Люди п'ють. Без міри. Все підряд. Мене колись один дідок квасом пригостив — градусів двадцять, але не відчувається зовсім. Ковтнеш — голова ясна, а ноги не йдуть. Ну що ще? Лісів багато. Болота. Гадюк нема, бо взимку все вимерзає. Наче все.... Втім, не зовсім. Якраз недалеко від того місця, куди їдемо, так звана "зона аномалії", або ж "нечисте місце". Хто іншопланетян бачить, хто чортів з лісовиками. З часом там щось неясне діється, але що саме — не пам'ятаю: чи то прискорюється, чи то сповільнюється. Літаючі тарілки так узагалі кожен другий бачив....

— Ну звісно, після такого квасу!.. — зненацька докинув Калібр.

Всі знову зареготали.

Ближче до вечора джип із солдатами удачі знову спробували притиснути дорожні рекетири. На цей раз вистачило одного пострілу з Калібрового "глока", та й то вгору.

— Цивілізовані місця, — зітхнув Дізфайндер. — Ось трохи далі конкуренти один одному бензовози з РПГ дірявлять.

Але, незважаючи на таке пророцтво, до Москви найманці доїхали нормально.

Столицю вирішили об'їхати — московські ГІБДД [4]івці все ще пам'ятали горезвісний рейд доведених до відчаю чеченів на Будьонівськ у 1995 році, й підозрілі машини обшукували.

— А ось тепер, хлопці, починається справжня Росія, — урочисто провістив Дізфайндер, зупинивши джип одразу за околицею. — Готуйтесь.

— А раніше що було? — не зрозумів Сапер.

— "В России два населенных пункта — Санкт-Петербург и окружающая деревня", — процитував Дізфайндер.

Наче на підтвердження його слів, з-за повороту вискочив трактор — подертий і розхлябаний, вихляючись, прокотив серединою дороги до наступного повороту, перед самим з'їздом з траси хитнувся вбік й раптом важко завалився в кювет. Сапер оглянувся — Дізфайндер спостерігав ту картину так байдуже, наче бачив разів сто. Втім, цілком можливо, що так воно й було.

З трактора тим часом вибрався миршавий дядько в подертій фуфайці, хитаючись, обійшов завалену мало не догори колесами техніку й раптом виблював просто на розпечений мотор.

Зашкварчало. В повітрі засмерділо смаженим блювотинням — але дядькові, вочевидь, полегшало, бо він задоволено усміхнувся й, аккуратно розстеливши фуфайку, приліг на траву поруч з кюветом.

Найманці перезирнулись, поспіхом сіли в джип й рушили далі.

— Це, хлопці, ще дурниця, — розпатякував далі Дізфайндер. — Чим далі на схід, тим цікавіше. У Сиктивкарі, бувало, вийдеш у суботу на вулицю — вранці ще ходять. А увечері вже всі покотом лежать. Один на одному. З кюветів ноги стирчать. А кювети там триметрові. Один мій знайомий на своєму "москвичі" туди заїхав — сп'яну, звичайно, — так тільки за багажника й витягли.

— А із знайомим що?

— А нічого, що йому зробиться. Просидів добу по шию у воді, випив дві пляшки горілки, що випадково на задньому сидінні завалялися, а коли витягли — обтрусився, й побіг за пивом для нас.

— Нормально... — навіть пес, здавалось, мав зачудований вигляд.

— Але все це дурниці, порівняно з Радянською Армією. Отам пили — так пили. Колись, згадую, трохи випили на бойовому чергуванні, потім один єфрейтор згадав, що його дівка кинула, з цього приводу ще трохи випили, потім він почав плакати, що жити без неї не може — я вже зрозумів, до чого йдеться, пішов у пультову й переключив керування на резерв — і що ви думаєте? Ще через півгодини напився хлопчина "в дим", набив морду радистові, підбив його передати "моноліт" — це кодовий сигнал на запуск ракети, а потім вломився в головний зал, гатив кулаками по пультах й горлав, що всі кругом педерасти, і він зараз всю дивізію в повітря підніме.

— Ну й чим закінчилось? — Ганс, здавалось, першим почав звикати до таких подробиць.

— А нічим — я ж пульти попереключав.

— Та я не про те. Хлопцеві що потім було?

— Ми його в туалет закинули до ранку, й хлорки в унітаз сипонули. Щоб протверезів.

— І все?

— А що ти йому зробиш? З армії виженеш?

Всі засміялись. Моше покрутив головою — Дізфайндер вже знав, що цей жест означає "нам би таку армію..." або щось у такому ж дусі.

— А ще було колись... Прийшов до нас молодий. Дурний, як пень. Хотіли з нього радиста зробити — але плюнули, й став він кочегаром та прибиральником. Тож якось переключили керування пультами на резерв, завели його під якимось приводом до залу — коли раптом... Дзвінок! Сирена! Сержант за пультом вмикає динамік, а звідти — матюки хвилин на десять. "Це, каже, полковник Іванов! Ви моноліт вчорашній зареєстрували?". А той хлопчина вже слово "моноліт" чув, але що означає — не знав. А сержант за пультом аж труситься — "ні, каже... Ще не заре..." " Якого біса!". "Не всти..." "Під трибунал всім розрахунком! У дисбат! На три роки! Згною!", й таке інше. Й виключається.

Сержант — аж блідий, головою на руки впав й мало не плаче. "Ось, — каже. — Приїхали. Пропав ні за цапову душу. Нема моноліту. Й дістати десь не можна — бо ж на бойовому посту. Пропав".

Цей хлопчина молодий, аж плечі випростав.

— Я, — каже, — товаришу сержант, схожу. Ви тільки скажіть, куди.

Сержант на нього дивиться — з надією:

— Та ти ж, мабуть, його й не донесеш...

Той мало не підстрибує :

— Я донесу! Я такий! Ви не дивіться, що я худий, — я жилистий! Донесу! Ви тільки...

— Ну добре, — це вже я кажу. — Біжи в штаб, підійди до Міхалича — це в нас кухар був — в нього, я знаю, трохи є. Але біжи через ліс, а перед самим штабом є відрита ділянка — ти її краще проповзи, щоб ніхто не помітив. Міхаличу віддаси наш — він у нас все одно старий, а йому все одно, і в нього візьмеш свіжий. Тільки слідкуй, щоб запечатаний був, й щоб пломба не зрушена, бо я Міхалича знаю...

Сержант на пульті морду зробив — як камінь, щоб не заіржати. Вклали ми тому хлопцеві в мішок вогнегасника, запечатали, руку потисли — й "з Богом!". Побіг...

Через півгодини прилітає — ящик аж на плечі, сам весь подертий, задиханий. Каже :

— Перед самим штабом мало на командира не нарвався — довелось кущами обповзати.

— Молодець, — кажу. — Але до біса, витягай швидше моноліт!

Бідолашний хлопчина витягає з великого мішка ще один — запечатаний, я беру — Боже ж мій! Що туди Міхалич запхав! — несемо в пультову, розкриваємо — а там здоровенне таке ковадло, кілограмів на шістдесят. Як його хлопець пер кущами — не уявляю!

Гонщик зареготав так, що мало не скинув джипа в кювет.

— Але це ще не все. Виходимо з пультової. З кам'яними пиками. Командир розрахунку — теж сержант — каже :

— Слухай... мені соромно просити... ти в нас такий герой... але до моноліта треба ще й підтвердження. І старе віднести треба.

Хлопець, як почув про героя — мало не луснув.

— Я, — каже, — збігаю! Я й не втомився зовсім!

Забили ми йому в мішок ще одного вогнегасника — помчав. Годину нема... півтори... турбуватись почали. Коли з'являється. Ледве на ногах стоїть. На плечах мішок — із нього завбільшки.

— Доніс, — шепоче... й падає.

Тут уже й ми полякались. Привели його до тями, спирту налили трохи... Мішок розкрили — а там шлак з кочегарки... кілограмів вісімдесят.

Джип знову хитнувся так, що мало не зіскочив в кювет — щоправда, канави тут уже були чисто умовні.

— Отже, витримав він те все. Прийшов до тями, ми всі в коридорі вишикувались, й командир урочисто так каже:

— За героїзм і мужність... проявлені під час бойового чергування... рядовому такому-то.... оголошую... подяку!

Хлопець груди випнув, як Доллі Бюстер [5], й затинаючись від гордості, видав:

— Служу... Радянському... Союзу...

Я сам аж розчулився. Коли дзвонить трохи пізніше Міхалич.

— Що ж ви, — каже. — Ще раз бійця не прислали? Я вже йому ще один вантаж з монолітами наготував...