Повiстi та оповiдання, драматичнi твори

Роль Квітки-Основ’яненка як зачинателя нової української прози відразу була відзначена на сторінках «Ученых записок Московского университета» в захопленому відгуку О. Бодянського на першу книжку «Малороссийских повестей»: «Хвала пану Грицькові, який першим так сміливо й так мальовничо ввірвався на баскому українському коні в галузь нині всіма улюбленого розповідного роду...»Перша книжка українських повістей Квітки-Основ’яненка, за словами Бєлінського, відзначалася «високими літературними якостями, що йдуть від оригінальності предмета й оригінальності таланту» (І, 239). Ще ряд повістей та оповідань Квітки-Основ’яненка публікується в журналах та альманахах, повість «Козир-дівка» виходить у Петербурзі окремим виданням.

Ці повісті та оповідання були дальшим кроком української і всієї вітчизняної літератури до «народної теми», до світу життя трудівника, В них широко виводяться — як центральні, головні позитивні герої — людч хліборобської праці, тобто представники переважаючої частини суспільства, яким до цього часу відводилося мало місця в світовій літературі і які зображувалися переважно в гумористичному плані.

Українські прозові твори письменника швидко набули широкого суспільного резонансу. Вже 1838 р. «Современник» відзначав майстерне, талановите зображення українським письменником простого народу: «Між сучасними творцями повістей автор, що взяв собі ім’я Грицька Основ’яненка,— без сумніву, один з перших талантів, навіть

і не в Росії тільки. Природа наділила його такою тонкою спостережливістю характерів, дивностей і всіх сторін життя, що прекрасне народжується під його пером без найменшого зусилля... Зображуючи простонародний побут — цей камінь спотикання для найщасливіших письменників, він риси не внесе зайвої і жодним словом не зашкодить звабленню» *. Захоплено відгукнулися про Квітчині твори з народного життя та про його реалістичний підхід до зображення простого народу «Отечественные записки», які зазначали, зокрема: «Дві-три особи з простого побуту українців,— постаті зовсім невизначні ні за своїм становищем у суспільстві, ні за складною інтригою, в яку замішані, ні за претензіями на вищі погляди,— під пером талановитого Основ’яненка сильно захоплюють вашу увагу, примушують співчувати собі» ².

Всі українські повісті й оповідання Квітки-Оспов’яиеика побудовані у формі імітації розповіді людини з демократичного середовища, мудрого старожила з харківської околиці Грицька Основ’яненка. У своєрідній оповідній манері, в майстерно створеній ілюзії живої розповіді успадковано від народних оповідачів щирість і довірливість тону, вільне оперування фольклорними матеріалами й художніми прийомами, барвистість стилю. В гумористичних творах іноді вчуваються нотки іронічно-комічної оповіді гоголівського Рудого Панька з «Вечорів на хуторі біля Диканьки». Перевтілення в оповідача з народу спонукало письменника поглянути на життя очима простого селянина, трактувати зображуване значною мірою з позицій його інтересів та естетичних уподобань, що посилювало народність і художню правдивість творів.

За принципами й способом художнього зображення дійсності ці прозові твори діляться на дві основні групи: бурлескно-реалістичні оповідання й повість і сентиментально-реалістичні повісті.

Першу групу складають гумористичні оповідання «Салдацький патрет», «Мертвецький Великдень», «От тобі й скарб», «Пархімове снідання», «На пущання — як зав’язано», «Малоросійська биль», «Підбрехач», сатирично-гумористична повість «Конотопська відьма»,

Квітка-Основ’янеико виробив свій специфічний .жанр оповідання переважно шляхом олітературений фольклорних оповідних жанрів — казки (головним чином побутової), переказу, анекдоту, притчі.

