Андрiй Лаговський

— Гм! Отака моя непостійність — це ж ознака істерійної вдачі?.. Начхать! Що мені до того! Істерійність — ну так істе-рійність!.. А може ж, треба себе присилувати та таки піти взавтра вилаяти Лоначевську? Ні, не хочу: адже тепер мені вже не гірко, вже байдуже... Так, може, це треба зробити не з досади, а просто з принципу? Ат, не хочу й думати багацько про всю справу!..

Він закуняв і вклався спочить. Мати боялася збудити його.

IX

— Бом! Бом! Бом! — тричі загув церковний дзвін, так під десяту годину ввечері. Андрій прокинувся. Трьохразовий гук залунав знову.

«Пожежа!» — майнуло хлопцеві в голові. Він вийшов на подвір’я. Велике зориво з полум’я сяло на небі. Раз у раз по тричі дзвонили в церкві на гвалт.

— Піду на пожежу, — поклав Андрій і побіг до городської каланчі розпитатися, де' саме горить.

Так як же він здивувавсь, коли розібрав, що пожежні вартівники спокійнесенько походжають по каланчевому подвір’ї, а пожежні бочки з кишками стоять незапрягані!

— Чом ви не їдете гасити?! — крикнув Андрій по-укра-їнськи.

2*

35

— Та то на хуторі, — байдужно одказав один з-поміж пожежних.

— Так що ж, що на хуторі?

— А на хуторах гасити — не наше діло... — похмуро одмовив пожежний. — Та чого ти вв’язався? Що ти тутечки за розпорядник?

— Мерзавцы!! — гримнув по-російськи молодик, не пам’ятаючи себе з гніву і не розуміючи, звідки в нього енергія й мова береться. Знов же, московською мовою він крикнув навмисне, бо вже бачив, що на його «мужичу» мову пожарні не вважатимуть і на пожежу не поїдуть. Він і далі грізно гукав по-російськи:

— Та як ви смієте такечки відповідати, душогуби?! Вас до Сибіру запроторити буде мало! Зараз мені запрягайте коні та їдьте! Я губернаторові в Київ на вас скаржитимусь!! — крикнув він наостанці, стукаючи ковінькою.

Несподіванка, урядова мова, енергійний, владний тон та слово «губернатор» — вплинуло-таки на поліцейських. Вони почали чухаться. Двоє з них пішли запрягати коні.

Тільки ж надійшов тут поліцейський надзиратель. Лаговський був так само палко кинувся до нього, домагаючись, щоб пожарня швидше їхала туди, де горить. Надзиратель, замість відповіді, побив щоки одному й другому вартовому, що були поспішилися слухати Андрієвих наказів, і заборонив своїй команді навіть рухатися.

— Ми не обов’язані гасити чужі пожари, — холодно пояснив він Лаговському.

— Про це знатиме губернатор! — погрозивсь той.

— Будьте ласкаві, молодий чоловіче, не вчіть мене, що я маю робити, — проказав йому надзиратель, — в нас є дуже точний закон про «городську черту».

Андрій, лютуючи, попростував звідти на зориво од полум’я і незабаром добіг до хутора, що горів. Він спинився в тіні.

— Щодо естетичного погляду, так чудова картина! — іронічно та ще й голоснесенько мимрив він до себе, обдивляючись навкруги. — Справді-бо, ефект надзвичайний!.. Контрасти між сценами тут чудові!.. Як з цього боку, то онде з неба ясно сяє золотий місяць, один із неминучих атрибутів уславленої «української ночі». От вам і «необъятный небесный свод», що «раздался, раздвинулся еще необъятнее». Дивіться: «Горит и дышит он. Земля вся в серебряном свете. И чудный воздух и прохладно душен, и полон неги, и движет океан благоуханий. Божественная ночь! Очаровательная ночь!..» А онде, з другого боку, ще чудовіша картина⁸!..

Він затрусивсь. Голова йому боліла так, мов хтось стискав її кліщима. «Чудовіша картина» була ось яка.

