Музиканти смiються

Заслужений тренер СРСР ризький майстер Олександр Кобленц був разом з екс-чемпіоном світу Михайлом Талем на міжзональному турнірі. Вихідного дня вони пішли на прогулянку, і Кобленц, я якого був приємний голос, виконував арії російською та італійською мовами. До тренера підійшла дама й сказала:

— Дякую за насолоду! Своїми співами ви нагадали мені одного артиста.

— Карузо? — нетерпляче запитав Кобленц.

— Ні… Василя Смислова!

Доцент Саратовської консерваторії Арсеній Петрович Щанов пообіцяв студентам зіграти сонату для фортепіано Ф. Ліста, попередивши їх, щоб вони особливу увагу звернули на темп. Наступного заняття він гравцю найскладнішу, глибоку за думкою сонату, але ніхто з студентів не помітив особливостей його темпового трактування. Тоді педагог сказав:

— У часи Ліста що сонату грали за 31 хвилину, Нейгауз грає за 29 хвилин, я зіграв за 28, а сучасним хлопчикам-конкурсантам удається пробігти її за 24 хвилини. І як не дивно, ніхто цього не помічає.

Розповідають, що піаніст Яків Зак вирішив одного разу трішки покепкувати з Еміля Гілельса і зід його імені замовив величезний торт з доставкою додому. Наступного дня Гілельс запросив Зака до себе в гостину, нічим не виказуючи, що він у гніві за його витівку. Незабаром йому знадобилось вийти на хвильку, він вибачився й вийшов. Клацнув замок, і гість опинився у пастці. Чудово розбираючись у замках, тут він був безсилий щось зробити. Через' п'ять хвилин господар дому потелефонував гостеві і повідомив, що виїжджає на два дні. Якщо Зак захоче поїсти, то в буфеті на кухні лежить величезний торт. За два дні свій торт Зак, звичайно, з'їв.

Костянтин Паустовський повертався з риболовлі. Їхали у товарному поїзді. Якийсь обдертий і неголений мисливець сидів при відчинених дверях вагона й співав. Він мав м’який, соковитий бас.

— Ось що! — сказав йому Паустовський. — Приїжджайте до Москви неодмінно. І то якнайшвидше. Я вас познайомлю з потрібними людьми. — І простягнуп аркуш зі своєю адресою.

Мисливець прочитав записку і запитав:

— То ви письменник?

— Так.

— Як же, знаю. Читав. Дуже радий познайомитися. Дозвольте й собі відрекомендуватися: соліст Великого театру Олександр Пирогов.

Після закінчення XXVI чемпіонату СРСР з шахів гросмейстер Марк Тайманов, він же першокласний піаніст, разом зі своєю дружиною — також відомою піаністкою Любов'ю Брук — дав у Тбілісі два концерти. Один з них, у супроводі симфонічного оркестру, відбувся у Великій залі оперного театру, другий — сольний — в Малій залі театру імені Руставелі, де під час чемпіонату відбувалося лише догравання відкладених партій (чергові тури проходили у Великій залі театру).

Один тбіліський любитель шахів поспішив придбати квиток на концерт Тайманова й Брук у Великій залі. Коли друзі запитали, чому він не взяв квитка і на другий концерт, любитель відповів:

— Другий концерт призначено в Малій залі, та ще й наступного дня. Боюсь, що це буде тільки догравання…

Добрячі мав колись тарілки ударник українського симфонічного оркестру! Справжні турецькі, з яскравим вібруючим звучанням, що за потреби перекривало грім цілого оркестру. Та ніщо не вічне, й одного разу безцінні тарілки тріснули. Хтось порадив убитому горем ударникові склеїти їх. Музикант звернувся в майстерню, і сталося диво: тарілки знову стали цілими. Наступного вечора радий ударник сидів в оркестрі і чекав блаженної хвилини свого соло. Скінчились три частини Четвертої симфонії П. Чайковського, зараз прозвучить четверта частина, яка починається могутнім фортіссімо за участю тарілок.

