Позичений чоловiк

– Та чи їм там нема про що балакати, Михайле Григоровичу? – здивувався я. – Нехай балакають за мир.

Познаходились такі, що моїй славі стали заздрити: неспроста сказано, що бабина гривна всім людям дивна. Щоб від заздрощів зовсім погибали, як ото іржа залізо з’їдає, то не помічав, але не обійшлось без завидників. Якби могли, то вкрали б мою славу, але швидше шкуру з людини здереш, аніж таку славу віднімеш!

– Мати славу таку, Хомо, й ніякого зиску не злупити з неї? – дивувався дехто з яблунівців. – Дивний ти чоловік, не хочеш, щоб до тебе було мазаним, а всяк хоче... Начебто й не скажеш про тебе, що ти ні те ні се, що голубеньким цвітеш, а жовтеньким пахнеш.

– А мені слави за плечима не носити, – відказував безпечно. – А як не вмію зиску злупити зі своєї слави, то, може, я справді – ні врізать, ні доточить, ні пес, ні баран, ні взад, ні вперед – лишаюся посеред.

– Якби десь в Америці, то вже зі своєї слави ого скільки золотого пір’я наскуб!

– Своєї Яблунівки та артілі «Барвінок» не проміняю на золоте пір’я!

– Дивись, як би тебе не вкрали!

– Хто б мене красти мав?

– Оті, що зуміють дати раду твоїй славі, на гроші обернуть.

– Ха-ха, говоріть-балакайте! Як же вони мене вкрадуть, коли на моїй сторожі стоїть статут колгоспу, та й сам начальник районної міліції товариш Венеційський навіть у міцному сні свою службу знає твердо, на поталу не дасть.

– Про літаючі тарілки чув?

– Ну, чув. Так то десь літають, а над Яблунівкою хіба хтось бачив?

– Не бачили – так побачать.

– Еге, бачили раніше тарілки з галушками – й колись побачать тарілки з варениками.

– Дивись, Хомо, щоб у такій тарілці замість галушки чи замість вареника не опинився ти. Не поможе ні статут колгоспу, ні сам начальник районної міліції товариш Венеційський!

– Лякає миша кицьку, а сама з нори не вилазить!

– Ото не носися зі своєю слабою, як баба зі ступою, а бережи.

Я зі своєю славою не носився ні як чорт із писаною торбою, ні як кіт із оселедцем, але ж люди є люди: хоч був би чистий як лід, а білий як сніг, то тебе обмовлять від голови до ніг. Та й за ті літаючі тарілки... Поголос про той химерний небесний посуд широко прокотився, не обминув і Яблунівки. Гаразд, у наших краях не бачили поки що, ніхто з яблунівських колгоспників не сподобився вгледіти літаючу тарілку, але ж завтра чи позавтра? Завтра чи позавтра візьме й залетить тарілка до колгоспу «Барвінок». Л чого, питається? Хіба наш колгосп такий уже відмінний від інших, що саме сюди позаземна цивілізація навідається? Якщо й чимось відмінний, так це, правду сказати, лише тим, що тут на тваринницькій фермі працюю старшим куди пошлють я, Хома Прищепа. Отой, кого позичала Дармограїха за телицю. Авжеж, таке по інших артілях не водиться, а що вже тоді балакати про цивілізації позаземнії. От і прилетять, от і викрадуть, щоб подивитись на таке чудо. Е-е, й справді слід берегтись. Бо, може, рідна жінка Мартоха й проживе без мене, але ж артілі жалко, бо різко впадуть надої на фермі.

За ці літаючі тарілки я, либонь, сказав Мартосі, а сказаного, як відомо, й сокирою не вирубаєш. Од Мартохи, мабуть, почула сорока, від сороки ворона, а ворона вороні осі. і пішло. По селу пішло, як вогонь по соломі, що начебто вже маю таку літаючу тарілку, в якій – без дороги іі бензину, без кондуктора і контролера – я можу по осінній сльоті і бездоріжжю хоч на тваринницьку ферму скочити, хоч у район по скоб’яні товари гайнути, а коли вже закортить дуже пива, то в самий Тиврів, не потративши іі хвильки на дорогу, полетіти на таврійське пиво й надудлитися – свіженького, прохолодного! – від пуза... а не стільки, скільки зосталось піни на дні бочки, майже висушеної чергою спраглих яблунівських дядьків.

Балачки про літаючу тарілку не обминали моїх вух, і я вже подеколи гонорився так, наче й справді маю транспорт, на якому можу чкурнути у Тиврів на тиврівське пиво.

