Повiстi та оповiдання, драматичнi твори

Так про сього-то Кузьму Трохимовича прочув якийсь-то пан, що дуже кохавсь ув огородах; так, бач, біда: горобці щоліто повикльовують усе, що він ні понасіва. Так він-то позвав Кузьму Трохимовича та й поєднав його, щоб списав йому салдата, та щоб такий, як живий був, щоб і горобці боялися. «А буде яка хвальш, прикину,— каже,— тобі». От і сторжились за десять рублів грошей і восьмуху горілки. Отже ж то і змальовав він салдата, та ще як? Що, я ж кажу, що й живий не буде такий бридкий, як то був намальований: пикатий, мордатий, та ще з здоровенними усами, що не тільки горобцеві, та й чоловікові страшний. Мундєр на ньому лепський, гудзиками поза-щипований, що аж сяє. А оружжо? — так погибель його зна, як то живо списав! Оттак, бачиться, і стрельне, що'й приступитесь страшно! А як задивишся на нього, так, бачиться, вже і ворушиться, і усом морга, і очима поводить, і руками дьорга, і ногами дрига, таки так і думаєш: «От побіжить... от битиметь!» Так-то скусно був намальований!

Ну, змальовавши, Кузьма Трохимович і дума: «Може, не вгоджу панові; тогді пропали і гроші, і робота? Повезу куди на ярмарок та й поставлю на базарі і буду слухати, що будуть люди казати? Коли будуть його жахатись і лякатись, тогді певно: бери, Кузьмо, гроші; коли ж огудять, то ще підправлятиму, аж поки до кінця доведу».

Зібравсь наш Кузьма Трохимович та й повіз свого сал-дата — коли хто зна — аж в Липці. От у саму глуху північ, як ще усі, і ярмаркові біля возів, і хазяйство по хатам, спали, і по шинкам народ порозходився, і світло погасили, він і поставив той патрет на самій ярмаиці і попідпирав ще лучче, чим попівську кобилу, щоб ні вітер не звалив і щоб який п’яний, як поточиться, або свиня, звичайно ходячи по базару, як прийде чухатись до нього,, то щоб не звалили. А сам за тим патретом нап’яв яточку та й сів, щоб прислухатись, що буде народ казать про його салдата:та тут же наклав на палітру красок, що «коли,— каже,— що не так, то я й підмалюю». Упоравшись зо всім, присів, понурив голову та й задрімав собі трохи, поки ще до діла.

Аж ось стало і на світ заньматься. Іще не попритухали усі зірочки, а вже наш Кузьма Трохимович і скочив; понюхав кабаки, прочхавсь, протер очі полою, бо вже тут пак ніколи було по воду йти, щоб вмитись, підперезавсь знову і пояс притягнув лепсько, насунув шапку по самий ніс та й рукавички достав,— бо се, знаєте, було об перших п’ятін-ках, так вже зорі холодні були,— і сів у своїй ятці, щоб прислухатись.

Перш усього блиснуло світло у кабаці... Гай, гай! Вже і в Липцях завелися кабаки, неначе—нехай бог милує — у Расєї. Відкіля ж то се узялось? Общество нас так прикрутило, щоб, бач, відкупщик за нас, хто не здужа, зносив гроші у подушне; так узявсь не з справжніх відкупщиків, а — таки нічого гріха таїти — знайшовсь із наших, хрещених людей, що уступив у їх віру та, як той Юда, узявсь держать і Липці, і другії слободи на московський лад; і вже в них не шинок зоветься,, а кабак, і там вже уся московська натура, там усе москаль наголо, як у Туреччині турки; та усе народ проворний: ні доїсть, ні доспить, усе об тім тільки і дума, щоб заробить копійку. Така вже їх московська поведендія! А як тільки нашого братчика, хоч би і у кабаці, обдурюють, так ну, ну, ну! Отеє, коли прийшов з посудиною, щоб купити до хазяйства на скільки треба горілки, та хоч трохи заслухайся або задивись, то й не доллє повної міри, та мерщій і всипа у твою посудину, і вже хоч спор, хоч лайся, а він тебе випровадить геть. Коли ж тут хочеш випити, то буцімто й добрий: за гривню зачеркне із діжки таки повнісіньку; тут станеш уси розгладжувати, та втираєшся, та поцмокаєш хорошенько і збираєшся, як то гарненько натощака вип’єш, та тільки що руку підняв, та ще і до рота не доніс, як, урагова його мати зна, де те мос-кальча у гаспида озьметься, таки неначе як той, що... дух свят при нашій хаті!.. Підбіжить, підтовкне — плюсь!—• більш половина чарки назад у діжку! Лихо, та й годі! ГІ’єш мерщій, бо розливальщик ще стане і чарку віднімати. Випив... так що ж бо?.. Як там кажуть: по бороді потекло, а у рот не попало; а вже й не кажи, що по животу пішло; нічого було гаразд і проковтнуть. Оттака-то їх московська віра, щоб зо всякого зідрати; так куди їм і спати довго? Та таки тут спить, а тут дума: як би то і де б то поживитись.

