Ваш покiрний слуга кiт

Натерпівшись такого сорому, я вже не міг лишатися вдома й відчувати на собі зловорожі погляди служниці. «3авітаю краще до Мікеко, що живе у завулку, в учительки гри на кото, і трохи розважуся», — вирішив я. і подався па задвірок. Мікеко — відома в нашій околиці красуня. Хоч я і кіт, але дещо в почуттях тямлю. Коли, надивившись на квасну фізіономію мого господаря й скуштувавши стусанів від служниці, я занепадаю духом, то неодмінно навідуюсь до цього товариша іншої статі погомоніти про всяку всячину. Непомітно на душі тоді легшає, забуваються життєві знегоди, неначе знову народжуюся на світ. А таки величезний вплив має на нас жіноча стать! «Чи вдома вона?» Я заглянув крізь щілину в живоплоті з криптомерій. Мікеко поважно сиділа на веранді, з нагоди свята її шию прикрашав новий бант. Годі передати словами, яким чарівним був вигин її спини. Взірець краси, що її взагалі може мати крива лінія! Неможливо знайти порівняння, щоб описати, як вона плавно зігнула хвоста, як підібгала лапки, як інколи лінькувато поводила вухами. Зігріта сонячним теплом, вона мала благородний і статечний вигляд, її гладенька, як оксамит, шкурка, відбиваючи весняні промені, мінилася барвами — здавалося, навіть такої тихої погоди її шерсть злегка колишеться. Зачудований її красою, я деякий час мовчки милувався нею. Тоді схаменувся і, помахуючи передньою лапою, тихенько покликав: «Мікеко-сан, Мікеко-сан». — «О, сенсей!» — озвалася Мікеко і спустилася з веранди. «Дзень, дзень», — зателенькав бубонець, прив'язаний до її червоного банта. Поки я захоплено думав: «Диви, на Новий рік навіть бубонець прив’язали, чудово видзвонює». Мікеко підійшла до мене й, повівши хвостом наліво, привіталася: «З Новим роком, сенсей!». У котячому племені заведено, вітаючись, підіймати хвіст угору, а потім крутити ліворуч. У нашому кварталі тільки Мікеко називає мене «сенсей». Хоч, як згадувалось раніше, я ще без імені, Мікеко поважає мене і називає сенсеєм, бо я мешкаю в сім’ї учителя. Я ж не заперечую, коли мені так кажуть й охоче відгукуюсь.

— Вітаю і вас, — відповів я. — О, як ви причепурилися!

— Це мені пані вчителька купила перед Новим роком. Непогана штучка, еге ж? — і вона дзенькнула бубонцем.

— Справді, чудово дзвенить! Такого я ще зроду не чув.

— Та що ви! Такі бубонці тепер носять усі. — «Дзень, дзень», — знову дзеленькнув бубонець. — Приємний звук, я задоволена. — «Дзень, дзень, дзень», — безперестанку дзенькала Мікеко бубонцем.

— Видно, господиня вас дуже любить, — охоплений водночас почуттям радості й заздрощів, мовив я, порівнюючи життя Мікеко зі своїм.

— Так, пані вчителька любить мене, як рідну дитину, — відповіла наївна Мікеко й простодушно засміялася.

Навіть коти вміють сміятися. Люди помиляються, вважаючи, що тільки вони це вмііють робити. Коли я сміюся, ніздрі набирають форми трикутника, борлак сіпається як навіжений. Та хіба людям зрозуміти такий сміх?

— А хто, власне кажучи, ваша господиня?

— Хто господиня? Дивно. Вона пані вчителька. Вчителька гри на кото.

— Я це знаю. Мене цікавить, з якої вона родини. Певно, колись вона посідала високе становище в суспільстві.

— Звичайно!

«Поки тебе я ждала, низька сосна…» — по той бік сьодзі [33] пані вчителька заграла на кото.

- Гарний голос, — похвалила Мікеко.

- Начебто й непоганий, але я не дуже тямлю у співі. До речі, що це вона грає?

— Це? Питаєте, що це таке? Сама не знаю. В усякому разі, пані вчителька дуже любить цей твір… Між іншим, пані вчительці вже шістдесят два. Але її здоров’ю можна позаздрити, правда?

Ясна річ, здоров’я у неї непогане, якщо дожила до такого віку. Я тільки вимовив: «Еге ж», — і замовк. Нічого не вдієш, коли на щось розумніше не спроможний.

— Все-таки вона з родовитої сім’ї. І завжди про це згадує.

— 3 якої?

— Здається, вона дочка небожа матері чоловіка молодшої сестри особистого секретаря Тенсьоін-сама [34]…

— Що, що?

