Повiстi та оповiдання, драматичнi твори

І як задумався, та й довго сидів, усе думаючи, аж поки я його розважив; і він мені розказав усе, що в них було з Галочкою на Гон-чарівці у Харкові.

Прийшлося ж мені бути опісля у Харкові. Куди люди, туди і я: на Гончарівку проходжуватися. Ходючи сюди-туди по вулицям, поглядаю— знаєте, тогді ще молод був — на дівчат, що повиходили на вдвір’я, бо неділенька була. Дивлюсь — не тепер споминки! — сидять на призьбі дівка та молодиця... одно те, що молоденькі обоє, а друге, що за красиві! Не знаєш, котора красивіша: чи дівка, чи молодичка?

Я до сього торгу пішки, як там кажуть. Як вздрів, так і став як укопаний. Стою і тільки їх розглядаю. Аж ось і обізвалася — а я її і недоглядів, що й вона тут межи ними, держачи дитину, сидить — бабуся, не овсі стара, а так, доходить до старості, так що було їй годів з п’ятдесят. Як обізвалася до мене та й питається:

— А чого вам, паночку, тут треба?!

Я й остався ні в сих ні в тих. Треба що-небудь сказати, а не знаю що і зачим я тут стою, не знаю. Якось-то мені попало на думку, що я иа Гончарівці. Тут згадав я Семена Івановича, Галочку Таранцівну, та як нігде дітись, так я і кажу:

— Та мені тут треба було знайти... чи не зна... може, хто...

— Кого ж вам треба? — спиталася тая жінка.

— Чи не зна хто, де тут жила, а може, й живе Галочка Таранців-на, так її змолоду звали.

— А нащо вам вона? — всміхаючися пита вона мене, а сама так бистро на мене дивиться... а чорні очі, правду сказати, змолоду, так, що очі були.

— Та там... від одного чоловіка поклон їй передати.

— Від кого б то?

Та так трошки і посмутилася і каже мені:

— Просимо, паночку, у хату, може, і я вам що-небудь про неї скажу. Посидьте ж, доненьки, за воротами та виглядайте батька. А ти, Наталко, — сказала вона молодиці, — озьми свою дитину. Та не втікай ше додому: нехай мужик за тобою прийде. Просимо, паночку, до господи.

Нічого робити: треба мені йти за нею. Увійшли. От вона і пита, усе усміхаючися:

— А хто ж то поклон пересила до Галочки?

— Чи ти ж її, паніматко, знаєш?

— Може, і знаю, як скажете, під кого поклон.

— Та від Семена Івановича, із-під Прилуки.

— Я так і думала, — сказала жінка, похиливши голову. Далі, подумавши, і пита:

— Як він собі пожива?

— Е, так ти то і єсть Галочка? — спитав я.

— Може, таки і я. Так вій вам розказовав про мене? питалася Галочка, трошки зміняючися иа лиці.

— Розказовав усе.— От і розказав їй, що чув від Семена Івановича, і як він їй дякує, і про усе говорив.

Як же розговорилися, то й вона розказала усе, що яково її було, як спершу стала знати його, і що опісля було з нею.

— Я його любила кріпко, — розказовала Галочка, —і для нього, щоб йому щастя дати, пішла б на усякую муку. Но легка мука, як я і заміж пішла, щоб його відлучити від мене. Йшла, і сама по' змию, за кого йду і для чого йду. Точнісінько, як у ві сні була! Нічого по розберу, що робиться, а усе поспішаю... Не схаменулася і заміж піиіодіии. Усе ніби я не у своєму умі була. Як ось приїхав і Семен Івшюиич. Як я вийшла до нього, що з ним говорила, нічого не тямлю, бо на міч ні затим прийшла така гарячка, що я шість неділь ие уставала. Думали, зовсім вмру І І одужавши, я не приходила до ума. Усе м.ені було тяжко, усе важко! Нудьга замучила. Часом, було, не знаю, що се за чоловік. А се був мужик мій. Тільки, було, батенько, нехай царствує, розговорить мене, то я хоч наплачуся добре, то мені і легше стане, А то хоч скрізь землю, хоч світ за очима піти! Така біда була! Аж ось господь дав мені хлопчика. Якось-то прийшлося, що новорожденному дали ім’я Семен. Я зрадовалася, і лрийшло мені иа думку, нехай пін буде Семена Івановича хрещеник. Батенько мене послухав, а Микола, мужик мій, той і давно! Він ще й тепер мені у вічі дивиться, чим мені угодити. От ми і покумалися з Семеном Івановичем, хоч за очі. Що ж? З першого хлопця з мене як рукою зняло. Я перестала журитися, стало мені легко дихати. Я почала розуміти, що я вже мати, що треба думати об дітях, та дальше-дальше і вдарила лихом об землю. Не хочу брехати, частісінько думала об Семені Івановичу, споминала, як ми з ним спізналися, і здавалося мені, що у ті пори, як я була з пим, що я не по сій землі ходила, а по іншій, по золотій, між прехорошими цвіточками. Здавалося, що й сонечко ясніше світило і тільки на нас двох і сяяло, і веселість, і радість нам подавало! Далі я неначе упала у якусь яму, де темно, пусто, мов у гробу!.. Що робилося