Диригент подав знак, ударник гримнув тарілками, почувся дзенькіт, брязкіт і… тарілки розлетілись на дрібні шматочки, що посипались на голови оркестрантів. То було перше й останнє фортіссімо.

Колись, ще в довоєнний час, студент запитав свого педагога, видатного композитора Б. М. Лятошинського:

— Чи правда, що музику до вистав у драматичних театрах здебільшого пишуть другорядні композитори?

— Так, — відповів професор, — на жаль, це правда.

І посміхнувшись, додав:

— Ось і я вчора відніс свою музику до драмтеатру.

Якось на уроці композиції в класі Б. М. Лятошинського зайшла мова про те, що горезвісний сентименталізм у нашій музиці має досить міцні традиції.

Пригадали характерні назви багатьох популярних видань початку нашого століття, на зразок «Про що плакала скрипка», «Розбите серце», «Поранений орел» тощо. На наступному занятті професор витягнув зі свого портфеля старенькі ноти. На обкладинці було намальовано похмурого в’язня з ефектною бородою, а книгу красувалася назва: «Ніч перед стратою» (мелодійний вальс).

Десь напередодні війни у Бориса Миколайовича Лятошинського навчався один студент — маленький, опецькуватий. Якось він приніс до свого педагога начерки партитури великого симфонічного твору й почав темпераментно пояснювати свій задум. «Тут будуть співати скрипки з віолончелями… А ось тут, — студент стис кулачок і енергійно вимахнув ним, — тут тему грізно поведуть три тромбони в унісон!»

— Навіщо, — меланхолійно зауважив професор, — для такої теми досить буде одного гобоя.

В опері Д. Пуччіні «Чіо-Чіо-сан» є епізод, у якому Шарилес, звертаючись до маленької дитини головної героїні, запитує: «Любий, як ти звешся?»

Років десять тому, коли вистава відбувалася в одному з українських оперних театрів, німу роль дитини виконував син костюмерші. І от жартівники з театру якось причепилися до хлопчика: «Послухай-но, дорогенький, ти вже зовсім дорослий, а чиниш недобре. Коли хтось звертається до тебе із запитанням, ти мусиш відповісти. Тільки треба сказати це гучно й чітко, з усієї сили, щоб тебе усі почули».

Юне створіння блискуче опанувало нову роль. Коли на черговій виставі актор поставив йому традиційне запитання, хлопчина, набравши якомога більше повітря, дзвінко вигукнув: «Олекса!» Успіх перевершив усі можливі сподіваніші

Один з найстаріших скрипалів Заслуженого державного українського симфонічного оркестру оповідає, що якось, працюючи диригентом, він повинен був зіграти з периферійним оркестром П'яту симфонію Л. Бетховена. Прибувши до міста, диригент на першій же репетиції помітив з жахом, що склад оркестру поза всякою мірою обмежений: три пульти перших скрипок, два других, по одному пультові альтів, віолончелей і контрабасів, по одному дерев'яних духових, така ж мізерія мідних духових. Та що вдієш!

Диригент став за пульт, подав знак і… зчинилося щось неймовірне! Най дивовижніше поводився другий контрабасист: намертво затиснувши лівою рукою гриф, він шалено працював правою. Коли ж його підштовхнув ліктем перший контрабасист, музикант став грати в новий спосіб: права рука безсило звисла, зате усі п'ять пальців лівої почали ковзати униз та вгору по грифу. Виявилось, що цей любитель музики був тамтешнім перукарем.

Одною разу па уроці гармонії в Київській консерваторії розчиняються двері, і в супроводі декана факультету заходить огрядна поважна особа. Декан мовчки залишав аудиторію, а гість сідає десь в останньому ряді і уважно вслухається в те, що говорить молодий педагог. Останній починає хвилюватися, докладає всіх зусиль, аби не осоромитися перед таємничим візитером. Після лекції той недбало звертається до педагога: