Претенденти на папаху

Стратон Стратонович ще раз глянув на Мамуню, що сховався, як равлик, за комірцем свого піджачка, а тоді вже перепитав:

— Що найбільше сподобалося? Ну, як вам сказати, Октавіане… Якщо хочеш у темпі випити, то це краще за все зробити на площі Сен-Огюстен, якщо закусити, то на бульварі Курсель, а якщо і випити й закусити, то, звичайно, в Булонському лісі чи на набережній Сени.

Ковбик відкинувся у своєму кріслі, яке раптом за його спиною перетворилося на м'який паризький фотель, і продовжував кидати французькими фразами, як шматочками льоду у віскі.

— Біля Ейфелевої вежі чи на авеню Сюффран, в Сан-Жермен-де-Пре, на майдані Кліші, Єлісейських Полях, на пагорбі Монмартра, на вулиці Ріволі, Нотр-Дам-де-Лорет, Ля-Врієр чи навіть на мальовничому Пер-Лашез… Ну де б ви не були, Мамуню, — всюди маленькі, затишні і жваві бістро. Тільки переступив поріг— не встиг оговтатися, а хазяїн тут як тут: «Же ву прі, мосьє». Глянеш на нього, типовий тобі наш дядько, а воно француз. «Же ву прі» та й «Же ву прі». Аж упрієш, коли на кожному розі забігайлівка. І через секунду — що вже там твоя душа на ранок просить: арманьяк, коньяк, шампіньйоза, мартіні, «Джоні Уокер», віскі… Гидота, скажу я вам, — скривився Стратон Стратонович, щоб ще й мімікою доповнити свою відразу до іноземних напоїв. — Гірше нашої самодралівки, але п'ють оті віскі одинарні, подвійні, потрійні. Якось я собі замовив оте потрійне, і що б ви думали?.. А чого це ви не п'єте, Мамуню? — несподівано загальмував свою розповідь Стратон Стратонович, зиркнувши на молодого спеціаліста. — Мабуть, тому у вас і вуха по обидва боки голови розвішані.

— А я не п'ю, — перелякався Октавіан.

— Не п'єте? — здивувався Ковбик більше, ніж тоді, коли вперше у Парижі на власні очі побачив собор Паризької богоматері, назва якого йому найбільше припала по душі. «У нас так би не назвали», — пам'ятає, сказав тоді Стратон Стратонович комусь із членів делегації, оглядаючи архітектуру собору… — Значить не п'єте?! Цікаво!

Мамуня з переляку втягнув голову у свій сірий у клітинку костюм. Тепер він складався ніби з двох частин: піджака і жилетки. Самого власника цих предметів уже не було видно.

— Дивитися на вас, Мамуню, одне задоволення! Але я вам так скажу: якщо людина в такому віці, коли їй до цирозу печінки стільки ж років, як пішки до місяця, і не п'є, та ще й марочного французького коньяку, то я думаю, що воно катастрофічно хворе або ж анонімник.

Мамуня, маленький Мамуня з великим ім'ям Октавіан, й справді мав при собі кілька хвороб, але він їх нікому не показував і нікому ними не хвалився, як це часто роблять інші. Він був просто скромний і тихий. Йому не хотілося скидатися й на анонімника. Тому, не довго думаючи, схопив склянку, ніби розпечену жарину, і одним духом спорожнив її.

— Де ви оцих інтелігентів понабирали? — глянув Ковбик на Хлівнюка, який тимчасово мав зігрівати шефове крісло, але сісти у нього не наважувався, бо Стратон Стратонович, від'їжджаючи, заборонив, мотивуючи тим, що так не довго й звикнути. І все ж коли повернувся, то не забув сказати, глянувши на своє керівне крісло: «А хто це, цікаво, приміряв свою сідницю до моєї службової табуретки з бильцями?..»

Десь після третьої чарки Мамуня сп'янів зовсім і тепер уже не після кожного простого речення, а після кожного довгого слова вставляв своє улюблене «о». Кажуть, що це маленьке і кругле «о» було першим його звуком при народженні. Саме його він вимовив уперше, широко розплющивши очі: сказав «о»—і здивувався. Але цього напевне не може стверджувати ніхто, окрім діда Октавіана, який хоч і не був безпосередньо при пологах, але стояв на вулиці під вікном пологового будинку.

— Ну, я вам, братці, скажу, — тим часом продовжував Стратон Стратонович. — Воно або довго не протягне, — він не спускав очей з Мамуні,— або ви з нього зробите хронічного алкоголіка. Покладіть його, Панчішка, на диван… Так, бідолаха, й не дослухало, як я замовляв подвійне віскі…

— Потрійне, — вніс поправку Ховрашкевич.

— А ви що, Ховрашкевич, були разом зі мною на конференції?

— То я з вами разом ніби й не був, але то я вже чув!

— Що ж ви, цікаво, чули? — запитав Ковбик і тут же зрозумів, що більше цього вечора йому й слова не вдасться сказати про Париж, коли вже взяв те слово Ховрашкевич.

