Язиката Хвеська

— Давно це в неї?

— Як почали про кризу говорити, — спокійно пояснив Бойко. — Вона все вам розказала? І про джип, і про клоунів, і про Аллу Пугачову, і про мільйон заодно? Бачу — розказала…

— Отже, всього цього не було, ти хочеш сказати?

— А ви хочете сказати, що таке буває? Причому — в один день? Ви ж розумієте: жінці якогось свята хочеться. Мене тим більше вже скоро другий тиждень як у відпустку за власний рахунок відправили…

— Бачу. По кількості випитого, — промовив банкір і замислено потер підборіддя: — Значить, фантазії, кажеш? Які вона видає за реальність?

— Ну, — зрадів Максим. — Нарешті до вас дійшло! Ще аби мовчала, а то ж язик бабський — помело. Язиката хвеська, інакше не скажеш. Де, кому і що ляпала, що аж до вас дійшло, тепер не простежиш. Розумію, буває таке, мільйон загубили, ви ж люди серйозні…

— Ми дуже серйозні люди, — не дав йому договорити банкір. — Тому підійдемо до справи серйозно. Її бредятину перевіряти не будемо. Ми тебе, Бойко, перевіримо. Є одна людина… Свідок… Вона бачила того, хто приробив нашому мільйону ноги. І дуже добре запам'ятала.

Максим знову напружився.

— Я дам команду, і свідка привезуть сюди, — Котовський дивився полоненому просто в очі. — Якщо він тебе не впізнає, ми підемо звідси. Вибач, моральних збитків не відшкодуємо…

— Та ладно…, — протягнув Бойко.

— Ну. А якщо впізнає…

Не договорив Семен Котовський.

Не встиг.

З веселим брязкотом розлетілося вікно, і через нього до кімнати влетіли троє бійців у камуфляжі. Двоє інших тим самим шляхом увірвалися в спальню, почувся крим Ірини, і в ту саму мить озброєні спецназівці ввалилися до квартири через двері, зносячи їх із петель.

Муса і його людиноподібні не встигають навіть спробувати опиратися — наступної миті вся компанія, включно з Семеном Котовським, лежала на підлозі обличчями донизу, по ним тупцяли важкі спецназівські черевики-берци, руки її крутили й сковували, обеззброюють, кладуть на підлогу обличчям донизу, сковують руки кайданками.

За цим дійством із великим задоволенням споглядали майор Швидкий і майор Шалига.

7

— Значить так, — сказав майор Шалига, подивившись спочатку на Максима Бойка, потім — на Ірину Бойко. — Ваша родина сидить мені глибоко в печінках. Дуже глибоко, глибше, ніж ота Маріїнська впадина чи як її там…

— Маріанська, — виправив Максим.

День, який став найважчим для нього за все не таке вже й довге життя, добігав кінця. Спочатку їх обох завезли в лікарню, аби переконатися, що обоє цілі, не ушкоджені, що синець абсолютно безпечний і підстав для госпіталізації нема. Ірині намагалися вколоти якесь заспокійливе, тільки вона рішуче відмовилася, погодилася тільки котнути кілька таблеток, після чого їх шлях лежав не потрощеної квартири, а в Головне міліцейське управління, де вже потирали руки Швидкий із Шалигою.

Після кількох годин усних пояснень і написання двох письмових питань до потерпілих все одно лишлося більше, ніж відповідей. Та запитувати не поспішали: розвели чоловіка з дружиною по різних кабінетах і ще кільа годин тримали так, аж поки, нарешті, не завели назад до кабінету Шалиги, де вже чекав на обох і Шалений Майор.

— Нехай хоч марсіанська, — зітхнув Шалига. — Суть не в тому. Ось тут ти, Бойко, пишеш: невідомі тобі злочинці увірвалися в квартиру, били тебе, погрожували зґвалтувати дружину в тебе на очах і вимагали один мільйон доларів. У тебе що, є мільйон доларів?

— Ми ж не перший день знайомі, — посміхнувся Бойко. — Ви, товаришу майор, на мене не так давно ціле досьє зібрали. Схожий я на підпільного мільйонера?

— Підпільні мільйонери, Бойко, як раз на мільйонерів і не схожі, — повчально мовив Шалига. — До затриманих у нас вої рахунки. Особливо ось у майора, — він кивнув на Швидкого. — Він давно хоче закрутити їм хоботи. Ось тільки тут одна загогулина. Малесенька, — він показав краєчок свого нігтя. — Зовсім мала. Кілька днів тому в центрі Києва сталося дивне подвійне убивство. Подробиці вам обом ні до чого, але, за оперативною інформацією, в одного з убитих справді була при собі спортивна сумка, а в сумці — один мільйон доларів. Ці ваші мучителі шукали свої гроші, вийшли на тебе. Бойко. А від тебе чекати можна всього, що завгодно. Якби твоя жінка не дала мені маячок, вас би все одно врятували — ось товариш майор би постарався. Але все одно питання про зниклий мільйон лишється відкритим.

