Ваш покiрний слуга кiт

— А ти все не кидаєш свого ремесла! — захоплено вихопилось у мене. Я навіть забув про недавнє непорозуміння. Але й після цього настрій у Куро не покращав.

— Ти, паршивцю, яке ремесло? З'їв шматок лососини, а ти вже «ремесло, ремесло!» Чого. ображаєш? Не забувай, що я Куро рикші, - і він узявся шкрябати проти шерсті праву лапу аж до плеча — так люди закасують рукави.

— Я давно знаю, що ти Куро-кун.

— Чого ж тоді пнешся зі своїм «ремеслом»? Чого, питаю, — доскіпувався Куро. Якби ми були людьми, він ухопив би мене за барки й задав би мені добрячого прочухана. Я трохи злякався і подумав: «От і вскочив у халепу», — коли це, порушуючи навколишню тишу, знову пролунав голос господині Куро: «Постривай, Нісікава-сан! Нісікава-сан. Маю до тебе прохання! Мерщій неси кін [38] яловичини! Зрозумів? Кін яловичини, чув? Тільки не твердої».

— Тьху на тебе! Замовляє яловичину раз на рік, а верещить як недорізане порося. Хоче, бач, похвалитися перед сусідами, що купує аж цілий кін м'яса. Що ти зробиш з такою бабою? — глузував Куро, пружинячи лапи. Я не знав, що й казати, а тому стояв мовчки.

- Ну що таке кін яловичини? Сміх, та й годі. Та що вдієш? З’їм хоч це, нехай тільки принесуть, — промовив Куро так, наче м’ясо те замовили для нього.

— О, тепер вийде справжній обід. Чудово, — мовив я, сподіваючись якнайшвидше звідси забратися.

— Що ти в цьому тямиш? Помовчи краще. Обридло! — і Куро раптом узявся задніми лапами шпурляти на мене грудками мерзлої землі. Поки я, зляканий, обтрушувався, Куро проліз крізь огорожу і зник. Мабуть, подався підстерігати, коли Нісікава принесе м’ясо.

Коли я повернувся додому, у вітальні панувала незвична, по-весняному радісна атмосфера, навіть чувся веселий сміх господаря. «Що за диво?» — подумав я, забираючись усередину через відсунуті сьодзі. Наблизившись до господаря, я вздрів незнайомого гостя. З акуратним проділом на голові, у бавовняному хаорі з гербами, у хакама [39] з кокури [40] незнайомець мав вигляд старанного учня. На ріжку грілки для рук поряд з лакованою цигарницею я помітив візитну картку: «Дозвольте рекомендувати вам Оті Тофу-куна. Ваш Мідзусіма Канґецу». Тепер я знав ім'я гостя і те, що він приятель Канґецу-куна. Я застав господаря і гостя уже за розмовою, а тому не відразу збагнув що до чого. В усякому разі, я здогадався, що, напевно, йдеться про мистецтвознавця Мейтея, про якого я вже згадував.

— Отож він і каже: «У мене є цікава пропозиція, підемо туди разом», — спокійно розповідав гість.

— Яка пропозиція? Пообідати в європейському ресторані? — господар налив чаю і підсунув гостеві.

— Я спершу й не второпав, що воно за пропозиція. Але подумав: «Коли вже він так говорить, то, напевне, буде цікаво»…

- І ви пішли? Що ж далі?

— Але трапилось несподіване.

«А я що казав!» — мало не вигукнув господар, поплескуючи мене рукою по голові, мені було трохи боляче.

— Мабуть, він знову встругнув якусь дурницю. То в його дусі, - господар умить пригадав історію з Андреа дель Сарто.

— Ось послухайте. Він спитав: «Ти б не хотів поласувати чимось особливим?

— І що ж ви їли?

— Насамперед ми переглянули меню й поговорили про різні страви.

— Ще перед тим, як замовили?.

— Так.

— А потім?

— Потім він трохи задумався і, позирнувши на кельнера, сказав: «У вас, певно, не знайдеться нічого особливого». На що той заперечив: «Качиного філе або відбивної з телятинки не бажаєте?» Сенсей відповів: «Невже ми прийшли сюди, щоб їсти таку банальність». Кельнер, видно, не зрозумів, що таке «банальність», бо мовчав.і спантеличено кліпав очима.

— Ще б пак.

— Потім сенсей повернувся до мене й запально промовив: «От якби ти поїхав у Францію чи Англію! Наївся б донесхочу і в стилі Теммей, і в стилі Манйосю [41]. А от у Японії усюди однаково. Навіть не хочеться заходити у європейські ресторани». А взагалі, сенсей бував за кордоном?

