Декамерон Самуiла Окса

Дівчина теж… Рок-н-ролла не танцює, а бабусині романси бриньчить на гітарі, а пасьянс «Могила Наполеона» на картах розкидає, а до ворожки бігає, а «Вы прекрасны, точно роза, только разница одна — роза вянет от мороза, ваша прелесть — никогда» в альбом подрузі пише. Вузьке і безбарвне коло її міщанських інтересів.

Вони «половинчики», Одна половина хороша, а другу, як у ломбард, сміливо можна здати в сатиру.

Він — передовик. Хороший, щирий, мрійливий, розумний. Словом, такий, яким уявляють собі драматурги найпозитивнішого героя. Він мрійник, і в нього золоті руки, він трішки поет і центр нападу заводської футбольної команди, він… Словом, він хлопець з великої літери. І цілком зрозуміло, що його спочатку обирають секретарем комітету комсомолу, а там, дивись, він уже і в райкомі комсомолу працює.

І думаєте, він став бюрократом? Думаєте, він одірвався від мас? Думаєте, у нього години прийому? Думаєте, він забув старих друзів? Нічого подібного! Але він уже ніколи не скине випрасувані штанці і ніколи у спортивних трусах не вийде на футбольне поле чи на бігову доріжку. Він уже ніколи не вислухає вас, а… «заслухає». Він не вкаже на вашу помилку щиро, по-дружньому, ні, він «поставить питання», він «розгляне» вашу поведінку.

Бо він — «половинчик». Одна половина хороша, а де друга взялася — чорти її батька знають.

Якось редакція одержала листа. Автор його — молодий шофер. Ось суть листа: «Шановна редакція! Чи не могла б ти поперчити начальство нашого гаража? У воротях нашої автобази стирчить штир, і ми часто протикаємо шини, а начальство заходів не вживає». Сучасна молода людина! Молодець! Він уболіває за народне добро, йому шкода державних шин, він не пошкодував часу, щоб сісти і написати до редакції листа! Але взяти лопату і викопати той клятий штир чи забити його молотком далі в землю… Ні, до цього він додуматися не зміг. Це не входить в його обов’язки.

Бо він — «половинчик». Одна половина хороша, а друга аж пищить, у фейлетон проситься.

Ваш друг — не прогульник. Він не прогуляв жодного дня. Він хороший хлопець, і руки в нього теж золоті. Він тільки трохи на роботу спізнюється. Він трохи неорганізований. Він «перекури» любить. Він і з обідньої перерви пізніше всіх повертається… так хвилин на… надцять. А так він нічого. У три гуртки записаний. На репетицію він теж запізнюється. А взагалі… І членські внески сплачує акуратно. Він жодного дня не прогуляв. Запізнюється тільки…

Він — «половинчик».

У нашого знайомого прямий, рівний ніс. На помідор не схожий ні формою, ні кольором. Півлітра горілки не відтягає кишеню його піджака… Загалом він хороший, роботящий, веселий, дотепний, щирий. До речі, він жодного разу не потрапляв до витверезника. Скажіть йому, що він «п’яниця»!

Ого! Він не п’яниця, він… жертва «традиції». «Традиції», авторами якої були стародавні п’яниці.

Він любить «примочувати». Він примочує аванс, зарплату, нову зубну щітку, зустріч і проводи, події сумні і радісні. Він п'є на Миколи-зимнього і на День танкіста. Але не до непритомності… Він загалом хороший хлопець — коли вип’є, не бешкетує, а лізе цілуватися. Він — «половинчик». Одна половина хороша, а про другу говорити боляче.

Весела, молода компанія прийшла після роботи в клуб. Компанія трохи занадто гомінлива. Не бійтеся їх. Це хороші хлопці. Це роботящі хлопці. Вони вам ніс не роз’юшать, молодих дерев вони теж не ламають, до перехожих не чіпляються. Але часом з їхніх рожевих юнацьких уст зриваються такі словечка…

Ой, як не хочеться про них писати! Бо загалом це хороші хлопці, наші хлопці, роботящі хлопці. І таке… Оті вигуки, ті словечка! Ну, як вони не в’яжуться з їхніми славними трудовими ділами.

Ні, не будемо більше про них говорити. Вони і самі, той… Вони самі з головами. Давайте краще всі разом, скільки нас є, вдаримо по «половинчиках». Хто чим може! Хто працею чесною, хто прикладом власним, хто словом дошкульним.