Дим клубочеться. Полум’я стугонить. Тут он горить хата, а там близенько горить стіг, а там знов горить клуня, куди недавнечко позвозили збіжжя. Скількись темних постатей раз у раз кидаються в хату, в вогонь, та вихоплюють деякі манатки. Двоє чоловіків дерев’яними відрами-коновками витягають воду з копанки, несуть до пожежі, дорогою розхлюпують одну половину, а другу виливають у вогонь, куди попадеться. Нащо вони це роблять, не знати, бо однаково з такого рятун-ку нема чого сподіватися пуття. Якась дівка, мов несамовита, качається недалечко звідси по траві, корчиться з перелогів, хапається руками за ноги та за живіт і одчайно скавчить, неначе собака, ошпарена окропом. Іноді з її звірячого вереску можна розчути глухий крик: «Спалили!.. Підпалили!.. Ой, рятуйте!..» Придивившись до дівки, Лаговський помічає, що очі в неї заплющені, а на губах піна. Коло клуні, де найбільш палає, стоїть стара жінка. Мовчки, без сліз, з невимовним, німим одчаєм вона втупила очі в огонь, де горить її всеньке багатство. Вона голосу не подає: тільки мовчки підводить угору свої руки, стуливши їх; потім — ані слова не вимовляючи — дуже-дуже поволі простягає руки до клуні, вже їх попереду розтуливши, неначе сліпець хоче когось схопити та обійняти; а далі, знов-таки дуже поволі й мовчки, схиляє руки вниз, наче не мучиться, а гімнастику робить. Тільки з обличчя можна вгадати, як сильно вона страждає.

Народу тут дуже обмаль. Того глухого, невиразного, але дуже голосного людського гомону, який звичайно бува на пожежах, тутечки немає. Рідко коли зарепетує хтось із тих

людей, що силуються дещо врятувати, та й можна розібрати кожне слово. Голосно й гучно стугонить саме-но полум’я, та тріскотить солома, та якісь білі птахи пронизувато скиглять, крутячись понад пожежею, та посмалений віл жалісно реве, а більш усього ота несамовита дівка розтинає повітря своїми страшенно дикими викриками та цапиним верещанням.

Андрієві меркнуло в очах. Він боявся, щодалі-далі впаде. Щоб чим-небудь пособити, він, ще раз обвівши очима пожарище, прожогом кинувсь до запаленої хати, де найбільше поралося людей.

— Покрівлю!.. Покрівлю щоб розкидати! — гукали тут.— Стеля ще ціла... Як розкидати покрівлю, то всередині не займеться...

Андрій одним із перших поліз по драбині на обгорілий дах, безбоязко ступнув на горище і, схопивши якусь ломаку, заходився збивати сніпки, ушиті на даху. За ним полізло ще двоє людей і так само розкидали стріху. Андрій порався дуже енергійно, але зовсім несвідомо й машинально; він навіть забув, навіщо оті всі заходи та навіщо він стоїть на даху й оббиває солому. Руки самі собою працювали і одностайно молотили ломакою дах, очі заплющувалися...

Бух! Шурх! Попід Андрієм завалилася перетлілая стеля, і він гучно гепнувся всередину хати на долівку. Люди, що стояли на дворі, ойкнули. Парубок упав ребром на ріг стола, страшно забився, а ще зверху налетіла й навалилася на нього якась розжарена дошка. Вона роздряпала йому плече і густо спекла всю лівицю. На скількись секунд Андрій поколів, задубів і не рухався.

Та через сильний біль він швидко прочнувся, визволився з-попід дошки і вибіг сінешніми дверима на подвір’я. Тут йому дали відро з водою, він обмив обличчя й руки од сажі й крові та й обдививсь. Показалося, що серйозних ран нема ніяких. Тільки ж як стій його напала така страшенна втома та ослаба, що він не міг уже більше пособляти. Ледве-ледве він добрів назад додому і зараз заснув. Якбищо він мав час роздивитися по кімнаті, то був би побачив на столі китицю польових квіток. Це їх принесла Текля з поля й поставила в ' глечикові коло паничевої постелі.

Мати дуже турбувалася: що таке діється з її сином? Другого дня вранці вона була дуже привітна проти нього, чимсь намастила йому попечену руку, де й погризений палець дуже розразився, і заглядала в вічі так, як пес хазяїнові.

А син думу думав. Він усе згадував про вчорашню пожежу та про спалених. Бажалося чимсь допомогти їм.

— Мамо, — забалакав він,— знаєте, що я вам скажу?

У вас, певне, єсть які-небудь зайві грошенята. Чи не позичили б ви їх отим, що погоріли вчора?

— Щоправда, трохи грошей я призбирала-таки: карбованців із сто буде. Тільки ж вони не в мене, я вже їх порозпозичала на проценти...

— На проценти?! Гм... Кому ж?

— Ганні... Отій, що була колись у тебе за няньку... Та ти її пам’ятаєш: вона в нас п’ять год жила... Ти ж іще дуже любив її.