— За кордоном? Він будь-коли може туди поїхати: час має і грошей йому не бракує. Чого ще треба? Аби лиш заманулося. Мабуть, він збирався тоді у подорож. Отож і вирішив пожартувати: видав майбутнє за минуле, — господар, мабуть, вважаючи, що спромігся на дотеп, засміявся так, наче хотів розвеселити гостя. Але той не виявляв анінайменшого захоплення.

— Невже? А я, бачте, подумав, що він бував за кордоном, і сприйняв його слова за чисту правду. Він же так образно розказував про юшку з равликів і про тушкованих жаб, наче їх бачив на власні очі!

— Певно, хтось йому розповідав. Він мастак брехати, — в цьому його ніхто не переважить.

— Еге ж, ви, здається, маєте рацію, — трохи засмучений, гість поглядав на букетик нарцисів у вазоні.

— Оце й уся ідея? — допитувався господар.

— Ні, тільки початок, найголовніше було згодом.

— Ого! — зацікавлено вигукнув господар.

— Потім він сказав: «Коли вже не можемо поласувати ні равликами, ні жабами, то чи не зупинитись нам на тотімембо? Як ти гадаєш?» — «Гаразд», — відповів я, нічого не підозрюючи.

— Тотімембо… якась дивна страва.

— Ваша правда, аж надто дивна. Але сенсей поводився так поважно, що в мене не виникло жодних сумнівів.

Здавалося, гість вибачається за свою необережність.

— А що ж потім? — холодно спитав той. Гостеві докори сумління не викликали в нього жодного співчуття.

— Потім він гукнув: «Ген, кельнере, принеси-но дві порції тотімембо!». — «Ментібо?» [42] — перепитав кельнер, але сенсей ще поважніше поправив: «Не ментібо, а тотімембо».

— Оце так! Та хіба є така страва «тотімембо»?

- І мені ця назва здалася дивною. Aле ж сенсей великий знавець Європи (тоді я вірив, що він і за кордоном бував), був незворушний. Тому-то я і заходився втовкмачувати кельнерові: «Тотімембо, тотімембо».

— А кельнер?

— Кельнер, — як згадаю, не можу стримати сміху, трохи подумав, а потім мовив: «Дуже жаль, але сьогодні тотімембо немає. От якби ви побажали ментібо, відразу приніс би дві порції». Сенсей засмучено сказав: «От тобі й маєш! Даремно йшли в такий далекий світ. 3начить, ти для нас не роздобудеш тотімембо?» — і дав кельнерові двадцятисенову монету. «Пораджуся з кухарем, може, щось придумаємо», — сказав кельнер і побіг на кухню.

— Видно, Мейтею страшенно кортіло поласувати тотімембо.

— Незабаром вернувся кельнер і сказав: «Якщо замовите, можна приготувати, але доведеться трохи почекати». Мейтей-сенсей заспокоївся. «Чого б і не почекати, сьогодні Новий рік, часу маємо вдосталь», — проказав він, закурюючи сигару. Мені теж нічого було робити. Я вийняв з-за пазухи газету «Hiхон» і почав читати. Тим часом кельнер знову пішов радитися з кухарем.

— Ну й мороки ви йому завдали! — господар був такий уважний, наче читав зведення про події на фронті, аж уперед нахилився.

— Невдовзі з’явився кельнер і сказав: «Останнім часом сутужно на продукти для тотімембо. Ніде не можна купити: ні в Токіо, ні в Йокогамі. Мені дуже жаль, але нічим не можу зарадити». Позираючи на мене, сенсей кілька разів повторив: «Шкода. Виходить, ми даремно йшли сюди»… Далі відмовчуватись не годилося і я додав: «От прикро!»

— Правду кажеш, — погодився господар. Але я так і не второпав, що за «правду» мав на увазі господар.

— Кельнерові, видно, теж було неприємно. «Як тільки найближчим часом роздобудемо продукти, — сказав він, — ласкаво просимо, заходьте». — «З чого ви готуєте тотімембо?» — запитав сенсей. Кельнер нічого не відповів, тільки захихотів. «Напевне з «Hiхонxa»?» [43] — не вгамовувався сенсей. «Так, саме так. Дуже жаль, але останнім часом навіть в. Йокогамі не можна знайти».

— Ха-ха-ха! Це вже кінець? Потішно, — ще голосніше розсміявся господар. Його коліна тряслися так, що я мало не впав. Але господареві було не до мене — він знай сміявся. Здавалося, він радів, дізнавшись, що не