зо мною, нічого ие тямлю!.. Як вийшла з ями, світ мені піднявся. В мене є муж, чесна, добра душа, шанує, любить, береже мене: пилині іій дасть иа мене пасти... В мене хлопчик, синочок, втіха моя!.. Далі-далі— мені усе легше, усе веселіше. В мене і дочечки. Отто Наталку бачили? Другий год замужем, на Подолі. Отто її і дитина. Друга дочечка підроста і тож буде красива. Мої дочки, кажуть, по мені пішли, у великій славі, — усміхаючись, сеє. розказовала Галочка.— Старший хлопець, Семен, парень-друзяка. На той год, діждемо, будемо женити. Другі хлоп’ята підростають: інший у реместві, а інший письма вчиться. Батенька поховала, та вже тогді, як огляділася, і у розум прийшла. Він потішався унучатами, веселився, глядючи, що я перемогла своє лихо і жила у щасті, не думаючи коли-иебудь його мати. Благословив нас, дяковав мене, що я не вийшла з своєї долі, не захотіла панею бути, і успокоївся навіки. З Миколою ми живемо, як бог нехай дає і усякому. У нас одна думка, одна воля, одна душа. ІТема у нас ие тільки сварки або лайки, та й не чули ми один від одного противного слова.

Живемо, багатіємо, маємо діточок добрих, слухняних, і за усе хвалимо бога! '

— А Семена Івановича часто згадуєш? — запитав я.

— А як же? Усяк день молюся за нього, щоб йому бог послав щастя за те, що він мене хотів, по його думці, щасливою зробити. Тепер, як чую, що він щасливо пожива і що бог і його благословив діточками, такими ж добрими, то мені на серці стало весело. А то, було, не без того, що журюся, не чувши об нім нічого. Весело мені і те, що він мені дякує, що зробила для нього моя щира любов?»⁷

Сама істинна правда була у сьому, що я отеє розказовав. Ще й теперечки є у Харкові на Гончарівці старі люди, що чули від батьків своїх, а декотрі і самі зазнають еюю Галочку, і що з нею, і як поводилося. її, або панотця її по-вуличному звали і Литвином, так і вона від кого взивалася «литвинівна». Двір Олексія Таранця був саме на вулиці Довгальовка, що на Гончарівці, і часточка його під двором міщанина Головина, супротив Сірикового двора якраз, а більша часть відійшла на площадь, де стоять жандарські конюшні.

Обіщався мені чоловік і тих пісень достати, що на Галочку Та-ранцівну поскладали тогді люди, усе вихваляючи її, яка то вона була красива. Так коли достане, то я їх де-небудь приткну, щоб нашої Гон-чарівки слава не гинула.

У 1839—1840 рр. Квітка-Основ’яненко на основі повісті «Щира любов» написав драму «Щира любов, або Милий дорогше щастя» (цензурний дозвіл датовано 21 травня 1840 р., надрукована у виданні «Южный русский сборник. Издание Амвросия Метлинского», Харків, 1848, с. 1—88). І хоч у драмі з’явилися нові персонажі, її концепція залишилась без зміни. П’єса з великим успіхом йшла на сцені Харківського театру в постановці трупи Л. ЇО. Млотковського. Вона зацікавила О. М. Островського, і в його переробці під назвою «Искренняя любовь, или Милый дороже счастья» була поставлена в 1852 р. на сцені Великого театру у Москві. Роль Олексія Таранця з успіхом виконував видатний російський актор М. С. Щепкін.

Подається за автографом.

¹ Смирницька Єлизавета Миколаївна — племінниця Г. Ф. Квітки-Основ’яненка.

²...тут стояв граф Панін з військом, як Бендер від турка добували. — Мова йде про Паніна Петра Івановича П721—1789)—російського генерала, який зіг-рав видну роль під час Семилітньої війни 1768—1774 рр., взявши штурмом фортецю Бендери.