Здибав якось Одарку Дармограїху на автобусній зупинці, з клумаками добиралась на районний ярмарок. Вроду її та здоров'я не брали ні вік, ні трудні спекулянтські мандри, пашіла щоками, наче двома розпеченими від жару горнятами, а яких прискали приски окропу. Та й як було не розпектись отим її щокам-горнятам, коли знизу під них було підкладено дві вишневі гілляки губів, і ці гіллячки палахкотіли як не перед добром.

– Хомо! – владно покликала Дармограїха і, всміхаючись, ждала, поки підійду. – Та не бійся підступитись ближче, хіба я така страшна?

– Ти, Одарко, не страшна, але ж людей повнісінько кругом.

– Та не бійся, Хомо, бо я не дивлюсь лисицею і не думаю вовком... Скажи, правду говорять у Яблунівці, начебто розжився на літаючу тарілку?

– Яблунівка такого наговорить, що тієї балачки і в десять ятерів не зловиш!

– Та не звивайся, як пес у сливах, ти, сахар медович! Зізнайся, де дістав?

– Де дістав – уже нема, – кажу ухильно. – Розхапали, бо черга була велика, дефіцит.

– Звісно, що дефіцит... Може, позичиш? – питає Дармограїха.

– Літаючу тарілку? – вирячився на молодицю.

– Та вже ж не мотику, а літаючу тарілку!

– А до чого ти б її приспособила?.. Хоч ти й така пронозувата, що з чобітьми і вскочиш, і вискочиш!

– Та я б уже тарілці зуміла дати раду! Вже мені ті базари в районі та в області ой як остобісіли! То, може, і в Мурманськ гайнула б із яблуками – там, кажуть, виручка добра. Знаєш, на літаку чи на поїзді – накладно, шкурка не варта вичинки. А на літаючій тарілці дорога навіть у ламаний шаг не влетить. За день можна два рази з товаром крутнутись туди-сюди. А не в Мурманськ, то на Колиму, в Магадан. Возила б на тарілці часник та моркву, петрушку та капусту, свіжі яблука та сушенину, а назад – повнісіньку тарілку якихось дефіцитів, бо не може бути, щоб там не було своїх дефіцитів, правда? А за літаючу тарілку й тобі, Хомо, дещо перепало б, який навар чи калим.

– Хе, Одарко, тобі тільки позич літаючу тарілку, – скрушно кручу головою, – то тоді не обберешся напастей. К приміру, спробуєш гайнути за кордон. А на кордоні тебе й затримають! Конфлікт! Протокол складуть, спитають, чия літаюча тарілка. А сліди приведуть прямісінько в Яблунівку до Хоми Прищепи. То чи хочу я стояти перед міжнародним трибуналом? Ні, не хочу, Одарко, з мене годі й виїзного товариського суду на твоєму обійсті, коли ти, дяка долі, вп’яла мене ланцюгом, а я після того візьми й перевиховайся. Е-е, не збивай з пантелику, не хочу крутити, щоб не перекрутити.

– Значить, забули воли, як телятами були?

– Забули! Всяк розумний по-своєму: один спершу, а другий потім.

– Правду кажуть: не сподівайся за добро дяки.

– За яке добро? За те, що, йдучи на базар, уп’яла на ланцюгу?

– Авжеж, одна в тебе дяка, що за рибу, що за рака... Якби не позичила тебе в Мартохи за телицю, то, зізнайся, мав би таку славу по світі білому?

– Не ця слава – так інша, тільки не може соловей без пісні, а Хома без слави.

– А не було б такої слави, то чи від людей дісталася б тобі літаюча тарілка? Отож, бодай ти не знав о собі та о білому дні, коли того знати не хочеш, що до твоєї літаючої тарілки і я рук доклала.

Ну, думаю, бодай таких балачок густо сіяно, а рідко сходило, а щоб такі балачки кури загребли, а щоб такі балачки понесло поза вітряками. І хутчій від Дармограїхи геть подався, бо вона з тих, що і ялову корову захочуть отелити, вона з тих мастаків, які зуміють у тебе забрати останнє з того, чого в тебе й на пучку ніколи не водилось!

Ну, гаразд, Одарка Дармограїха, покладаючись на мою чулість чи то дурість, хотіла просто позичити літаючу тарілку, навіть калим обіцяла. А чи всі такі серед нашого люду, що не потай, що й віддячити віддячать? Хіба мало таких, що люблять умочити руку в гречаную муку, що з-перед очей візьмуть, – і шапка на такому не горітиме! Отож, гадаю, слід остерігатись, щоб не поцупили моєї літаючої тарілки. Прийдуть опівночі, заберуть, а ти, Хомо, потім хоч лікті собі кусай, а більше такої літаючої тарілки не матимеш.