— Ну, взагалі-то, я багато дечого чув. Але зараз мова не про мене. Зараз мова про те, що ви самі сказали першого разу, Стратоне Стратоновичу. Ви взяли потрійне віскі…

— Ну, ви бачили такого оракула? Воно знає, що я в Парижі пив!

— То я не знаю, хоча й догадуюсь. Але ви ж сказали, що якось замовили потрійне віскі…

— Ну замовив, ну й що?

— А тепер кажете — подвійне…

— А вам що — не все одно? Не вам же замовив — собі!

— Мені то все одно, але тут сидять усі фіндіпошівці чи майже всі і, певний, думають…

— Думають, думають, — похитуючи головою, передражнив його Ковбик.

— …думають, що подвійне віскі у склянці — то подвійна кількість градусів…

— Яких градусів? — не стримався Стратон Стратонович. — Яких у біса градусів?

— Отож я й кажу, бо то я сам не пив, але дослідив, так би мовити, дедуктивним методом… А вони думають…

— Звідки ви знаєте, що вони думають?

— Інтуїція! — кинув своє улюблене чергове слово Клавдій Миколайович.

— То я тебе попрошу, — Ховрашкевич до всіх, окрім Стратона Стратоновича, звертався на «ти». — То я попрошу, ти мене не перебивай. Я коли кажу, то знаю.

Читав. Не був, так читав. До речі, тобі теж не завадить дещо читати. Хоча б дещо, товаришу Хлівнюк. Дещо, окрім словника іншомовних слів.

— Ну, понесло Ціцерона на Парнас! — Ковбик вийшов з-за столу, підсмикнув штани на нових французьких підтяжках і попрямував у коридор.

Спочатку він заклав руки за спину, як це робив завжди до поїздки у Францію. А тут раптом, оглянувшись назад, пересвідчився, що в коридорі нікого немає, опустив їх і задумався. «А що ж справді мені найбільше сподобалося у Парижі?» — згадав Ковбик запитання Мамуні. Якийсь час думав, міряючи метри рідного коридора, і дійшов висновку: пахучий французький суп із цибулі у маленьких, до інтимності затишних бістро, а також дивовижна хода заступника мера міста, який ходив так, ніби він був мером, а мер — його заступником. Ця спокійна, по-господарськи врівноважена хода службової особи з паризької мерії так вразила Стратона Стратоновича, що він двічі відмовився від поїздки до «Лувра» (мається на увазі паризький універмаг), а одного разу навіть від обіду в отелі «Генріх IV» з безкоштовною випивкою і, за Ковбиковим висловом, закусоном на шар-мак! Коли всі соціологи бігли на конференцію, Стратон Стратонович завертав до мерії. Він хотів ще хоч раз подивитися на ту незвичайну ходу, гідну всілякого наслідування і копіювання.

— Не хода, а мистецтво, — заздрісно дивився йому вслід Стратон Стратонович і думав: якщо він хоч на п'ятдесят відсотків оволодіє такою ходою, то його у Кобилятині-Турбінному поважатиме навіть директор комбінату громадського харчування, який, окрім себе, поважав лише керуючого трестом їдалень і ресторанів, а в дні несподіваних перевірок — ще й ревізорів та інспекторів.

А представник мерії й справді ходив просто і божественно. Його тулуб не рухався, а плив поміж людей, над тротуарами Парижа, повз вікна, неонові реклами й мальовничі вітрини. Плив, наче тумбочка, вщерть набита різними речами, в якої при зайвому порухові несподівано відчинилися б дверцята і все звідти посипалось би. Він ішов так, начебто хтось невидимий ніс оту тумбочку на своїх руках і трохи підштовхував ззаду в спину. На тулубі гордо й незалежно сиділа голова і самостійно, без тулуба, нікуди не оберталася.

Коли Стратон Стратонович дивився на цю голову, то ловив себе на думці, що вона по зав'язку начинена господарськими турботами й державними справами. Так носили голову, думалося Ковбику, тільки великі державні сановники і прокурори. Голова не опускалась і не піднімалась, а котилась по рівній, ніби накресленій під лінійку, горизонтальній лінії. Особливо Стратону Стратоновичу подобалося, коли заступник мера повертав голову на північ чи на південь. Дивитися на це — суцільне задоволення. Складалося враження, що перед ним несподівано вишикувалася почесна варта і мосьє урядовець, витягши руки по швах, віддає честь королівській гвардії. Власник голови так дбайливо тримав її на плечах, неначе то була не голова, а кришталева ваза, що могла при першому неточному порухові упасти і розлетітися на дрібні друзки. Руки представника паризької мерії звисали уздовж тулуба і не виробляли, як сказав би Хлівнюк, ніяких пасажів. Ноги ж навпаки— рухалися ритмічно, але наче автономно від корпуса. Погляд очей самозадоволений і спрямований у горизонт, як у людини, котра несподівано одержала спадщину і не збиралася ні з ким ділитися, навіть з найближчими родичами.