Дiм з вiтражем

У той період я вигадувала про ці тріщини легенди. Що це павутиння велетенських павуків, яке Люба оминає під час прибирання. Що це декоративні канелюри, про які нам розповідали на заняттях з історії мистецтва. Спотворення, викликані контактними лінзами, яких я ніколи не носила. Перші тріщини на стінах і на стелі Микола задокументував, позичивши в Аби трохи малярського вугілля, поставив біля кожної дату, сфотографував. Сусіди не брали в цьому участі: на верхньому поверсі готувалися виїхати на ПМП до Німеччини, з Любою віднедавна щось поробилося — вона просто перестала прибирати. Здається, вона навернулася у якусь релігію — навіть подзвонила мені, щоби своїм низьким голосом, у якому бринів божевільний трагізм, попросити пробачення «за всю завдану кривду», чим неабияк мене сконфузила. Вона відмовилася від носіння капелюшка, виставивши на світ Божий сиві відростки, і кілька разів запевнила Миколу, піднімаючи палець у напрямку потрісканих стін: «Той час уже близько».

Сходова клітка покрилася білою пилюкою: наші черевики були так само припудрені, як і взуття того загиблого роботяги. Микола запрошував у будинок викладачів і студентів, оббивав пороги міськради, ходив на каву з погано постриженими чоловіками в костюмах не по фігурі. Завдяки його старанням до нас навіть приїхали телевізійники: трохи напідпитку журналістка у сріблястих туфлях на шпильках і її залитий по самі брови оператор з камерою VHS випалили по кілька цигарок перед входом до будинку, після чого ввечері в ефір пішла каша про «львівську Сент-Шапель», «українську сецесію» і про великого бізнесмена та мецената, який «має врятувати шедевр від знищення». Хто цей рятівник, ще тільки треба було довідатися. Ми вислали свої перші в житті імейли до знайомих у Польщі: вони носили добре скроєний одяг, новочасні окуляри і зналися на мистецтві — з ними я пов’язувала найбільші надії.

Я пам’ятаю день на початку серпня, коли у вітражі тріснули перші скельця. Микола фахово пояснив мені, що під впливом натиску ззовні ослаблюються стики свинцевих перетинок, що поля прогинаються і випихають їх. Я дивилася на вітраж і бачила, як він береться хвилями. Я усвідомлювала, що це не благенький бриз, а смертоносний шторм. Нові прогалини з’явилися трохи нижче коренів дуба, сполучаючись із неіснуючим уже багато років царством вогню — Ніщо розширювало себе, як у фільмі «Нескінченна історія». Того дня Микола наповнював мене собою аж надто уважно і вигойдував понад міру ніжно: ми спиралися об підвіконня, відразу за моєю спиною був вітраж. Я була впевнена, що Люба спостерігає за нами крізь вічко.

— Я більше не можу про це думати.

— Думати — наш обов’язок. Якщо не ми, то хто? Якщо не зараз, то коли? Ми останні з могікан. Тільки нам не байдуже, що Львів умирає. Ми не можемо дезертирувати, не можемо зрадити.

Моя остання розмова з Абою так само відбулася в серпні. Після екскурсії за місто з Миколою я виявила, що мені в пупок заліз кліщ. Через два дні пупок розпухнув, мені здавалося, що кліщ стає все більшим, а я — все меншою. Я прийшла в Абину кімнату, сіла на краєчок тапчана. Я хотіла, щоб вона помирилася зі мною, пробачила мені, щоб — як колись — урятувала мене. А вона і не збиралася відмовлятися від свого праведного гніву. Сердито налила мені в пупок соняшникову олію. Роздратовано спробувала витягнути кліща нігтями. З люттю відірвала йому пінцетом голову. Коли ж нарешті добилася свого, лягла на тапчан і мовчки повернулася до мене спиною. Я сиділа поруч, дивилася на Костюшка, який вів селян на повстання, і виловлювала недоліки композиції. Донині я запитую себе: чому я не обійняла її силоміць? Чому не поцілувала? Чому не викричала все, що я відчуваю?

Чоловік, який викупив ділянку, що межувала з нашим будинком, їздив у золотому джипі, але не був ні лисим, ні товстим, а в його очах виблискували хитрі вогники. Ми впіймали його біля входу на будмайданчик. Микола говорив, а я стояла поруч, тримаючи Миколу за руку. Чоловік відповідав ввічливо.

