Позичений чоловiк

Може, й по інших селах теж святкують свято врожаю, та, либонь, нема такого, що є в нашій Яблунівці. Бо голова колгоспу Михайло Григорович Дим додумався найшанованіших колгоспників, чиї портрети прикрашають сільську Дошку пошани, перемалювати на великі портрети, а до тих портретів прибити міцні дерев’яні держаки. Директор школи Кастальський не пожалів пі хисту, ні натхнення – портрети передових кукурудзоводів, механізаторів та тваринників вдались на славу!

Й минулої осені на майдані коло клубу можна було в людському натовпі побачити живу картинну галерею. Ця картинна галерея рухалась, та найчудніше було не це, а те, що передовик, який був намальований на портреті, сам і тримав свого портрета!

Торік і позаторік, пригадую, мені ой як кортіло походити з портретом серед веселого та щасливого яблунівського натовпу, а з чим ти походиш, коли не заслужений, коли Кастальський не малював твого портрета для щорічного свята врожаю!

То я потрошку навчився канючити.

– Дай поносити твій портрет, – просив у Марії-телятниці чи в Олекси-комбайнера.

Траплялось, що, відриваючи від серця, таки давали поносити свій портрет. А хіба не плюнуто одного разу прямо в обличчя:

– Заслужи чесною працею, щоб тебе малювали, отоді й носитимеш.

На ту людину я не затаїв зла, тому й не згадуватиму її отут привселюдно, щоб помститись, але гірко від того ляпаса й по нинішній день.

То до чого додумалась моя рідна жінка Мартоха на цьогорічному святі врожаю? Отой портрет молодого солдата Хоми Прищепи, намальований для музейного куточка мого імені директором школи, жінка сама приспособила до грубезного держака. Сама й несла в руках до майдану коло клубу. Тут, заквітчану колосками та прикрашену вишитим рушником, підняла картину так високо, як ніхто інший не зумів підняти свою.

– Бо ти, Хомо, теж заслужив, – шепотіла Мартоха, й осінній вітерець ворушкав пасма її чорного волосся. – Трудівник із трудівників, робітник із робітників. Колись діждешся своєї пори, що всім колгоспом пошанують, а зараз поки що я сама тебе пошаную.

І, гордий із Мартошиної немеркнучої пошани, я почувався серед народу так, наче вбрався у шори, та вбори, та наритники, хизувався, неначе на пристяжці, і так надувся, наче наперед п’ятами обувся. Так що дехто, позираючи на мене, міг подумати здивовано: «Ти ж бач, який Хома! Задер носа, що й кочергою не дістанеш. Е-е, може, й справді не нашого поля ягода, може, й справді до нього без ломаки не приступишся?»

Піонери та комсомольці декламують вірші, ветерани видзвонюють медалями та орденами, бо добрячий урожай зібрали на полях Європи, літають голуби, світить сонце, – саме про такі дні мріялося колись із бойовими побратимами в перервах між боями. Труд наш зримо переріс у красу, ще й як переріс! Ми з Мартохою натішитись не можемо тією красою, тримаємо в дві дружні руки мій портрет – і знаєте, про віщо мріється?

А мріється, що зараз підійде хтось із яблунівських колгоспників чи з трудової інтелігенції і так, як я торік чи позаторік просив, несміливо почне канючити, щоб ми з Мартохою дали поносити мій портрет.

Але чомусь ніхто не квапиться з проханням – ні з молодшого покоління, ні зі старшого. Може, дід Бенеря або дід Гапличок? Може, листоноша Федір Горбатюк? А чи лавочник Петро Кандиба? Хоч вони й без портретів, бо на своїх постах не вибивались у знатні, та чомусь ніхто з них не набивається, щоб поносити мій портрет. І я з гіркотою та водночас зі зловтіхою думаю: «Хитрі бестії, знають, що просити не слід. Я – безхарактерний, ні риба ні м’ясо, ні свині наритник, ані теляті їжак на морду. Але ж Мартоха не з таких, але в Мартохи задурно й торішнього снігу не вициганиш. Вона – лише на обмін. Так, як мене обміняла була на телицю. Добре, що в Дармограїхи трапилась телиця, а що є на святі врожаю у дідів Бенері та Гапличка, у листоноші Горбатюка чи лавочника Кандиби? Анічогісінько! Отож і не підступаються просити портрет, бо облизня кому ж охота схопити!»

