Пастка-22

Коли Сноудена винесли з літака і поклали на ношах до санітарної машини, Док Деніка майже ніжно накинув на плечі Йосаріана укривало й повів його до свого джипа. Маквот допоміг, і всі троє мовчки від’їхали до санчастини, де Маквот із Доком Денікою завели Йосаріана до намету, посадили на крісло і холодними мокрими бавовняними тампонами змили з нього Сноудена. Док Деніка дав йому таблетку і зробив укол, після чого Йосаріан заснув на дванадцять годин. Коли Йосаріан прокинувся і прийшов до Дока Деніки, той дав йому ще одну таблетку і зробив ще один укол, після чого Йосаріан проспав ще дванадцять годин. Коли Йосаріан знову прокинувся і прийшов до Дока Деніки, той приготувався дати йому ще одну таблетку і зробити ще один укол.

— Доки ти ще будеш годувати мене цими таблетками і колоти? — спитав його Йосаріан.

— Доки ти не відчуєш себе краще.

— Я добре себе почуваю.

Вузеньке засмагле чоло Дока Деніки зморщилось від подиву.

— Тоді чому ти не вдягнешся? Чому ти ходиш голяка?

— Я більше ніколи не вдягну форми.

Док Деніка вислухав пояснення і відклав шприц.

— Ти впевнений, що добре себе почуваєш?

— Я почуваюся добре. Лише трохи отупів від усіх твоїх таблеток та уколів.

Йосаріан ходив по ескадрильї без одягу до самого вечора, а опівдні наступного дня, коли Майло, обшукавши все довкола, нарешті знайшов його, він сидів, знову-таки голий, на дереві неподалік від невеличкого чудернацького військового цвинтаря, де саме ховали Сноудена. Майло був одягнений у своє повсякденне ділове вбрання — в оливково-сірі штани, свіжу оливково-сіру сорочку з краваткою і лискучими відзнаками молодшого лейтенанта на комірі, і в парадному кашкеті з твердим шкіряним дашком.

— Я всюди тебе шукав, — з докором гукнув Майло до Йосаріана.

— Треба було шукати мене на цьому дереві, — відповів Йосаріан. — Я тут сиджу з самого ранку.

— Злізай і попробуй ось це, скажи, чи смакує. Це дуже важливо для мене.

Йосаріан похитав головою. Він сидів, голий, на нижній гілці, тримаючись обома руками за гілляку над головою. Зрушити з місця він відмовився, і Майлові не лишалось нічого іншого, як з відразою обхопити руками стовбур і дертися вгору. Він ліз незґрабно, гучно бурчав і хрипів, і коли врешті підтягнувся достатньо високо, щоб перекинути ногу через гілку й перевести дух, вигляд він мав пожмаканий і пошарпаний. Кашкет перекрутився і ледь тримався на голові. Майло схопив його, якраз коли той почав сповзати. Краплі поту виблискували прозорими перлинками довкола його вусиків і надимались каламутними пухирцями під очима. Йосаріан байдуже позирав на нього. Знайшовши рівновагу, Майло обережно розвернувся впівоберта, обличчям до Йосаріана. Він розгорнув цигарковий папір і простяг Йосаріанові щось м'яке, кругле і коричневе.

— Будь ласка, скуштуй і скажи, що ти думаєш. Я хочу подати це нашим хлопцям.

— Що це таке? — запитав Йосаріан і відкусив великий шматок.

— Бавовна в шоколаді.

Йосаріан конвульсивно відригнув і виплюнув відкушений шматок бавовни в шоколаді прямо Майлові в лице.

Забери це! — сердито гаркнув він. — О Господи! Ти здурів? Ти навіть кляте насіння не повиймав.

— А ти розсмакуй, — благав Майло. — Не може вона бути аж такою поганою. Хіба вже аж така погана?

— Навіть гірша.

— Але мені треба, щоб людей годували цим у їдальні.

— Нікому воно в горло не полізе.

— Як треба буде, то полізе, — прорік Майло з диктаторським розмахом і мало не скрутив собі шию, коли випустив з руки гілку, щоб значуще здійняти палець у повітря.

— Вилазь сюди, — запросив його Йосаріан. — Тут набагато безпечніше і все видно.

Ухопившись обіруч за гілку над головою, Майло боком, з крайньою обережністю й острахом, почав підсуватись до Йосаріана. Обличчя його застигло від напруги, і він зітхнув з полегшенням, коли надійно всівся поруч із Йосаріаном.

— Чудове дерево, — замиловано відзначив він тоном вдоволеного господаря.

— Це дерево життя, — відповів Йосаріан, поворушивши пальцями ніг, — а також дерево пізнання добра і зла.

Майло придивився до кори і листя.

— Та ні, — відповів він. — Це каштан. Я точно знаю. Я ж торгую каштанами.

— Як скажеш.

