Язиката Хвеська

Вже за пару годин Ірин Бойко поміняла свою думку.

Як називається це справді затишне місце — вона не знала, не спитала і, трошки освоївшись, уже не хотіла. Для себе вона вирішила: нехай воно називається малесеньким Раєм. Таким собі окремо взятим райським куточком. Довкола розкинувся сосновий ліс, в залі ресторану, куди вони спустилися, грала жива музика. Велике світло під стелею не горіло: на кожному столику стояла невеличка лампа і підсвічник, зроблений під ампір. Ірина помітила: ніхто з відвідувачів лампою не користується, всюди палахкотять свічки.

Живий вогонь, жива музика.

Навіть у часи, коли вони з Максимом познайомилися і він таки намагався влаштувати для неї якісь оригінальний вечір, про подібну розкіш — побути серед лісу в затишку при свічках — вона навіть не мріяла. Хоча жіночі журнали писали: кожна жінка заслуговує на таке свято. І бажано не раз у житті, а раз на тиждень. Причому не обов'язково шукати щедрого чоловіка. Який би влаштував таке свято: сучасна активна жінка цілком здатна зробити це для себе сама.

Побачивши, куди їх привіз джип, Ірина розсердилася на Максима: в такому чудовому місці не ходять у джинсах та простеньких футболках і блузках. Той нічого не відповів, і дуже швидко Ірина зрозуміла, чому: в номері — «люкс», який призначався їхній парі, на них уже чекали елегантний чоловічий костюм і, що найбільше потішило Іру, вечірня сукня. Бойко пояснив: можна не вдягати, якщо не сподобається, і він костюм не вдягне — жаркувато. Та Ірина негайно приміряла сукню, переконалася — це її розмір, і наполягла, аби Максим вдягнув хоча б брюки та сорочку з коротким рукавом, краваткою і піджаком справді можна пожертвувати.

Поцікавилася, звідки тут знають її розмір. Почула у відповідь: він подзвонив і сказав по телефону. А звідки ж він знає, запитала Ірина. Виявляється, Максим дзвонив якійсь із її подружок, з якою дружина ходить по магазинах, пояснив, що хоче зробити жінці сюрприз, ось вона і сказала. Який саме сюрприз — не пояснив. «Правильно зробив», — подумала Ірина.

Коли подружжя Бойків повечеряли, випивши при цьому пляшку грузинського вина, Ірина, нарешті, визнала:

— Все дуже класно, Максиме. І якщо ти всякий раз, образивши мене, будеш у такий спосіб просити пробачення, то я тобі дозволяю посилати мене, куди завгодно, десь так раз на місяць.

— Правда? — посміхнувся Бойко.

— Правда. — відповіла його дружина.

— Тоді давай за це вип'ємо. Замовити ще вина?

— Мабуть…, — Ірина повела плечима. — Коли чесно, я не зовсім знаю, як треба себе поводити…

— Тобто?

— Я ж не так часто буваю в подібних райських куточках. Може, тут якісь особливі правила…

— Я теж не часто буваю в таких райських куточках. — посміхнувся Максим. — Але кажу тобі: якоїсь спеціальної поведінки від тебе тут ніхто не чекає. Звісно, не треба бити посуд і голосно матюкатися…

— Хто це б'є посуд і голосно матюкається? — підозріло запитала Іра.

— Це я так… Взагалі… Може, потанцюємо?

Ірина подалася вперед, аби опинитися до чоловіка ближче.

— Знаєш… Вибач, що нагадую… Але тюремні камери на тебе і твої манери вплинули явно позитивно.

— Якщо такі місця на когось впливають позитивно, — заважив Максим.

— А справді — запроси мене танцювати…, — ця ідея сподобалася Ірині. — Ми ж сто років не танцювали… Тільки крім нас тут, здається, ніхто не танцює…

— Значить, покажемо приклад іншим.

Бойко витер губи серветкою, підвівся, підійшов до Ірини, кивнув і простягнув руку. Вона взяла його руку в свою, відповіла посмішкою на посмішку і підвелася.

Але потанцювати в них не вийшло.

Не встигли вони зробити кількох кроків у бік відритого майданчику в середині ресторанної зали, як шлях їм заступили двоє чоловіків. Один носив окуляри в тонкій оправі, обличчя другого прикрашала мушкетерська борідка. Обидва якщо і випили, то дужу-дуже трошки.

— Добрий вечір! — привітався чоловік із борідкою.

— Добрий-добрий, — відповів Максим. — Проблеми?

