Андрiй Лаговський

— Та як же воно так? — не розбирала вона. — Ну, добре! Нехай, спасибі вам, мені дарунок — за те, що я в вас колись нянькувала... А тим людям за що?!

— Ой, чого вам роздумувати над тим, Ганно!.. Ну, для спасения душі, коли хочете знати! — аж засміявсь Андрій. — Мама вже на божій дорозі... Я знов хоч і не старий ще, та немічний... — мабуть, і мене чортяка незабаром до пекла понесе!..

Заспокоївши Ганну отаким жартом, Андрій заразісінько й попрощавсь із нею. Як прийшов додому, оддав мамі сто карбованця з чимсь та й сказав, що то їй Ганна вертає позику, бо вже їй не треба: підмоглася грішми.

— Але ви, мамо, вже нікому не оддасте цих грошей на ріст? — тихенько спитав він і пильно вдивився їй в очі. Вона бачила в тім погляді саме прихилля й довіру.

— Та ні, сину! — радісно заходилася вона його запевню-вати. — Твій глагол — то мій закон!..

VIII

Купила стара Лаговська дві пари качок, та передше, ніж їх різати, захотіла добре підгодувати. Качки були через лад свійські, самі бігли до рук, як вона їм давала їсти. Вони дуже сподобалися Андрієві, і він скількись разів на день виносив їм їжу та й тішивсь, що вони хапають у нього хліб просто з пальців. Як вони його бачили, то радісно герготали.

Про те, що мати покупила їх на заріз, він і гадки не мав.

На четвертий чи на п’ятий день стара Лаговська подала синові на обід печену качку. Він був заходився їсти, проковтнув один шматок... 1 як стій майнуло в його душі підозріння, чи не їсть він одну з-поміж своїх качок.

— Мамо! Чи не зарізали ви, часом, одну з тих качок, що я їх із своїх рук годував?! — спитався він, силуючись бути ввічливим. Та в його тоні було-таки дещо прикре; і мати це постерегла.

— Авжеж, зарізала! — покаялася вона. — Бо для чого ж качки тії? На те вони й на світ родяться!..

Професор силував себе з’їсти шматок печені. Та вона йому в горло не лізла. Оце крильце, яке він зараз держить і їсть, воно ще вчора було живе... з пір’ям... радісно тріпалося... а качка весело герготала до нього... Ні! Він не зможе того проковтнути!

Разом з тим подумав він і про всяку м’ясну страву. Чи варто їсти м’ясиво? Адже він давно помічає, що без м’яса перебутися легко... Ба навіть увесь організм його почуває себе краще, як м’ясива не заживає. Та й смаку великого в м’ясі нема...

Він узяв сказав мамі, що м’ясної страви більше вже ніколи не їстиме. Не хоче.

— А чим же я тебе годуватиму? — жалісно спитала стара Лаговська. — Ти ж і так їси не гурт!

— Варіть мені локшину з молоком... Засмажте якусь кашу... Або зробіть клюцки... Часом зліпіть вареники з сиром... Господи! Та з того можна робити такий царський обід, що й цареві нашому не часто доводиться так ласувати!.. А надто коли такечки смачно зготується, як ви вмієте!..

— Добре, — смутно сказала мати. — А на вечерю що тобі давати?.. От я була думала, що холодну качку подам увечері!..

— На вечерю пряжте мені щодня склянку молока та варіть пару яєць... аби не круто, а намолодо... А качок більше не ріжте... Нехай вони живуть у нас та несуться. Я качкам щодня хліба з рук даватиму, то й буде мені забавка!.. А поїду — нехай вам нагадують про мене!..

Не можна сказати, щоб старій Лаговській надто припала до вподоби така синова постанова. їй було шкода, що її любий Андрій, мабуть, чи не голодуватиме... Ще, може, й охляне з голоду... Що сама вона рідко коли м’ясо їла, того вона не брала до рахуби. Бо то ж вона, а то він!

Та слово Андрієве було для неї закон. З того дня почали вони обоє живитися їжею вегетаріанською.

Перейшло ще два дні. Сиділи вони за чаєм, коли це припхався листоноша. Він витяг із своєї торби чималого листа в великому конверті і, оддаючи його Андрієві, шанобливо прочитав адресу: «Его превосходительству профессору Андрею Ивановичу Лаговскому».

Пішов. Стару Лаговську страшенно вразила тая адреса.

— То ти превосходительство?! Генерал?! — аж завмерла вона.