Кілька секунд вони посиділи на дереві мовчки, колихаючи ногами і тримаючись випростаними руками за гілку над головою: один зовсім голий, якщо не брати до уваги сандалів на рифленій підошві, другий — вбраний у тісну оливково-сіру шерстяну форму, з туго пов’язаною краваткою. Майло краєм ока, нишком спостерігав за Йосаріаном і делікатно мовчав.

— Хочу тебе дещо спитати, — нарешті сказав він. — На тобі немає одягу. Я не хочу ні в що втручатися, але мені просто цікаво. Чому ти не одягаєш форми?

— Не хочу.

Майло різко кивнув, мов горобець, що дзьобнув зерно.

— Розумію, розумію, — проказав він швидко зі збентеженим виглядом. — Я все чудово розумію. Я чув, як Еплбі та капітан Блек говорили, що ти збожеволів, я просто захотів перевірити. — Він знову чемно замовк, зважуючи наступне питання: — То ти не збираєшся її одягати?

— Думаю, ні.

Майло кивнув з удаваною енергійністю, щоб ще раз засвідчити своє розуміння, а тоді замовк, тяжко замислившись у тривожному передчутті. Якась пташка з червоним чубком промайнула під ними, черкнувши тремтливий кущ пружним чорним крилом. Йосаріан та Майло сиділи, мову альтанці, затінені звоями прозористої зелені, що спадала довкола, й оточені іншими каштанами й сріблястими ялинами. Сонце стояло просто над їхніми головами, посеред безмежного сапфірно-блакитного неба, прикрашеного над обрієм легким намистом пухких, бездоганно білих хмарин. Повітря застигло, листя повисло нерухомо, відкидаючи мереживну тінь. Усе було спокійним, окрім Майла, який раптом випростався, глухо зойкнувши, і схвильовано простягнув руку.

— Дивись! — стривожено вигукнув він. — Туди дивись! Он там іде похоронна процесія. А це схоже на цвинтар. Так?

Йосаріан відповів йому повільним і рівним голосом.

— Вони хоронять цього хлопчика, який недавно загинув у моєму літаку над Авіньйоном. Сноудена.

— Що з ним сталося? — спитав Майло голосом, стишеним від благоговіння.

— Його вбили.

— Це жахливо, — засмутився Майло, і в його великих карих очах зблиснули сльози. — Бідний хлопчина. Це справді жахливо. — Він прикусив тремтячу губу, а коли заговорив знову, його голос дзвенів від хвилювання. — І стане ще гірше, коли їдальні не погодяться купити мою бавовну. Йосаріане, що з ними не так? Хіба вони не розуміють, що це їхній синдикат? Хіба не знають, що всі мають свій пай?

— Небіжчик у моєму наметі також мав свій пай? — в’їдливо спитав Йосаріан.

— Звісно, що мав, — щедро запевнив його Майло. — Кожен в ескадрильї має свій пай.

— Його вбили ще до того, як він прибув до ескадрильї.

Майло скорчив гримасу болючого відчаю і відвернувся.

— Може, ти перестанеш уже скіпатись до мене через того небіжчика в наметі, — попросив він роздратовано. — Я вже казав тобі, що я не винен у його смерті. Хіба моя вина в тому, що я зауважив таку прекрасну нагоду скупити ввесь ринок єгипетської бавовни і кинув нас усіх у цю халепу? Чи я мав передбачити, що може статися затоварювання ринку? Тоді я й гадки не мав, що таке затоварювання. Шанс скупити цілий ринок не часто випадає, і я був би зовсім непрактичний, коли б за нього не вхопився. — Майло ледве стримав стогін, побачивши, як шестеро військових в уніформах витягли з санітарної машини просту соснову труну й обережно поклали її на землю поруч із зяючою раною свіжовиритої могили. — А тепер я не можу спродати товару хоча б на цент, — жалівся він.

Йосаріана не зворушила ні помпезна показуха похоронної церемонії, ані трагізм тяжкої втрати Майла. Голос капелана долинав до нього здаля невиразним, ледь чутним, монотонним мурмотінням, мов шелест вітру. Йосаріан упізнав майора Майора по його довготелесій, відчуженій постаті, що здіймалась над юрбою, і подумав, що розгледів майора Денбі, що утирав носовичком мокре чоло. Після того інструктажу з генералом Дрідлом майор Денбі безперестанку трусився. Позаду трьох офіцерів підковою вишикувались рядові, жорсткі, мов колоди, а четверо лінивих гробарів у смугастих робах з байдужим виглядом зіперлись на заступи біля жахливої, недоладної купи пухкої мідно-червоної землі. Йосаріан бачив, як капелан блаженно звів погляд у бік Йосаріана, страдницьким жестом торкнувся пальцями очей, знову пильно придивився до Йосаріана і нарешті опустив голову. Йосаріан зробив висновок, що це був кульмінаційний момент усієї похоронної відправи. Четверо в робах підняли труну на ременях і спустили в могилу. Майло різко здригнувся.