Декамерон Самуiла Окса

— Роздягайтеся! — тоном наказу буркнув він.

— Як?

— Скидайте сорочку.

І от вже Гена стоїть перед деканом без сорочки і без майки, притримуючи руками штани. Ну, зовсім як на прийомі у лікаря. Декан мовчки барабанить пальцями, кривиться, наче його примусили ковтнути ложку гірчиці, і раптом вибухає:

— Слухайте, молодий чоловіче, а ви не подумали, кого з вас можна писати? Сталевара, рибалку, тракториста чи, може, космонавта? Стисніть пальці в кулак, зігніть руку в лікті, так! А тепер подивіться на свої мускули. Подивіться і скажіть мені, що це таке? Це руки мужчини чи це торочки від бабусиного фартуха? Скільки вам років?

— Двадцять четвертий… — промимрив Гена.

— Двадцять четвертий! — вдарився об поли декан. — Ручусь, що за цих майже чверть століття в своїй правиці ви не тримали жодного предмета, важчого за ложку. Бо коли б це було навпаки, ви б мали хоч сякі-такі натяки на біцепси. А торс! Юначе, у вас класичний торс нероби, але ніхто з художників ніколи не захоплювався таким сюжетом.

Гена зробив останню спробу:

— Скажіть, хіба ви пишете тільки людей фізичної праці? А інтелектуальність?..

Декан пошукав на Гениному обличчі сліди інтелектуальності, затримався поглядом на лобику, що на два пальці возвишався над бровами, і не сказав нічого.

З його погляду Гена зрозумів, що про кар’єру натурщика треба забути.

Доведеться, мабуть, знову шукати. Бодай довідку з місця роботи, бо можуть бути великі неприємності.

ПРИМІТИВ

У мене є знайомий. Він дуже розумний. І я йому навіть заздрю. Про що б я не говорив, у мене все воно якось дуже прісно виходить. Навіть тоді, коли я свої думки віршами викладати починаю і різними епітетами-метафорами розквітчую. А йому досить одне-однісіньке слова сказати — і всі на нього увагу звертають.

Стоїмо ми на художній виставці. Мені картина дуже сподобалась, і я вголос своє захоплення висловлюю:

— Ви подивіться, як тонко художник передав всі відтінки вечірнього неба! А ця берізка! Мені здається, що її листочки пахнуть!

Мій знайомий глянув спідлоба і кинув через губу, наче плюнув:

— Примітив!

І всі на нього увагу звернули, а дехто навіть з повагою подивився. Видать, у людини неабияка ерудиція, коли вона тільки глянула на картину і отак безапеляційно перекреслила її. І головне, не посперечаєшся, заперечувати не станеш! Які тут можуть бути розмови?

Примітив — крапка!

Або сидимо у гостях, про новий роман сперечаємось.

Один каже, що образ Марисі йому сподобався. Це, мовляв, авторська удача, знахідка, можна сказати. Інший каже, що образ Василя не зовсім вдалий, занадто залітературив його автор, я хвалю мову твору. Кажу, що дуже хороша, народна мова у романі. А мій знайомий недбало кинув через губу:

— Примітив!

І все. І суперечка наша зашкварчала і згасла. Якось навіть ніяково стало. Виходить, що ми наче оті маленькі дурники сиділи і переливали з пустого в порожнє, а роман взагалі доброго слова не вартий, і одне, що про нього можна сказати, це — примітив.

Так завжди. Про що б не зайшла мова, мій знайомий завжди на висоті, і всі чомусь до його думки прислухаються, хоча думка та завдовжки із заячий хвостик. А мені не везе…

…Сидимо у цирку. Акробат під самісіньким куполом, розгойдується, під ним ніякої сітки, у мене серце завмирає, я за сусідове коліно хапаюся, ніби сам боюся впасти, а знайомий мій сигарету розминає, антракту дожидаючись, і недбало кидає через губу:

— Примітив!

На стадіоні сидимо. Тільки що Базилевич мало не з середини поля увіпхнув такого голяку, що стадіон ахнув, завмер і аж тоді заревів, а мій знайомий струшує з сигарети попіл на лисину якомусь дяді і кидає недбало через губу:

— Примітив!

Виходимо з кіно. Кінофільм всіх за душу взяв. Після такого фільму сам себе поважати починаєш і за людей приємно — на що вони здатні. У мене і душі музики грають, і я несміливо так кажу йому:

— Правда ж, здорово?