— Ні, мамо, — осміхнувся професор. — Ще не генерал, тільки на генеральській лінії... А «превосходительство» — то мій титул, як мовляють, «по должности»...

Він пояснив, як зміг, що воно таке професура і через що йому здебільша пишуть «превосходительство».

— А твій же чин який? — розпитувалася мати далі, сама своїм ухам не вірячи.

— Я «статський совітник», полковник.

— І мундир єсть у тебе? Полковницький? З полковницькими еполетами?!

— Єсть, — засміявся син. — Тільки я його вдягаю як іду читати лекції, себто на службу. Або вдягаю формену тужурку з полковницькими зірками на плечах. А так — то ходжу в простому. Бо нащо кому знати, хто я? Нехай не за одежу, а за діла мої мене люблять!..

— А я собі першого дня була ще й думала, що ти дуже бідний, бо ходиш по-вбогому, обшарпаний... Коли ж ото бачу, що з пошти гроші тобі великі приходять! Та ще ж оце я од Ганни довідалася, що ти їй і всім чималі гроші пороздавав. А отепер довідуюся, що ти його превосходительство... а ходиш навмисне, наче старець... Та й їси мало, не їси нічого скоромного... постуєш... Сину мій! Ти святий!

Вона з пошаною й невимовною любов’ю дивилася на нього.

Замість відповіді, почулися од сина глухі ридання. Він ніколи ще не бачив себе таким мерзотним, таким огидним, таким обпльованим, як чуючи оцю хвалебну материну мову. Що він гроші роздає? — так вони ж йому не потрібні, а подяка од людей солодка. Що він ховає од усіх свій чин? — так се тому, що таке його не тішить. Що він мало їсть і м’ясива не хоче? — так це тому, що так і здоровше і для душі спокійніше, себто робить він це задля евдемонізму... І от йому, мізерній жертві своєї власної розпусти, йому — поганому егоїстові, мало ще не матеревбийникові, йому кажуть, що він святий!..

— Мамо!!! — істерійно скрикнув він, кидаючися до її рук і цілуючи їх. — Та я ж матеревбийник! Я ж сім год про вас і не згадував, а ви мене любите!!! Не вартий я вашої любові!..

— Андрієчку! Сонце моє! — плакала мати. — Та за одно отаке твоє слово я двадцять год готова покутувати!..

І їм почалося нове життя. Вони поробилися тими справжніми приятелями, що раз у раз тягнуться одно до одного і не люблять бути різно.

Професор так що й не одходив од матері. Він раз у раз охоче слухав прості, наївні її оповідання і, коли чув щось недоладне, все їй вибачав, мов малій, нетямущій, але дорогій дитині. Іноді він ані сам нічого не балакав, ані її на балачку не викликав, а попросту підсідав до неї, мовчки гладив по голові, перебирав руками її сиве волосся і цілував, цілував. А потім цілував її руки. І щаслива мати мовчала, і син ні пари з уст не пускав, а тихесенько оддавався своєму німому щастю.

Він не переставав вважати себе за страшенно винного супроти матері. І хоч вона щодня по скількись разів казала йому, що такого другого сина на цілому світі немає, він у глибу душі своєї мав про себе зовсім інакшу думку та й почував себе так, наче неоплатний боржник. Особливо як зоставався він на самоті і згадував про своє щастя, йому аж соромно робилося, з якого права він такий незаслужено щасливий! Хотілося оддячитися матері, і знов оддячитися, і ще знов одцячитися — але здавалося: хоч би й що він був зробив, всього буде мало! Іноді йому приходили на пам’ять слова одного рабина: «Я радий, що батьки мої вмерли за дитячих моїх літ, бо я не зміг би виконати всіх обов’язків супроти них». І Лаговському не важко було зрозуміти душевний настрій того рабина.

В кінці квітня треба було професорові вертати з Громо-поля до Москви, бо розпочиналися студентські іспити. Він силувавсь був потягти маму за собою, та вона вперто стала на своєму: «До Московщини не поїду! Я вже звикла до Гро-мополя, я тут і вмру. Та й не здужаю я, стара, їхати так далеко!.. Краще ти вертай сюди швидше і наїжджай до мене частіш, ніж досі!..»

Довелося од’їхати самому. Професор ще був дообідував, як до хати під’їхав візник, щоб везти його на вокзал. Стара Лаговська з жалю нічого не їла, тільки стояла коло столу та скорбно дивилася на сина. Він підвівсь, попрощавсь із нею, довго цілував і обіймав її, а вона його хрестила тремтячими руками. Він хотів іти в двері. Вона його спинила.