— Будь ласка, не переживайте так, — сказав він. — Я не якийсь там позбавлений смаку «новий рускій», який думає тільки про бабло. Я чув про вітраж і усвідомлюю, що він унікальний. Я вирішив його врятувати. У мене вже всі папери від місцевої влади, потрібні для демонтажу, я чекаю тільки на згоду Києва, бо будинок вписаний в Загальноукраїнський реєстр історичних пам’яток. Коли ми отримаємо дозвіл, вітраж буде реставровано, а тоді розміщено в готелі, який я будую поруч. Там він уже завжди буде під охороною.

Микола аж до болю стиснув мої пальці.

— Це варварство! — крикнув він. — Вітраж вписаний у композицію конкретного будинку! Разом вони становлять органічну єдність. Забрати його звідти — це те саме, що вирвати у вас печінку! Звичайні люди не будуть мати доступу в готель. Спочатку ви нищите пам’ятку архітектури своїм безвідповідальним будівництвом, а потім хочете позбавити її художнього шедевру, спеціально для неї створеного.

Чоловік з розумінням покивав головою, дав нам по візитці — і поїхав геть у своєму золотому джипі.

Ця драма мала ще одну дію. Наприкінці серпня Микола був у Варшаві та дійшов до потрібних людей у міністерстві культури. На них подіяли аргументи про польську спадщину і погодилися фінансувати реставрацію будинку і вітража, який у цій ситуації категорично мав залишатися на своєму місці. Потрібна була тільки згода львівської влади. Ми намагалися її отримати — відповідальна за ці питання чиновниця спершу була у відпустці, а коли врешті-решт зустрілася з нами, то зразу ж після заплутаного вступу на тему процедур і документів розкричалася, що ми знаходимося в незалежній українській державі, яка сама дбає про свої пам’ятки, і що влада «козацького міста Львова» ніколи не допустить, щоби громадяни іншої держави втручалися в його внутрішні справи. А наші дії скидаються на державну зраду. Золотиста блискуча блузка щільно обтягувала її грушкоподібні груди і яблукоподібний живіт. Зі стіни кабінету на нас дивилися обкурені очі українського Будди — козака Мамая.

Микола тоді вже закінчував свою скульптуру-сюрприз, яка мала бути готова на вересень. Я від самого початку здогадувалася, що це буде. Врешті-решт, Львів не таке й велике місто, чутки до мене дійшли. Але на власні очі я побачила її тільки на церемонії відкриття.

Цього разу зібралася лише жменька людей, не було ні фанфар, ні оркестру, ні хору, а тільки гудіння жовтих маршруток, що сунули проспектом Свободи. І хоча на місці пам’ятника зі схованими в постаменті надмогильними плитами нині красувалася клумба з квітами, мені все ж пригадалася вереснева вистава багаторічної давності. Цього разу люди зібралися біля службового входу — коло тих сходів, якими Мама щодня ходила на роботу. Нову пам’ятну таблицю прикрашала синьо-жовта стрічка, яку перерізав мер міста, чоловік настільки низький на зріст, що йому довелося стати на спеціальну лавочку-підніжку. Коло нього вихитувалася монолітна туша нашої знайомої чиновниці з департаменту архітектури, цього разу — в облягаючій чорній вишиванці. Миколина дружина, яка стояла неподалік, становила з нею абсолютний контраст: висока, дрібнокоста, у світлій просторій сукні. На волоссі вона мала білу пов’язку — такі носили львівські студенти, що голодували на Майдані в дев’яностому році. Окрему групку становили студенти академії з сигаретами і кораловими браслетами; я стояла ледь віддалік. Прийшов і знайомий скульптор, що спеціалізувався на погруддях Кобзаря — неохайні сиві вуса, затуманені алкоголем очі. Він гримів у несправний мікрофон:

— Неосяжна культурна спадщина. Тернистий мученицький шлях. Розбудова нової України. Поховайте та вставайте. Кайдани порвіте.

Площа перед Оперою гула. Прямо на нас марширувала колона молодиків у сірих сорочках, які несли червоно-чорні прапори і співали щось войовниче. На їхніх грудях блищали металеві значки з літерами, схожими на свастику.^[2] Я здригнулась і подумала, що вони прийшли опротестувати вшанування на стінах Національного театру опери та балету жінки, яка не була етнічною українкою. Проте марширувальники замовкли і зупинилися по правий бік таблиці — о Боже, вони прийшли вшанувати Маму.