Отак, значить, милувався я сам собою на колгоспному святі врожаю, наче чорт писанкою. Хм, оказії...

А чи не все людське життя – звичайнісінька оказія? Пригода, що починається в колисці і закінчується в домовині? Хоча, коли поміркувати глибше, пригода твого життя – то лише пригода, солодка, мов дозрілий терен, твоїх батька й матері. А коріння їхньої пригоди криється в пригоді баби та діда, й так далі, й так далі, – у вирі минулого життя ховається, в плині відшумілого часу. Ховається в надрах народу, який невмирущий, який істинно сущий – учора, нині й завтра... Значить, не сам собі належу? Оці руки й ноги, тулуб і груди, голова й мозок у голові, мої жарти й дотепи, сміх і подеколи розумне слово, моя робота на цій землі і любов до цієї землі, до Яблунівки, – все це, належачи мені, водночас належить моїм батькові й матері, бабі й дідові, виру життя, плину часу, тобто належить загалу, людові, народові. Бо якби тільки мені належали, то чи був би смисл у моєму існуванні? Не було б смислу, вірніше – це був би шкурницький, власницький смисл, у якому тільки я був би зацікавлений. Та коли відчуваєш свою належність до люду, який нині в колгоспі трудиться, який завтра свою снагу до життя з любов’ю віддасть цій самій землі, – тоді твоє існування геть-чисто позбавляється шкурницького, власницького смислу, тоді воно належить народові і, належачи народові, саме по смерті й набуває своє безсмертя.

Значить, не закінчується пригода людського життя в домовині, як ото я висловився, а неодмінно розпросторюється в майбутньому житті.

А що я, Хома Прищепа, старший куди пошлють у колгоспі «Барвінок», не спромігся зі своєю рідною жінкою Мартохою бодай на одненьку дитину, щоб таким чином подбати про безсмертя в майбутньому (і, як пригадуєте, безславно не вдався роман із дояркою Христею, коли від мене мало не силоміць забрано названого синочка Хомка Хомовича, причому забрано рідним батьком і без моєї згоди перейменовано на Хомка Трохимовича), то я змушений був узятися за перо, щоб написати цю книжку. Авжеж, музейний куточок імені Хо Хо Прищепи, так уміло обладнаний жінкою в пору тяжкої розлуки через телицю, теж спричиниться до увічнення мого життя і діянь, але ж... Але ж однаково в музеї зможе побувати менше людей, ніж прочитати книжку. Музейний куточок – у Яблунівці, приріс до землі, як дерево, а книжка має здатність літати, дивись, дістанеться не тільки до Москви чи до Києва, а й потрапить до тих країн, де я воював. А в Польщі, Чехії та Німеччині мають іще бути люди, які пам’ятають мене з часів другої світової війни, себто з Великої Вітчизняної, хтось візьме з них книжку до рук, прочитає і скаже: «Ви тільки подумайте, цю книжку написав Хома Хомович, наш визволитель. Отаким він був у житті, як і в цій книжці. Е-е, високу він тепер компанію водить, хоче, либонь, пристати до гурту Льва Толстого та Федора Достоєвського, до Гомера та Шекспіра. А що, чесно написав про себе, не кожен осмілиться зізнатись у всіх своїх гріхах, не кожен осмілиться кинути правду у вічі своїм односельцям, отож, і можна назвати його Гомером із Яблунівки».

Гомером із Яблунівки не я себе назвав! Наголошую для декого, що так можуть назвати мене й не вдома, ні, а десь там, на чужині, яку я колись скроплював своєю гарячою кров ю, а тому-то чужина мені вже начебто й не чужина.

Та чомусь отаке бачиться й чується. Весна, цвіте бузок і черемха, вишні квітом буяють, яблуні та груші молоком облиті. А що вже солов’ї палахкотять співом у теплому надвечір ї! І грають на вогких вербових дудочках зозулі...

Здибались біля сільської чайної два діди, Гапличок і Бенеря, поспирались обидва на костури, бо вже без костурів нікуди й ногою, і розгомонілись, і обом вуха не болять від балачки.

– Діду!

– Га?

– Ти не в буфет?

– Не в буфет.

– А я думав, що ти не в буфет... Діду!

– Га?

– Ти читав?

– Читав!

– А я думав, що ти читав... Діду!

– А хіба що?

– Та я так питаю.

– І я так питаю... Що ж там Хома понаписував?

– Хіба треба вірити всьому, що пишуть?