Оповідання «Салдацький патрет» (1833) є чудовим зразком української гумористики. Своїм підзаголовком «Латинська побрехенька, по-иашому розказана» письменник вказує на певний травестійний характер твору. Справді, в ньому творчо використані відомі Квітці з «Натуральної історії» Плінія Старшого або з похідних від неї джерел мотиви античних анекдотів про художників Зевксіса і Апеллеса. Серед джерел оповідання — сюжети та образи з українського фольклору, які залучаються письменником для створення жанрових сцен і ярмаркових типів (чумак, цигани, москаль). Поєднавши всі ці мотиви з матеріалом своїх безпосередніх життєвих спостережень, Квітка-Осно-в’яненко створює масштабну, динамічну, мальовничу й багатоголосу картину українського ярмаркового дійства, в якій відбилося чимало характерних сторін тогочасного життя й побуту простого українського народу, знайшли місце й окремі соціальні моменти. «Салдацький патрет» мав і алегорично-полемічну спрямованість проти реакційних критиків, які виносили некомпетентний і недоброзичливий присуд українській літературі. Ця ідейна спрямованість, власне, й є головною пружиною розвитку дії. В науку тим критикам Квітка описує анекдотичний випадок з шевцем Терешком, який своїми зухвалими безпідставними закидами на адресу картини здібного художника Кузьми Трохимовича знеславив себе. В оповіданні втілюється принципово важлива думка про те, що головним, справжнім суддею над мистецтвом є народна маса, громада. До езопівських, алегоричних прийомів Квітка-Основ’яненко вдаватиметься й пізніше, зокрема в «Конотопській відьмі», «Знахаре», «Маргарите Прокофьевне» тощо.

Оповідання «Мертвецький Великдень», «От тобі й скарб», «Пархі-мове снідання», «Підбрехач» написані за фольклорними мотивами і здебільшого підпорядковані морально-виховним завданням, їх дотепний гумор спрямований проти пияцтва, неробства, брехливості, обмеженості, намагання розжитися нетрудовим способом. В окремих місцях оповідань робляться різкі сатиричні випади проти повсюдного хабарництва представників влади й суду, проти соціальної нерівності, паразитизму панів, зажерливості духівництва.

Найвизначніший бурлескно-реалістичний твір Квітки-Основ’яненка, повість «Конотопська відьма» (1833), серед його українських прозовях творів має найбільший обсяг, складну побудову з поділом на структурні частини, з переплетенням сюжетних ліній, реальних та фантастичних подій, із складною інтригою. Імпульсом до написання повісті, за свідченням самого Квітки, був справжній факт, очевидно, пов’язаний із страшною посухою та неврожаєм 1833 р., коли з наказу однієї поміщиці за поширеним у середньовіччі варварським звичаєм топили у воді запідозрених у «відьмуванні» жінок, щоб виявити «достеменних» відьом (вони' не тонуть) та примусити цих «чаклунок» повернути «вкрадені» ними дощі. Повість побудована на матеріалі спостережень

Квітки над сучасною дійсністю, поширених розповідей про «відьом» та відомостей про негативні явища побуту й урядування колишньої козацької старшини. Простежується ремінісценція апокрифічних мотивів (четьї мінеї) про випробування «водою обличеиія», про покарання «баби Віфліємської».

«Конотопська відьма» багатозначна за своїм ідейним змістом. Передусім це гостра сатира на панівну верхівку українського суспільства XVIII ст., характерні негативні риси якої втілені в образах невігласа й ледаща сотника Забрьохи, підлого крутія та безпросвітного п’яниці писаря Пістряка, свавільного Халявського, отця Симеона, який, звикши паразитувати на людському горі, виявляє невдоволення тим, що зменшилася смертність людей. До показу минулого Квітка звернувся тут з наміром «бити в минулому сучасне». (Цим естетичним принципом він керується і в романах «Пан Халявский» та «Жизнь и похождения Столбикова».) З одного боку, він справді показав типові риси тієї козацької старшини XVIII ст., яка виродилася в звичайну експлуататорську верхівку, розкрив потворність тогочасних суспільно-адміністративних порядків, порушення характерного для колишньої Запорізької Січі і козацько-повстанських рухів революційного чи республіканського принципу комплектування командного складу за особистими здібностями та заслугами, а не за знатністю походження. Водночас у повісті просвітительська ідея, соціальна сатира спрямовані й проти сучасних Квітці характерних породжень несправедливого укладу. В образах Забрьохи, Пістряка, Дем’яна Халявського він втілює і риси сучасного йому українського панства, утвореного з тієї колишньої соціальної верхівки (старшини) шляхом нагромадження нею маетностей, здобуття від царського уряду дворянських привілеїв. Цю ідейну лінію письменник пізніше продовжить в образах Шпака («Шельмеико-денщик») та панів Халявських («Пай Халявский»). Зачинателі їх родів добули дворянсько-поміщицьке становище тим, що один майстерно розважав гетьмана, свистячи шпаком, а другий — що «героїчно» вбив халявою мишу, яка непокоїла короля.