Так от, як засвітили у- кабаці, то й вислали надвір під-товкачку, чц не вздрить кого на вулиці, щоб заманити у кабак. Вибігло чортя і озирається... Подивітесь на нього: на що то воно похоже? Що б то йому голову гарненько під чубчик підстригти, як і в людей? а то патлатий-патлатий! Спереду аж у вічі йому волосся лізе, уха закриває, по потилиці шльопається, аж, сердека, усе знай головою потряхує, щоб тії патли не мотались. І сорочка на ньому — не як у людей; замість білої, як закон повеліва, вона в нього або червона,, або синя, та без коміра, а з гапликом, та на плечі і защібне; так що хто зроду уперше москаля побаче, то й не вгада, що то воно й є.

От такий-то став біля кабацьких дверей, поглядав, поглядав — і вздрів, що стоїть салдат на калавурі з оруж-жом, та й став гукати на нього: «Служба!—каже.— ГІай-ди-ка сюда! Стань тутечки-здеся, штоб подчас буде драка, так не дай нас ув абеду; а порція ад нас буде». Стоїть салдат, не ворушиться! Москальча крикнуло удруге, кричить і утретє — салдат ні з місця! Далі москальча злякалось, щоб він не розсердивсь та не дав би йому щипки, покинув його, та мерщій у кабак, та й зачинивсь. Кузьма Трохимович чув сеє все, усміхнувсь, моргнув усом та й подумав собі: «Побачимо, що то дальш буде; ще невелика штука москаля одурить!»

Затим виткнулось і сонечко. Тут стали рушати й наші, що з борошном понаїжджали то з Деркачів, то з Вільшаної, та були аж із Коломака. Що то, батечку, із яких-то місць на той ярмарок не понавозили усякого хліба! Таки видимо-невидимо їх тут стояло! Коли сказать, що підвід двадцять їх тут було, то, єй же то богу моєму! більш: хмара хмарою. Тут і жито, і овес, і ячмінь, і пшениця, і гречка, і усе, усе було. Знаєте, прийшло урем’я подушне зносить, так усякому гроші треба. Наш браічик не бабак; він жде пори. Слава тобі господи! він, нехай бог боронить, не москаль, щоб йому, покинувши жінку, діточок і худобоньку, та за тією бідною копійчиною шлятись по усім усюдам і швандяти аж на край світу та кровавим потом її заробляти. Та чого тут і вередовать? Коли вродив бог хліба та дав його зібрати, то й дожидай, поки прийде нужда, що як десяцькі у волость потягнуть за подушне і за общественне, а тут жінка забажа льону, щоб на сорочки прясти, та нового очіпка, та дочкам плахіт або свит, та й усяка напасть постигне, що притьмом треба грошей; тогді вже нігде дітись: вези хоч верстов за двадцять, та чи стала ціна, чи не стала, а ти первого торгу не кидайся; за що продав, аби б довго не стояти, та й уривай додому, та й розщитуй собі, щоб і сюди, і туди стало. А як удоволив усіх, от тогді вже справний козак! Лежи собі на печі, у просі, поки до нової нужди: тогді ж будемо й думати, де що узяти.

Так оттакі-то там були. І їх і сон не брав. Сонечко зійшло, вони й посхоплювались, щоб, знаєте, купця не втерять. От то гарненько повстававши, помолились до церков богу та й послали одного з табору по воду, бо вже пора була і каші варити. Потяг Охрім з двома баклагами до криниці, аж геть під гору, та йде вулицею... Луп очима! стоїть сал-дат... Охрім був собі парень звичайненький, зняв шапку, поклонивсь та й каже: «Добридень, господа служивий!» А салдат мовчить... От Охрім і пішов своєю дорогою, а Кузьма Трохимович і всміхнувсь та й подумав: «Одурив і своїх! що то дальш буде?» Ну! Набравши Охрім води та вертаючись до табору, дума: «Отже ж тут є постой! А що, як спитаю, чи не треба їм, бува, коням овса або якогось борошна?» Та як порівнявсь против салдацького патрета та й каже: «Господа москаль! А скажіть, будьте ласкаві, вашому командєрству: коли треба вівса або якого борошна, то нехай прийдуть ось до табору та спитають Охріма Супоню; а в мене овесець важненький, дешево віддам, і міра людська: вісім з верхом і тричі по боку вдарити. Пожалуста ж, не забудьте, а могорич наш буде. А на почин, нате лишень, понюхаймо кабаки». Сеє кажучи, достав з халяви ріжок, постукав об каблук і витрусив на долоню; сам понюхав, покректав, підніс салдату та ще й приговорює: «Кабака гарна, терла жінка Ганна! стара мати вчила її мняти; доч-Кй розтирали, у ріжки насипали. Ось подозвольте лишень!» Салдат нічичирк! і усом не моргне. Неборак Охрім узяв собі на розум: «Цур йому!— каже собі на думці.— Щоб ще по пиці не дав, бо він на те салдат...» Піднявши баклаги, та мерщій до табору, не оглядаючись... А Кузьма Трохимович', сеє чувши, та «ких, ких, ких, ких!», та аж за боки брався, регочучи.