Максим подивився на Ірину. Та відвернулася.

— Ви теж хочете грошей? — перепитав Бойко. — Слухайте, здається, це питаня ми закрили з тими бандитами буквально за кілька секунд до вашої появи…

— Не зовсім закрили, — вступив у розмову Шалений Майор.

— Тобто? — Максим здивовано глянув на нього.

— Свідчення затриманих, Семена Котовського і Ростислава Мусафірова на прізвисько Муса, ми порівняли з, гм, сповіддю вашої дружини, — Швидкий виклав на стіл тоненький стосик списаних аркушів. — Виглядає все до досить дивно і не надто переконливо. Чорний джип, вечурня сукня, клоуни, які не клоуни, пророслі в землі пляшки, пропозиція від такої собі агенції «Комар», про яку навіть у нас в міліції чули, Алла Пугачова власною персоною і, нарешті, мільйон доларів. Якого ви, Ірино, в очі не бачили. Чоловік ваш заявляє: це — плід вашої уяви. Правда?

— Не знаю, — почулося у відповідь, але якось дуже тихо.

— Не чую. Ще раз.

— Не знаю, — промовила Ірина, тепер — голосніше.

— А ще раз?

— НЕ ЗНАЮ! НЕ ЗНАЮ! НЕ ЗНАЮ!

Вихлюпнувши з себе всі емоції. Ірина знову замовкла і принишкла.

— Зате, Ірино Григорівно, ми все знаємо. Бо за цей час мої хлопці кожне ваш слово перевірили. Почнемо від самого початку.

Жестом фокусника майор Швидкий витягнув із чемоданчика, який до цього чекав своєї черги на підлозі біля столу, звичайну паперову теку.

— Отже, ви, Ірино, заявляєте, що два дні тому, вісімнадцятого липня, за вами заїхав чорний джип, номурів якого не пам'ятаєте. Водія не розгледіли, з салону вас запросили сідати. Все це відбулся на очах сусідки, яку ви назвали тьотя Поля. Вірно?

Іра кивнула.

Швидкий витягнув з теки перший аркуш.

— Ось протокол допиту Поліни Іванівни Біленко, пенсіонерки, що проживає в цьому ж будинку і в цьому ж під'їзді, тільки двома поверхами нижче. За її словами, в день, про який ідеться, тобто — вісімнадцятого липня, вона погано себе почувала. Прийняла ліки від тиску і взагалі не виходила з дому. Тому ніякого джипа, що нібито заїжджав за подружжям Бойко, з яким вона підтримує добрі стосунки, не бачила. Ось, підписалася власноручно.

Ірина пробігла очима протокол, поклала аркуш назад, промовчала.

— Продовжимо, — Швидкий витяг наступний аркуш. — Ось довідка: в указаному вами заміському елітному готельно-відпочинковому комплексі «Затишок» вісімнадцятого липня жоден із «люксів» не був замовлений та заброньований на прізвище Бойко. Згоден, забронювати номер можна під будь-яким прізвищем. Але фотографії подружжя Бойко, тобто, ваші, Ірино, і вашого чоловіка були пред'явлені для впізнання працівникам «Затишку». Вас ніхто не впізнав.

— Значить, — промовила Ірина сама до себе, — нас там не було…

— Не факт, — вступив у розмову Шалига. — Якщо ваш геніальний чоловік справді знайшов таку суму грошей і вирішив задурити всім голови, аби збити зі сліду, йому нічого не коштувало підкупити сусідку, аби мовчала, і щедро заплатити працівникам «Затишку» за те, щоб вони вас не згадали. Там оберігають приватність грошовитих клієнтів. Але є інші обставини. Давай далі, Петре.

Швидкий витяг наступний аркуш.

— Ідіотський папірець, але іншого в даній ситуації не отримаєш. Тут — протокол, яким засвідчується: мої опери копали під соснами в дворі «Затишку», і жодних пляшок під жодною з них не знайшли. Навіть більше того: жодних слідів того, що там недавно копалися в землі, теж нема. Крім того, що оцих ваших Біма з Бомом звати Саша і Артем, ви, Ірино Григорівно, нічого додати не можете. Поїхали далі? — до купки протоколів додався ще один: — Пана Артура Комаровського в «Затишку» добре знають. Він справді там частий гість. Але вісімнадцятого липня власник агенції «Комар» не міг бути в «Затишку». Його взагалі нема в Україні: вже другий місяць Комаровський за кордоном. Відень, Париж, Варшава, отаке. Як сказали в його агенції, повернеться за тиждень. І тепер — найцікавіше, громадянко Бойко. Про Аллу Пугачову.