ГУМАНІСТ

Його можна бачити скрізь. Виловлюють гицелі бродячих псів, а він, з’явившись наче з-під землі, починає скиглити:

— Це негуманно! Собачка теж жити хоче. Собачка, можна сказати, друг людини, а ви її так…

Фінал такого втручання примітивний: собачого вболівальника везуть на пастерівський пункт, де йому роблять щеплення від сказу. Бачите, вийшло так, що собачка не осягнула високих душевних поривань свого благодійника і хапнула його за литку.

Додому він повертається трамваєм. У трамваї відбуваються маленькі дебати з приводу того, що молодик з вусиками-вістряками під носом не хоче поступитися своїм місцем бабусі.

Почухуючи живіт, куди йому нещодавно зсадили протисказову сиворотку, наш знайомий подає репліку:

— І чого ви причепилися до дитини? Ви ж бачите, що тут написано: «Місця для дітей»!

На зупинці молодик дає нашому знайомому по потилиці так, що капелюх налазить йому на носа, і каже:

— Ти, пахан, не лізь не в своє діло! Дитина! Подумаєш, дитина. У мене, може, в самого діти є.

Уже біля самого дому наш знайомий встигав стати свідком малоестетичної сцени. Двоє міліціонерів намагаються підняти з тротуару п’яндигу, який вмощується спати.

— Куди ви його? Ви ж бачите, він трошки напідпитку, А ви його за руки… Не можна так. Він людина. Ну, буває, ну, випив…

Він довго умовляє міліціонерів, і ті, зрештою, махнувши на все рукою, йдуть собі. П’яндига зводиться навкарачки, потім намагається стати вертикально. Тут він помічає свого рятівника;

— А, керя! Ти-и ч-чого тут ш-шляєшся? Н-ну, випив, н-ну, а тобі яке д-діло? З-за твої? А в-в мор-р-ду хочеш?

Ні, рятівник у морду не хоче. Він встигає шмигонути в під’їзд. А п’яндига, будьте певні, піде далі, і мажете не сумніватися, таки знайде того, хто «хоче в морду».

Що ж до рятівника, то він сидить удома на дивані й, очікуючи, поки жінка зготує вечерю, читає газету. Губи у нього кривляться болісною гримасою.

— Ну от, знову. Судять. Судять людину. І яку людину! Солідний такий товариш, а його судять. Учора він на машині їздив, а сьогодні його судять. Ти чуєш, Машо, це просто жах! А в нього жінка, дітки, напевне, є… Його ж отак узяли і судять. Це ж, значить, посадять і, мабуть, надовго посадять.

— А за що судять?

— Ну, розумієш, розтрата, якісь там хабарі, якісь валютні операції, не в тім справа! Судять живу людину, ти постав себе на його місце. Вчора він так, як ось я, сидів на дивані, а сьогодні його судять, і він буде в тюрмі на нарах сидіти і сонечка не побачить. Як це негуманно!

— Але ж я хабарів не беру, чому ж я мушу ставити себе на його місце?

— А-а, не в тім справа. Я про те, що до людини треба по-людському ставитися. Ну, помилився, ну, взяв хабара, ну, виклич його, ну, винеси йому догану, зрештою. А то судити! Ні, це негуманно!..

…На товариському суді він бере слово першим.

— Товариші! Все вірно, все правильно. Іван Гаврилович пиячить і зобижає жінку й дітей. Правильно? Правильно. Але чи цілком правильно? Ми заглянули, так би мовити, з одного боку. Але давайте заглянемо з другого боку! По-людяному заглянемо, по-людському! А може, це він з горя п’є? А може, не він жінку і дітей, а його жінка й діти зобижають? Може таке бути? Може! Правильно? Правильно? Людина Іван Гаврилович чи не людина? Людина! І людина великої душі! Тож давайте вчинимо з ним по-людськи! Подивіться на нього, як він страждає!

Іван Гаврилович і справді страждає: перед початком товариського суду він не встиг похмелитися й тепер нетерпляче чекає, коли закінчиться вся ця катавасія.

По всьому видно, що закінчиться вона швидко і для Івана Гавриловича дуже приємно: в залі завжди знайдеться два-три «гуманісти», вони його врятують.

…На профспілкових зборах наш знайомий виступає так:

— Що, Петро Кирилович провалив роботу? Ну, добре, ну, провалив. То що ж, ми повинні з нього шкіру знімати? Ну, наробив помилок. А для чого робляться помилки? Помилки, шановні товариші, робляться для того, щоб на них вчитися. То що ж виходить? Ми знімемо Петра Кириловича, а на його помилках хтось інший буде вчитися? То що, по-вашому, це буде справедливо? Ні, це буде і не справедливо, і не по-людськи, і, головне, це буде негуманно!