Ірина помітила, як раптом напружився її чоловік. Ще не розуміючи, чим може загрожувати їм ця зустріч, вона інстинктивно притулилася до Бойка.

— Жодних проблем, — поспішив заспокоїти їх чоловік із борідкою.

— Вибачте, що втручаємося в вашу інтимність, — додав чоловік у окулярах. — Тільки в нас тут виникла суперечка. І нам потрібна стороння людина.

— Для чого? — сторожко запитав Максим.

— Незалежний експерт, — чоловік з борідкою простягнув йому руку. — Саша.

Тим часом чоловік у окулярах підхопив руку Ірини, торкнувся її губами, і молода жінка мимоволі відзначила: вони в очкарика досить м'які.

— Артем.

— Максим, — назвався Бойко. — Це — моя дружина Іра. А що…

— Не бійтеся, люди, нічого кримінального, — розвіяв його сумніви Артем. — Просто розсудіть одну нашу суперечку. Для цього треба вийти на двір.

— Люди, це лише десять хвилин, — додав Саша. — Ну? З нас при будь-якому вирішенні проблеми пляшка такого самого вина.

Він дав щигля пляшці, вже спорожненій Бойками.

Максим глянув на Ірину. Вона знизала плечима. Кінець кінцем, тут не таке місце і не така атмосфера, аби їх обох з доброго переляку втягували в якусь аферу.

— На вулиці, мабуть, комарі, — сказала Ірина.

— Це єдине, що вас хвилює? — здивувався Саша. — Я готовий ганяти від вас комарів до кінця свого життя, ось тільки ваш шановний чоловік навряд чи дозвлить…

— Комарів ганяти — легко! — посміхнувся Бойко.

Ірина вбила чергового комара на щоці. Довкола вже поволі сутеніло. Стояла тиша, пахло сосною.

Нові знайомі завели Максима з Іриною кудись за будинок, з тильної сторони. Саша видобув із кишені свого піджака апельсин, підкинув його на долоні.

— Ситуація, друзі, проста, як оцей апельсин, — він увігнав у шкоринку фрукта наманікюрені нігті, почав його чистити. — Мій друг Артем рік тому приїхав сюди вперше. Він святкував якусь урочисту подію. Не пам'ятаю, чи дружина пішла від нього, чи він — від неї, результат все одно один — мій друг Артем напився до стану, до якого ділові люди зазвичай не дозволять собі напиватися. Ось у такому стані мій друг Антон вилив десь тут, — Саша обвів рукою довкола, — пляшку дорогого коньяку. Вилив. Під дерево.

— Якого коньяку? — вирвалося в Максима.

— Французького. Справжнього. «Корвуазьє». Чи правильно — «Курвуазьє»?

— Тобі аби все про курву, — буркнув Артем.

— Для чого він це зробив? — не зрозуміла Ірина.

— Аби я, Ірочко, знав, — чесно признався Артем. — Повірте мені, в такому стані я міг начудити набагато більше і серйозніше. Що, власне, вже кілька разів мало місце.

— Але, друзі, дурість та дивацтво мого друга Артема полягає не в тому, що він вилив пляшку коньяку на землю, — пояснив Саша. — Навіть не в тому. Що він забув це місце. А в тому, що він переконує мне: пляшка пустила коріння.

За той час, поки говорив, він дочистив апельсин. Шкоринки зсипав у кишеню свого піджака. Сам апельсин розламав, простягнув кілька скибок Ірині, кілька — Максиму, решту розділив із Артемом навпіл, відправив свою частку до рота і смачно заплямкав.

Сутінки спустилися вже достатньо для того, аби максим не міг чітко розгладіти виразу облич цих дивних незнайомців.

— Я зрозумів, — промовив він нарешті. — Ви або зараз п'яні, мужики, або були п'яні рік тому.

— Мені, до речі. така поведінка дуже знайома. — додала Іра.

Артем прожував свою частину апельсина, витер губи тильним боком руки.

— Молоді люди, я не бачу в цьому нічого дивного. Рік тому, звісно, ми були ще які гарні. Але сьогодні мені стукнула в голову одна цікава думка. Ви чули про такого поета Булата Окуджаву? Він виконував свої пісні під супровід гітари…

— Про Окуджаву всі чули, — відповів Бойко дещо ображено. — Мої батьки, наприклад, його часто слухали… Навіть часом співали на кухні, коли в нас гості збиралися.

— А мої — ні, — вставила Ірина. — Хоча я теж знаю, хто такий був Булат Окуджава. Тільки до чого ви його зара всує згадали?