А він плечима знизав, недокурка на тротуар кинув і плюнув:

— Примітив!

Ну що ти йому скажеш? Я відразу ж всю свою неповноцінність відчув і у своїх власних художніх смаках засумнівався. Справді, йду, радію, як дурне теля, а чогось головного, якогось істотного недоліка не розглядів, а той непомітний недолік вибухнув, і від цього фільму одне-однісіньке слово «примітив» зосталося.

Ні-і, не буду я таким обмеженим! Не буду отак необдумано, запально свої незрілі, примітивні смаки виказувати. Перш ніж рота розкрию, сім разів подумаю. Тільки чомусь не виходить у мене так. Коли мені щось подобається, я відразу про це кажу, не подобається — теж не мовчу. І можу навіть посперечатися, коли зі мною хтось не згоден. Тільки з ним, з моїм розумним знайомим, мені важко. Він мене на місці вбиває:

— Примітив! — І у мене тільки зуби клацнуть.

Оце зібрався я купити моторолера нової моделі.

Дуже він мені подобається, і всі, з ким я на радився, мені в один голос кажуть:

— Бери, не пожалієш!

Тільки він, мій знайомий, зміряв мене з ніг до голови, зітхнув і кинув через губу:

— Примітив!

Я так і не зрозумів, хто ж зрештою примітив: я чи моторолер.

А оце вчора він у мене в гостях був. Жінка такого пирога спекла, що у мене і сьогодні слина у роті закипає, як про той пиріг згадаю. Пригощаємо його, припрошуємо. Він пирога їсть, як за себе кидає. А жінці приємно, що так активно її, кулінарним здібностям належне віддається.

Кожній жінці було б приємно. І вона не витримала і мала необережність запитати;

— Ну як вам мій витвір подобається? А ви накладайте, накладайте ще!

Він подивився на неї каламутними від ситості очима, сито відригнув і сказав:

— Примітив!

Не скажу, щоб жінці моїй таке слово було приємно чути, але я собі подумав: що, коли він не розумний, а зовсім навпаки? Що, коли у нього у мозкові одна-єдина звивина і на тій єдиній звивині, як на магнітофонній стрічці, одне-єдине слово «примітив» записано? Що, коли він просто дурень і ніколи розумним не був? Геометрично правильний дурень, з якого боку на нього не подивись. Може ж таке бути?

КОТЛЕТИ І ЕРУДИЦІЯ

Саня Ковальчук хлопець розумний і дуже начитаний. У нього власна бібліотека велика. Здебільшого передплатні видання. В шафі вони вже не вміщуються, так тато Сані полички зробив. І Саня на тих поличках найулюбленіші книжки тримає, щоб завжди під рукою були. Мама пил з них кожного дня стирає, так що, можна сказати, Санина бібліотека в зразковому порядку.

Багато хорошого й цікавого в тій бібліотеці. Розумні, добрі люди книжки написали і ніби найдорожчим своїм, найщирішим, найкращим з Санею поділилися. Любить Саня біля отих книжкових полиць з ким-небудь з товаришів своїх побалакати, трішки, звичайно, бібліотекою похвастатись, але в основному щось цікаве розповісти.

Оце й сьогодні у Сані гість, хлопець з їхнього ж таки 9-Б, Гриша Завгородній.

Гриша Завгородній мовчазний, він більше слухати любить, А Саня, Саня — як професор:

— Ти, Грицько, мабуть, і не знаєш теорії Гельмгольца. В школі ми ще цього не проходили та й навряд чи будемо проходити, програмою це не передбачено. Але коли б визнати теорію Гельмгольца, то вийшло б, що двадцять мільйонів років тому наше Сонце було більше, ніж вся сонячна система.

Не будемо розглядати де питання з астрономічного боку, розглянемо його з фізичного, і ти погодишся, що це абсолютне безглуздя…

Гриша вже розкрив було рота, щоб погодитися, що ця теорія Гельмгольца була абсолютністьким безглуздям з усіх боків, як до кімнати зазирнула Санина бабуся Ксенія Петрівна. Вигляд у неї був дуже винуватий.

— Санечко… — сказала вона, не наважуючись продовжувати далі, бо побачила, як її начитаний онук насупив брови.

— Ну, чого тобі? — буркнув Саня, перегортаючи книжку і всім своїм виглядом показуючи, що бабусина присутність тут абсолютно недоречна. Бабусина освіта, звичайно, не дозволяла їй піддати нищівній критиці хибну теорію Гельмгольца.