— Чоловіка молодшої сестри особистого секретаря Тенсьоін-сама…

— Ага. Постривайте-но. Особистого секретаря молодшої сестри Тенсьоін-сама…

— Та ні! Молодшої сестри особистого секретаря Тенсьоін-сама.

— Гаразд, зрозумів. Отже, Тенсьоін-сама?

— Так.

— Особистого секретаря?

— Еге ж.

— З яким побралася…

— Молодша сестра якого побралася…

— Так, так, я помилився. Чоловіка молодшої сестри…

— Материного небожа донька!

— Материного небожа донька?

— Нарешті, здається, зрозуміли?

— Та де там! Усе переплуталось, ніяк не доберу до пуття. То ким вона доводиться Тенсьоін-сама?

— О господи, який ви недогадливий! Я ж вам відразу ясно розтлумачила — вона донька небожа матері чоловіка молодшої сестри особистого секретаря Тенсьоін-сама.

— Я це зрозумів…

- І добре, що зрозуміли.

— Атож, атож.

Мені лишалось тільки здатися. Іноді, залежно від обставин, доводиться безсоромно брехати.

Раптом двострунне кото за сьодзі вмовкло й почувся голос учительки: «Міке! Міке! Йди обідати!»

— Пані вчителька кличе. Треба йти, правда? — радісно стрепенулася Мікеко.

Що я мав відповісти? Все одно нічого не змінилося б.

— Заходьте ще, — видзвонюючи бубонцем, Мікеко побігла через двір, але тут же вернулась і стурбовано запитала: — Чого ви так змарніли? Що сталося?

— Нічого особливого. Просто від різних думок голова розболілася. От і вирішив: піду погомоню з Мікеко-сан, може, полегшає.

Хіба я міг признатися, як танцював з моті?

— Пильнуйтеся, бережіть здоров’я. До побачення.

Їй, здається, було жаль мене покидати; тому вперше після пригоди з дзоні я відчув полегшення. Настрій відразу покращав, і я надумав вернутися додому через знайомий садок з чайними кущами. По землі, що взялася голками трохи розталого інею, я добрався до огорожі, як навколо храму Кенніндзі. Крізь діру в ній я побачив. як Куро, вигнувши спину, сидить на кущику засохлої хризантеми й позіхає. Тепер я вже був не той, що раніше. 3агледівши Куро, я не тремтів зі страху, але, не бажаючи морочити себе розмовою, вирішив пройти мимо, наче його вперше у житті бачу. Але Куро не з тих, що змовчать, помітивши, як їх нехтують.

— Гей, ти, злидню безіменний! Чи не занадто ти останнім часом запишався? Думаєш, якщо на вчительських харчах, то можна так бундючно задирати пику. Я тобі не дурень.

Видно, Куро ще не знав, як я вславився. Я хотів було розповісти йому про це, але, зваживши, що він однаково не втямить, вирішив спершу привітатися, а потім чимшвидше позбутися його товариства.

— А, це ти, Куро-кун? Вітаю з Новим роком. Ти, бачу, бадьорий як завжди, — сказав я і, піднявши хвоста, крутнув ним уліво. Куро тільки підняв хвоста, але крутити ним убік і не збирався.

— Що?! Дурень? Якщо і дурень, то лиш на Новий рік, а такі, як ти, на цілий рік [35]. Гей, ти, мармизо — ковальський міху, начувайся!…

«Мармиза — ковальський міх» — здається, лайка, та я не був цього певен, тому й сказав:

— Пробач, а що таке «мармиза — ковальський міх»?

— Отакої! Тебе лають, а ти ще питаєш, що воно до чого. Сказано — дурень новорічний.

«Новорічний дурень»… Наче й поетично, однак ще незрозуміліше, ніж якась там «мармиза — ковальський міх». Хотів було спитати й про це (може, знадобиться в житті), але, згадавши, що все одно, скільки б не розпитував, чіткої відповіді не дістану, вирішив змовчати. Я стовбичив ні в сих ні в тих перед Куро, поки його господиня не заверещала: «Ой лишенько, а де ж це лососина, що я клала на полицю? Знову той гаспидський Куро поцупив. Чи хто бачив такого шкідника! Я йому вже покажу, де раки зимують! Хай тільки прийде!» Той крик брутально розітнув мирну атмосферу погідного весняного дня, порушив тишу «найяснішого царювання, коли жоден листочок на дереві ані шелесне» [36]. Значуще скрививши презирливу міну, — мовляв, хочеш лаятися, то й лайся, скільки влізе! — Куро випнув квадратне підборіддя, мов кажучи: чи чув, що вона сказала? Приголомшений, я тільки тепер запримітив біля його лап брудний огризок лососини, що коштувала яких два сени й три ріни [37].